Мирна угода (CPA), якої було досягнуто 2005 року між переважно християнським південним Суданом і мусульманською північчю країни, поклала край одній з найкривавіших громадянських воєн сучасності. Ця війна, що тривала 22 роки, забрала життя понад двох мільйонів чоловік. Зараз CPA має пройти найважливіший тест: референдум про незалежність Півдня, призначений на 9 січня.
Сусіди Судану та інші країни дуже зацікавлені в тому, чи народиться нова країна в одному з найбільш стратегічно чутливих регіонів світу. Вирішення життєво важливих питань перебуває під загрозою: боротьба за нафту, значна присутність Китаю в Судані; бажання Заходу бачити, як християнська держава розриває сусідство мусульманських режимів — із подальшою загрозою ісламського радикалізму в регіоні; регіональний розподіл вод Нілу, і можливість того, що незалежність Півдня може призвести до тотального розчленування Судану уздовж ліній, що розділяють країну за етнічною та релігійною ознакою.
Факт того, що Омар аль-Башир, президент Судану, не надто прагне погодитися з планом Організації Об’єднаних Націй посилити сили зі збереження миру в країні перед референдумом, викликає стурбованість щодо його намірів. Він, звісно, був би щасливий відкласти голосування — і, якщо його все ж таки проведуть, оскаржити його законність.
Для нього, можливо, це не буде важко. Підготовка до референдуму затримується, і вона не відповідає вимогам. Конфронтація і порушені угоди погрожують перетворити технічні та політичні труднощі на ще одну катастрофу для країни. 2,5 млн. громадян з південного Судану, які, як відомо, зараз проживають на півночі, отримують детальні інструкції від Народної визвольної армії Південного Судану бойкотувати референдум, оскільки Народна визвольна армія Південного Судану має підстави вважати, що Башир використовуватиме їх реєстрацію, щоб підробити результати на користь об’єднаної держави.
Насправді, якщо міжнародна спільнота переконливо не утримає Башира, буде надзвичайно важко повірити, що він дозволить Півдню відокремитися без бою. Причиною основного розбрату, який може запалити нову війну, є майбутнє нафтової промисловості країни і демаркація кордону між півднем і північчю. Дотепер навіть за посередництва норвезького уряду не було досягнуто згоди з ключового питання розподілу прибутку від нафти між Північчю і Півднем після здобуття незалежності.
З огляду на те, що більша частина нафтового багатства Судану сконцентрована на Півдні, управління нафтовою промисловістю і розподіл прибутків після розколу є життєво важливою проблемою для режиму Башира та його здатності контролювати величезну, етнічно різноманітну країну. Саме прикордонні райони, багаті на нафту, є тією територією, де може вибухнути нова війна.
Не варто очікувати того, що Південний Судан, як одна з найбідніших країн світу, для якої доходи від нафти були б єдиним джерелом доходів у майбутні роки, рятуватиме обтяжену боргами Північ. Власний шлях Південного Судану лежить у реформуванні всієї нафтової промисловості, яка протягом багатьох років нелюдськи й безвідповідально експлуатувалася китайськими і малазійськими компаніями з руйнівними наслідками для довкілля.
Очевидно, режим Башира був дискваліфікований в очах сусідів в Африці й арабського світу до такої міри, що це зробило зараз відокремлення півдня більш прийнятним варіантом, ніж будь-коли раніше. Насправді арабський світ у цілому махнув на Башира рукою. Деякі арабські лідери все ще грають з ідеєю, що його повалення може врятувати єдність Судану, але, можливо, вже надто пізно.
Після марних спроб переконати Башира визнати світський децентралізований або об’єднаний Судан, Єгипет, ключовий арабський гравець, стурбований стабільністю на своїх південних кордонах, дійшов до того, щоб погодитися з неминучістю розколу — за умови, що нова держава розбереться з питаннями щодо вод Нілу.
Найбільший страх Єгипту перед дезінтеграцією полягає в тому, що Судан розділиться на чисельні хаотичні контрольовані командирами міні-держави, які загрузнуть у беззаконні та кривавих міжплемінних війнах. У цьому разі, все, що залишиться від «Судану» — Хартум, Гезіра та дві північні держави — можуть дегенерувати ще більше, можливо, перетворившись на базу для світового ісламського тероризму.
Чорна Африка, зокрема Східноафриканське співтовариство, не бачать іншого рішення, крім відокремлення. Для членів Східноафриканського співтовариства це питання деколонізації, оскільки народ Південного Судану був поневолений, позбавлений прав і принижений арабами протягом століть.
Тому, як висловлюються кенійці, кордон між північчю і півднем Судану має стати кордоном між чорною Африкою й арабським світом. Стурбовані тактикою відстрочки Башира, і Кенія, і Уганда порадили своїм південно-суданським друзям не робити демаркацію кордону напередодні референдуму, позаяк це лише зіграє на руку Баширу.
Державний секретар Сполучених Штатів Гілларі Клінтон правильно дала визначення майбутнього референдуму як «бомби уповільненої дії». Проте вона також дала зрозуміти, що результат — незалежність Півдня — «неминучий».
Але, щоб уникнути катастрофи, США та їхні союзники мають знешкодити бомбу, змусивши виконувати умови Всеохопної мирної угоди 2005 року, з якими вони всі погодилися. На їхньому боці також будуть практично всі регіональні зацікавлені сторони.
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, нині віце-президент Міжнародного центру за мир в Толедо, автор книжки «Шрами війни та рани світу: ізраїльсько-арабська трагедія»
