Ще чверть століття тому важко було передбачити, що оголошена «опіумом» на території колишнього СРСР релігія незабаром почне відігравати ключову роль у політиці багатьох утворених на місці Радянської імперії держав. В Україні боротьба між різними православними конфесіями непокоїть нинішнього нашого Президента не менше, ніж боротьба політичних та олігархічних кланів. Що недивно, адже в Україні, яка входить у п’ятірку найбільш релігійних країн світу, сьогодні впливати на електорат найпростіше через церкву. Більш того, в ситуації хиткої української державності, викликаній слабкістю нашої влади, саме єдина Українська церква може поєднати народ, що розривається політиками між Сходом і Заходом. Тоді як розширення впливу на паству Московського патріархату посилюватиме в нашому суспільстві й без того сильні проросійські настрої.
Вихований у рабстві народ найменше цінує отриману на Майдані свободу відкрито говорити владі все, що він про неї думає. Оскільки ця свобода відкритої публічної критики влади все одно не забезпечує реального впливу на саму владу й нічого не міняє у його, народу, рівні життя, то сьогодні багато українців із заздрістю поглядають у бік Москви. Росія, що представляє себе на своїх телеканалах сильною самодержавною імперією, сприймається ними як гарант стабільності й економічного процвітання. Мало хто усвідомлює, що сп’яніла від нафтодоларів, які ринули на неї, амбіційна гламурна Москва й убога, забита російська провінція, що безбожно п’є, — це, по суті, дві різні країни. Поєднати у свідомості росіян економічно процвітаючий центр із периферією, що ледве животіє, у єдину державу, як і в нашому випадку, сьогодні повинна, за задумом російської влади, Православна церква.
На відміну від нашого Президента, Кремль давно покінчив із грою в демократію. Ігноруючи Конституцію, яка проголошує Росію світською, рівновіддаленою від усіх конфесій і релігій державою, обидва останні російські президенти відкрито підтримують Московську патріархію, яка все більше набуває рис державної релігії. Новий патріарх, знаний не стільки як «молитовник», скільки як сильний «менеджер», за кілька місяців показав, що він діятиме рішуче, без сантиментів і врахування громадської думки про нього та його політику. Імідж ліберального, ледве не прозахідного інтелектуала, котрий розуміє, що церква потребує інтелігенції, змінилася новим образом: російського патріота, що докладає всіх зусиль для зрощення церковної та світської влади, в якій Патріарх займе одне з головних місць. У нинішній імперській політиці нашого східного сусіда багато що пояснює сумнозвісний, відкрито антизахідний і антиукраїнський «Тарас Бульба», який широко пройшов і на наших екранах (подібний антиросійський фільм у Росії просто заборонили б). У одному, ключовому для ідеї картини епізоді, сини Бульби Остап і Андрій розмовляють про те, скільки їхніх товаришів гине в зіткненнях із польськими шляхтичами. Молодший Андрій, м’якший за характером і вдумливий, питає брата про те, чи не шкода йому поляків, якщо ті також гинуть? На що несхильний до інтелектуальних рефлексій Остап відповідає, що не шкода. «А якби ти народився поляком?» — не вгамовується Андрій і провокує старшого брата своїми «каверзними» питаннями на кинуте в роздратуванні визнання: «Аз, Веди, Буки... Ніколи я, на відміну від тебе, не любив усіх цих наук!» Натомість схильний до наук Андрій, як можна зрозуміти з фільму, зрадив своїх товаришів і перейшов на бік противника не лише через його пристрасть до дочки польського воєводи, яка охопила його. Підвела ще звичка дуже багато думати. «Моя Батьківщина там, де моє серце!» — скаже він тій, заради якої піде на зраду й на вірну, свідому загибель.
Цей епізод пояснює нинішню кадрову політику Росії, в якій не всі відповідальні пости повинні займати освічені й, головне, сумлінні люди. Наприклад, на посаду голови Ради з проведення державної релігієзнавчої експертизи при мін’юсті РФ цієї весни було «обрано» сектознавця Олександра Дворкіна. Це призначення досі не дає спокою правозахисникам і представникам інших релігій і конфесій. У середовищі вчених-релігієзнавців скандально відомий Дворкін не володіє належним науковим авторитетом, інші з них навіть відмовилися брати участь у Раді, якою відтепер кермуватиме цей борець з «іновірцями». У тому, що відтепер релігійні організації Росії залежатимуть не від просвітницької думки вчених, а від «антикультистів», які працюють на головну конфесію країни (їх у Раді представляє не один Дворкін, він туди підтяг свою команду, в якій, кажуть, навіть є люди без вищої освіти), виявилася та сама тенденція витиснення «розумників», освічених лібералів і демократів із політичного життя Росії. Бо вони, згідно з новою російською політичною доктриною, зі своєю проповіддю свобод і прав людини, зі своєю любов’ю до наук і пошуком істини, є потенційними зрадниками. Інша річ — слухняні виконавці, які не бачать ніякої цінності ні в істині, ні у свободі, охоче міняючи їх на холопське служіння їхньому панові, який їх підгодовує.
Не те, щоб мізки зовсім не були потрібні Росії. Талановитих фізиків, наприклад, які примножують технічну та військову потужність держави, вона дуже потребує. Натомість не має потреби в інтелектуалах-гуманітаріях, у філософах, які у своєму пізнанні світу піднеслися до розуміння того, що людина повинна бути вільною. Що вона не повинна бути холопом пана-держави, що держава має перебувати на службі у людини. А вона, якщо й захоче стати рабом, то тільки Божим — добровільно, з любові, а не з примусу, покладе своє життя на служіння Богу, але не конфесії. Знову ж, освічені, думаючі люди бачать різницю між Богом, християнством і конфесією. Те, що «християнство» у виконанні інфікованої російським націоналізмом Московської патріархії, по суті, не має стосунку до Христа з його проповіддю любові та всепрощення, з його космополітизмом («немає ні елліна, ні юдея»), з його дистанціюванням від світської влади («Богу — Боже, кесарю — кесареве») сьогодні мало кого не хвилює. У такій ситуації порятунок оманливо здається не особистою роботою серця й розуму, а справою конфесійної (партійної) приналежності до політично сильної та духовно немічної церкви.
«Ученье — вот чума, ученость — вот причина... Уж коли зло пресечь, собрать бы книги все, да сжечь», — засмучувався з приводу зайвої освіченості своїх співвітчизників іще грибоєдовський Скалозуб із «Горя від розуму». Майже за двісті років після написання цієї геніальної комедії, з того ж приводу засмучується і російський кінорежисер Володимир Бортко, і багато хто з його патріотично налаштованих співвітчизників. А «головний релігійний експерт» країни Олександр Дворкін і зовсім діє в дусі самодура Скалозуба: священні книжки інших духовних традицій, він, наприклад, хоч і не спалює (може й робив би це, якби дозволила московська влада палити багаття на центральних вулицях столиці), але намагається рвати на очах у перехожих.
