Експерти передбачають, що Росія, Україна та країни СНД опиняться в ізольованій від світової економічної системи резервації (на зразок резервацій індіанців США), де вони збережуть і розвиватимуть, як зможуть, свої відсталі методи господарювання. Новий «Східний блок», ослаблений відсутністю європейських соцкраїн і держав Балтії, не зможе нікому загрожувати, а від напливу громадян, котрі тікають із нього, країни Заходу захистить відновлена «залізна завіса». Неважко зрозуміти, що це — «блакитна мрія» благополучних західних обивателів. Сорок років вони, боючися поширення комунізму, витрачали великі кошти на виснажливу гонку озброєнь, а коли було здобуто перемогу в «холодній війні» й СРСР розвалився, з’ясувалося, що треба знову витрачатися на підтримку економік його колишніх республік. Головний біль у них викликають і емігранти, котрі посунули із СНД й Азії через повалену «залізну завісу». Тому, якщо вже не можна відправити колишніх громадян СРСР до космосу, від них слід відгородитися, нехай живуть як знають. Україні в резервації відведено ключову роль. На думку експертів, без неї «віртуальна планета» нежиттєздатна, а з її сільгосппродукцією зможе зводити кінці з кінцями.
Прогноз відповідає й бажанню російських шовіністів. Відмінність лише в тому, що в статті «Як нам облаштувати Росію?» Солженіцин, пам’ятаючи шестирічну партизанську війну проти СРСР, виявляв намір приєднати до Росії Україну без Галичини, а західні експерти віддають її цілком. Але не можна відмахнутися від цього прогнозу. Професіонали-політологи врахували настрої у середовищі правлячої еліти України й виявили, що одна її впливова частина відкрито ратує за такий Союз, а друга, ще впливовіша, теж схиляється до цього, але свої погляди вголос не висловлює.
Завзятим прихильником вступу України до нерівноправного Союзу з Росією виявив себе спікер нашого парламенту. Раніше він вголос не викладав своїх поглядів із цього питання, і здавалося — вони мало відрізняються від офіційної політики, сформульованої правлячими прагматиками. Але виступи в Москві та Мінську показали, що він — соратник найзнавісніліших реваншистів, котрі розмахували в парламенті прапором неіснуючої імперії. Він пообіцяв, що Україна ввійде до Союзу, але не від імені своєї карликової партії, а від імені парламенту (хоча повноважень на це не мав). Президент від нього не відмежувався. Відомо, що, незважаючи на негожі дії асоціації «Земля і люди», «добуваючи» свій пост, Ткаченко мав підтримку оточення Президента. Таким чином, за ліквідацію незалежності держави виступила її друга посадова особа, а перша не заперечила й своїми діями висловила згоду. До того ж, у парламенті ставиться питання скасування інституції президентства, а в цьому випадку спікер стає главою країни.
У зв’язку з цим слід пригадати, що нинішній Президент прийшов до влади за підтримки лівих у боротьбі з правими. Багатовекторну політику, сформовану попередником, він був змушений продовжити й через загрозу конфлікту регіонів, і для отримання допомоги від Заходу. Але ліві, котрі ратують за Союз, йому, певно, ближчі за духом, ніж прихильники західного курсу. А його економічна політика придушення приватного бізнесу, особливо дрібного й середнього, і підтримка збиткових казенних підприємств цілком відповідає програмі лівих: «чим гірше, тим краще».
Неважко передбачити, як розвиватимуться події далі. Виборці давно зрозуміли, що діяльність нинішнього Президента була й буде малоуспішною, і при дотриманні закону обрання на новий термін йому не загрожує. Його оточення знає, що, як би вони не метушилися, влада неминуче перейде до іншої особи. Судячи з наведених фактів, вони схильні передати її лівим. Тому протистояння нинішнього Президента кандидатам від лівих — міф. Кожен лише грає свою роль у спільній боротьбі з кандидатом, котрий міг би об’єднати прихильників незалежної України.
Такий кандидат насамперед повинен обнародувати реальну програму реформ, оскільки незалежність може спиратися на піднесення економіки, неможливе без ефективних ринкових реформ. Вони повинні йти за польським (європейським), а не російсько-азіатським зразком. Відомо, що Росія, на відміну від України, на шляху реформ просунулася досить далеко, і, незважаючи на це, криза вразила її надзвичайно сильно. Позначилося те, що олігархічний капіталізм у постсоціалістичній країні виявився менш ефективним, ніж у постфедеральних Японії та Кореї (хоч і їхні економіки більш вразливі, ніж у країн Заходу). Змінити свій курс реформ Росія навряд чи зможе, тому для неї відділення від світової економічної системи майже неминуче, й останнім часом вона вже зробила перші кроки в цьому напрямі.
Для України ще існує можливість вибору. Але одна впливова група правлячої еліти бореться за те, щоб опинитися в «резервації», а друга — збирається продовжити нинішню політику імітації реформ, яка неминуче веде до того ж «союзу жебраків». Це робить зловісний прогноз експертів США не таким необгрунтованим, як могло б здатися з першого погляду.
