XXI століття лише почалося, а кілька жахливих подій уже увійшло в його історію. Серед них людські душі, що вистрибували з вікон окутого димом Всесвітнього торгового центру, і доля австрійки Елізабет Фрітцль та її сімох дітей. 16 березня в місті Санкт-Пьольтен розпочнеться найгучніший судовий процес у післявоєнній історії Австрії...
І в маленькій країні люди здатні на великі підлоти. Ця історія почалася 1984 року в австрійському містечку Амштеттен. На схід від нього, приблизно в годині їзди, розташований Відень, а поїдеш на захід, також недалеко — Маутхаузен. Майже в самому центрі Амштеттена у всіх на видноті у великому будинку жила сім’я Фрітцль, яка нічим від інших не відрізнялася. Ось лише, як скаржився голова сімейства електромеханік Йозеф Фрітцль, не пощастило їм із дочкою Елізабет. Характер у дівчинки почав псуватися ще в підлітковому віці, а коли їй виповнилося 18 років, Елізабет пішла з дому і не повернулася.
73-річний австрієць Йозеф Фрітцль, якого підозрюють у багаторічному співжитті з власною дочкою, визнав звинувачення в згвалтуванні та інцесті, проте відкинув звинувачення у вбивстві новонародженої дитини. В ході суду, який розпочався вчора в австрійському місті Санки-Пьольтене, Фрітцль також заявив, що не винен у поневолені своєї дочки Елізабет, яка 24 роки провела замкненою в підвалі його будинку. Вважається, що Фрітцль став батьком сімох дітей Елізабет.
«ЛИШЕ Б ВОНА БУЛА ЩАСЛИВОЮ»
Ніхто з сусідів, ніхто в школі, і навіть мати Елізабет — Роземарі не здогадувалися, що коли дівчинці виповнилося 11 років, батько Йозеф вступив із нею в інтимні стосунки. Погрози, сором зробили свою справу, і дочка нікому нічого не розповідала. А коли Елізабет стала повнолітньою, і без того прохолодні стосунки з батьком зіпсувалися зовсім. 28 серпня 1984 року батько затягнув вісімнадцятирічну дочку в саморобну підземну в’язницю, яку непомітно для всіх обладнав у колишньому бомбосховищі, що знаходилося в підвалі їхнього будинку. У часи холодної війни багато австрійців, побоюючись атомної війни, будували собі такі укриття. Щоб заманити Елізабет у пастку, Йозеф попросив її допомогти занести до підвалу двері. Там він закував дочку в наручники, побив, згвалтував і пішов. А через два дні повернувся до своєї жертви...
Наступного дня після раптового зникнення Елізабет її батько Йозеф Фрітцль з дружиною Роземарі прийшли в поліцейську дільницю Амштеттена і подали заяву про зникнення дочки. У незнанні й тривожному очікуванні найгіршого невтішна сім’я, а разом із нею і все місто, перебували декілька тижнів. Була обшукана вся округа, прочесані навколишні ліси, бургомістр підключив Інтерпол, а зневірений батько навіть їздив до ворожки: може, та підкаже, де його дочка. Ну, а потім все прояснилося... У поштовій скриньці Йозеф і Роземарі знайшли лист, в якому Елізабет їм повідомляла, що зв’язала свою долю з однією релігійною сектою, почуває себе щасливою і переконливо просить припинити її пошуки, «як-не-як я вже доросла людина...». Час ішов. У місті цю історію невдовзі забули. Під час зустрічей Нового року Йозеф кожного разу підіймав келих шампанського за здоров’я дочки, а дружині Роземарі капав у келих заспокійливий засіб і заспокоював її мудрістю типу «від долі не втечеш, лише б вона, наша дочка, була щасливою»...
ПЕРШІ ШІСТЬ МІСЯЦІВ
Перші шість місяців батько Елізабет тримав її на прив’язі. Довжини канату вистачало лише для того, щоб добратися до туалету, яким на перший час служило відро. Кілька разів на тиждень тато спускався до дочки, щоб угамувати свою плоть, а заодно приносив продукти і одяг, які купував у сусідньому місті. Пізніше, виїжджаючи у відпуску, наприклад на два тижні до Таїланду, він залишав продуктів більше. До того часу в підвалі вже був холодильник із морозилкою, а двоє трьохсоткілограмових залізобетонних в’язничних дверей закривалися за допомогою електроніки. Тато Йозеф спершу відкривав перші двері, а потім за допомогою коду — другі. Щоб залякати Елізабет, він сказав їй, що якщо хтось без його відома хоча б спробує відкрити зсередини двері, до підвалу почне надходити газ... Приміщення, висотою не більше 170 сантиметрів, складалося з маленької душової, туалету, спочатку однієї, а потім уже двох спалень, загальна площа — 60 квадратних метрів.
У НІМЕЦЬКІЙ МОВІ ТАКОЖ Є ВИСЛІВ «З’ЯВИТИСЯ НА СВІТ»
1989 року Елізабет народжує в підвалі дівчинку Керстін. В австрійців також є вислів «з’явитися на світ», але побачити світ ця дівчинка зможе вперше, коли їй виповниться дев’ятнадцять років... Уже через рік після народження Керстін, 1990 року, в Елізабет народилися двоє близнюків. Один із них, хлопчик Штефан, вижив. Тіло іншого хлопчика, який навіть не встиг отримати імені, тато-дідусь спалив у себе в пічці.
Щасливе батьківство тривало недовго. У маленької Керстін почали виявлятися епілептичні ознаки, а потім і приступи. Йозеф бігав до аптек, купував протиепілептичні ліки. Чи то його почала мучити совість, чи то в підвалі стало тісно, але в травні 1993 року він забрав у Елізабет її третю дитину — дев’ятимісячну Лізу і підкинув маля під поріг свого дому. Разом із Лізою був прикладений лист, написаний рукою Елізабет, але, звичайно, під диктування Йозефа. У листі мати інформувала своїх батьків про те, що вона щаслива, що в неї двоє чудових дітей — дівчинка Керстін і хлопчик Штефан, а ось на третю дитину — Лізу — сил і часу не вистачає. Елізабет просила в листі батька й матір взяти над дівчинкою опікунство і піклуватися про неї як про рідну дочку. Йозеф і особливо Роземарі із задоволенням узяли на себе роль батьків, особливо легко така роль далася, зрозуміло, самому Йозефу Фрітцлю.
БЕЗ ПОВІТРЯ, СОНЦЯ Й НЕБА
1994 рік. Елізабет уже десять років в ув’язненні. Її дочці Керстін уже шість років, Штефану виповнилося п’ять. Що таке сонце, повітря, море, денне сонячне й нічне зоряне небо діти знають лише з розповідей матері. Оскільки друга «кімната» в підвалі ще недобудована, Керстін і Штефан постійно присутні при знущанні і насильстві над їхньою матір’ю. Діти не мають можливості рухатися, через відсутність денного світла їм не вистачає вітаміну В, необхідного для нормального розвитку їхнього, як сказали б лікарі, кісткового апарату. Повітря, незважаючи на вентиляцію, у в’язниці сире і з підвальним присмаком. Мама Елізабет неодноразово ловила тут знахабнілих пацюків...
Час іде. 15 грудня 1994 року сім’я Фрітцль знаходить рано вранці біля хвіртки свого будинку ще одну дитину — десятимісячну Моніку, яку югендамт (управління у справах неповнолітніх) Амштеттена також дозволяє усиновити дідусю Йозефу і бабусі Роземарі. Йозеф, як і раніше, відвідує свою дочку два-три рази на тиждень, за винятком того часу, коли їздить на відпочинок до Таїланду, щоб розважитися і внести свіжі барви у власне життя. Йозефу все життя здавалося, що його ніхто не любив. Швидше за все, так воно й було. Виріс він без батька.
Як розповідали його далекі родичі, мати Йозефа була справжнім деспотом і «постійно била його, як пса»... Нарешті, господарем у будинку став він сам. Роземарі вийшла за нього заміж у сімнадцять років, стала його рабинею і навіть, наприклад, не запитувала, куди господар виїжджає. Йозеф відчував себе фельдфебелем, а для навколишніх у нього був стриманий, навіть замкнений характер. Його взуття завжди було начищене, сорочка білою, а ось, що творилося всередині, було великою загадкою. Ніхто навіть і подумати не міг, що в цій людині сидить душевний садист, який намагається своє важке дитинство компенсувати жорсткістю у ставленні до інших...
Вхід до глухого підвалу з його лабіринтами Роземарі був заборонений, і вона жодного разу не насмілилася порушити цю заборону. Сам Йозеф спускався туди переважно о дев’ятій годині вечора. Ніхто нічого не чув, і ніхто нічого не знав... За сталевими дверми в підземеллі приміщення розширялося, Йозеф добудував другу «кімнату», а через три роки, 3 серпня 1997 року, вивів із підвалу і залишив стояти перед будинком із запискою в кишені півторарічного Александера. Бабуся Роземарі дуже любила своїх підкидьків-онуків, але цього разу запанікувала, вважаючи, що якщо так триватиме, то вона не впорається. Тому Фелікса, який народився 16 грудня 2002 року, Йозеф вирішив залишити з матір’ю в ув’язненні. Того ж року він придбав для дітей підземелля радіоприймач, а потім і телевізор — перше вікно у світ для тринадцятирічної Керстін і дванадцятирічного Штефана.
Йозеф Фрітцль був уже далеко не молодий. Час від часу йому спадало на думку, що дочка, щоб вирватися з полону, може спробувати вдарити його ножем. Намагаючись себе від цього застрахувати, Йозеф постійно попереджав її, що спроби відкрити двері без коду рівнозначні самогубству. Дверна електроніка нібито відразу ж запустить у підвал смертоносний газ...
НЕМАЄ ЛИХА БЕЗ ДОБРА
19 квітня 2008 року в підвалі дуже важко захворіла дев’ятнадцятирічна Керстін. Цього разу це був не просто епілептичний напад. Бідолаха перебувала практично без свідомості, і все свідчило, що вона вмирає. Однак немає лиха без добра. Елізабет вдалося вблагати батька відвезти дочку до лікарні. Чи то Йозеф, втомившись від свого подвійного життя, вперше відчув, що всьому приходить кінець, чи то не знав, як йому потім позбуватися тіла померлої, але хай там як, після наполегливих прохань Елізабет він погодився перетягнути Керстін нагору, відвезти її до лікарні й там видати за ще одного, цього разу дорослого, підкидька. Елізабет допомагала батькові винести вже майже бездиханне тіло дочки з підвалу, і вперше, на хвилинку вийшовши з бункера, побачила денне світло.
Лікарі в лікарні, куди Йозеф привіз свою дочку, не могли поставити діагноз. Керстін перебувала без свідомості. До того ж у дівчини не було страховки, а поведінка Йозефа Фрітцля їм здалася дивною. Того ж дня працівники лікарні звернулися по місцевому телебаченню до матері Керстін. Елізабет побачила це звернення й почала благати батька не дати померти їхній дочці. Лікарям був терміново необхідний аналіз крові матері та інші її лабораторні дослідження, щоб точно визначитися з діагнозом і лікуванням.
Можливо, в цей час у душі Фрітцля стався перелом. Він узяв Елізабет і знаючи, що його брехні та мерзенностям приходить кінець, поїхав із нею до лікарні. Біля входу в палату, де лежала Керстін, поліцейський розмовляв із лікарем. Побачивши Йозефа, він запитав старого, чи не може той пояснити, що відбувається. А побачивши бліду Елізабет, яка неначе з’явилася з того світу, у поліцейського виникло відчуття, що відбувається щось страшне...
Понад 200 журналістів з усіх куточків Землі висловили бажання бути присутніми на процесі й тепер борються за отримання для себе місць у залі міського суду, розрахованого всього на 140 осіб. Разом із журналістами до Санкт-Пьольтена приїдуть машини з технічним забезпеченням трансляції для 25 телевізійних каналів. Ажіотаж навколо процесу настільки виріс, що навіть місцевий військовий гарнізон у казармах приведений у бойову готовність... А жертви Йозефа Фрітцля хочуть, як пише газета «Остеррейх», просто, щоб їм дали спокій. Вони відмовляються давати інтерв’ю і, поїхавши кудись на інший кінець країни, сподіваються, змінивши свій ідентитет, почати нове життя...
