Звичайно сонний липень у Москві раптово сколихнула атака, яку частина президентської команди — «силовики», люди, найближчі до Володимира Путіна, розпочали проти провідного російського олігарха та найбагатшої людини країни Михайла Ходорковського. У принципі, в самому факті конфронтації між представниками силових відомств та великого бізнесу немає нічого нового. Між цими двома групами впливу, які є основою російського режиму влади, війни велися й раніше. Так, вони вступили у смертельну сутичку напередодні президентських виборів Єльцина 1996 року (йдеться про зіткнення, з одного боку, силовиків під керівництвом єльцинського охоронця Коржакова, й олігархів під проводом Чубайса, з іншого). Того разу перемогу здобули олігархи, яким Єльцин заплатив за їхню допомогу на виборах «заставними аукціонами». Саме перемога сімки російських олігархів і стала основою формування у Росії олігархічної моделі капіталізму.
Відтоді багато що змінилося. Прийшовши до влади, Путін змінив співвідношення у зв’язці «олігархи — бюрократи» цього разу на користь російського чиновника та силовика, спробувавши обмежити вплив великого бізнесу на владу. Бізнес був змушений стримати свої політичні апетити й амбіції. Але тоді що послугувало поштовхом до нової атаки російських чекістів, що дестабілізували російський політичний пейзаж, і чому об’єктом атаки став саме Ходорковський — людина, яка намагається зробити свій бізнес сучасним і транспарентним? Так, очевидно, що путінські силовики, які так і не спромоглися отримати під свій контроль фінансові та економічні важелі впливу, зробили спробу почати перерозподіл власності. Але це не пояснює, чому вони почали саме з Ходорковського, а не будь-кого іншого з російських бізнесменів, багато з яких мають набагато темніше минуле. Річ, мабуть, у тому, що Ходорковський першим із олігархів почав намагатися грати в нову гру: він став допомагати ліберальним партіям, підтримувати незалежні ЗМІ, давати гроші правозахисникам. Але й це не найголовніше. Ще важливішим було те, що Ходорковський спробував вийти у політику, зокрема, підтримуючи ідею парламентської республіки та посилюючи свій вплив на вибори нового складу парламенту. Це була вже діяльність на полі Путіна. Саме це, очевидно, і викликало роздратування президента. За логікою російського режиму тільки лідер може контролювати основні інститути влади та робити політику. Будь-які спроби груп впливу, а тим більше могутніх олігархів, конвертувати своє багатство у чинник політичного тиску суперечить логіці єдиновладдя. Для самого Путіна, видимо, політичне посилення олігархії означало б деградацію влади та повернення до єльцинської формули правління. Він і дав сигнал силовикам, які не могли б зважитися розпочати дії проти олігарха без згоди президента.
Атака на Ходорковського була доповнена спробою погрозити й іншим олігархам, зокрема, Дерипасці й Абрамовичу. Це дозволяє зробити висновок, що частина президентського оточення вирішила йти на вибори під знаменом «антиолігархічної революції».
Як розвиватимуться події на цьому фронті надалі? Путін, безсумнівно, виждавши моменту, рано чи пізно виступить у ролі миротворця. Він розуміє — не може не розуміти, — що основою його виживання у бурхливих і небезпечних водах російської політики є його опора на кілька груп впливу і здатність не опинитися заручником жодної із них. Не в його інтересах надмірне піднесення силовиків і бюрократів. Він усвідомлює й те, що великий бізнес необхідний для модернізації Росії.
Але вся справа в тому, що нинішня антиолігархічна війна вже завдала Росії чималих втрат. Вона продемонструвала, що у країні усе ще немає міцних правил гри, і судові органи слугують інструментом боротьби за владу та власність. А це навряд чи може зробити Росію привабливою для західних інвесторів, які так уважно стежать за перебігом останніх подій. Не менш серйозним є й те, що наляканий атакою силовиків російський великий бізнес може спробувати піти з Росії — вже є певні ознаки того, що російські підприємці активізували свої зусилля щодо виведення своїх активів із Росії. Так, купівля одним із відомих російських олігархів Абрамовичем лондонського футбольного клубу «Челсі» є не тільки вкладенням грошей, але, насамперед, своєрідною та не позбавленою дотепності спробою інтеграції до англійського суспільства.
Ще одним наслідком липневої війни стане чергове заморожування політичної активності в Росії. Усі критичні голоси тепер замовкнуть, уважно спостерігаючи за Кремлем та його важкою артилерією.
Водночас можна очікувати, що сам Путін не втратить в очах суспільства і його рейтинг, можливо, ще більше зміцниться. Росіяни продовжують сприймати олігархів як чужу та корумповану силу. Річ навіть не в тому, що суспільство налаштоване проти диференціації прибутків і негативно реагує на багатих. Річ в іншому: росіяни вороже ставляться до багатства, яке, як вони вважають, нажите нечесною працею. Тому нинішнє покоління великого бізнесу ще довго буде в Росії виглядати нелегітимним. Сам бізнес, якщо він хоче залишитися в Росії та гарантувати для себе визнання, має провести копітку й тривалу роботу з будівництва мостів із суспільством. А це потребуватиме і допомоги населенню, і участі у справах суспільства, тобто активності, до якої більшість олігархів не готова. Вони витрачають набагато більше зусиль для очищення своєї репутації на Заході (зокрема, через філантропічну діяльність), ніж у себе в Росії.
Проте не виключено, що спроба великого бізнесу розпочати діалог із суспільством знову спричинить атаку з боку влади, для якої вигідніше тримати бізнес у тіні у сфері патронажно-клієнтелістських відносин та брати у нього хабарі. Принаймні, російська бюрократія, основний трунар усіх реформ і найбільш традиціоналістська сила у країні, зробить усе, щоб не допустити переведення російського бізнесу на більш цивілізовані рейки.
Президент Путін, який проголосив своїм завданням модернізацію Росії, рано чи пізно буде змушений визначити свою позицію стосовно і бюрократії, і бізнесу. Навряд чи він захоче опинитися під каблуком ланцюгових псів свого режиму — чиновників і силовиків. Він чудово розуміє їхню суть. Сумнівно, що Путін схвалить й ідею нового перерозподілу власності, що в Росії означатиме нову революцію. Але водночас російський лідер має, з одного боку, обмежити політичні апетити тих олігархів, які намагаються використати політику тільки для досягнення своїх власних егоїстичних інтересів, а з іншого, дати можливість іншим олігархам спробувати включити себе у суспільство та брати участь у вирішенні суспільних проблем.
Безперечним є те, що нинішній, за висловом одного із лідерів російських демократів Григорія Явлінського, олігархічно-кримінальний тип капіталізму, що сформувався в Росії, потребує реформування. Але силовики та чиновники зробити це нездатні — вони, швидше, здатні трансформувати цей капіталізм на казармений.
Словом, літня атака силовиків на олігархів у Росії може виявитися litmus test не тільки здатності Путіна контролювати події та не допустити надмірного посилення російських традиціоналістів, які є однією із опор його режиму. Це й тест на здатність великого бізнесу піднятися вище егоїстичних інтересів і спробувати захистити основні цінності посткомуністичної Росії — свободи та інститут приватної власності.
Лілія ШЕВЦОВА — старший науковий співробітник Фонду Карнегі. Автор книг «Путінська Росія» (2003 р.) та «Єльцинська Росія. Міф і Реальність» (2000 р.)
