Джордж Сорос народився у Будапешті в 1930 році. 1947 року він емігрував до Великої Британії, де закінчив Лондонську школу економіки. У 1956 році переїхав до США, де успішно працював на фінансових ринках і зрештою став одним з найбагатших людей світу. Ще під час навчання у Лондонській школі економіки пан Сорос ознайомився з роботами філософа Карла Поппера, які справили винятковий вплив на склад його думок, а пізніше — на його благочинну діяльність. Першу фундацію — Фонд Відкритого Суспільства — пан Сорос заснував у Нью-Йорку 1979 року, першу східноєвропейську фундацію — в Угорщині 1984 року. Сьогодні він фінансує мережу фундацій, діяльність яких спрямована на розбудову і підтримку інфраструктури відкритого суспільства. Джордж Сорос — автор книг «Алхімія фінансів» (1987), «Відкриваючи радянську систему» (1990), «Утвердження демократії» (1991), «Сорос про Сороса. Передбачення процесів розвитку» (1995), «Криза глобального капіталізму» (1998) та багатьох статей про політичні та економічні зміни у Європі та колишньому Радянському Союзі. Джордж Сорос отримав почесне звання доктора Нової школи соціальних досліджень Оксфордського, Будапештського економічного та Йельського університетів. 1995 року університет у Болоньї присудив йому найвищу відзнаку — почесне звання борця за благородну справу як визнання його зусиль у розбудові відкритих суспільств у всьому світі. Мережу фундацій Сороса складає 31 національна організація. Вони діють в Албанії, Азербайджані, Болгарії, Боснії і Герцеговині, Вірменії, Гаїті, Грузії, Гватемалі, Естонії, Казахстані, Киргизстані, Латвії, Литві, Македонії, Молдові, Монголії, Південно-Африканській Республіці, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Словенії, Таджикистані, Угорщині, Узбекистані, Україні, Хорватії, Чехії і Югославії. Ці фундації орієнтовані на розбудову відкритого суспільства. З цією метою вони підтримують програми та ініціативи у сфері освіти, громадянського суспільства, незалежних засобів масової інформації, розвитку мережі Інтернет та електронної пошти, видавництва, прав людини, мистецтва і культури, реформування соціальної, правової і економічної систем. Інститут відкритого суспільства — Нью-Йорк та Інститут відкритого суспільства — Будапешт створюють програми для вирішення проблем, що є спільними для багатьох фундацій, надаючи адміністративну, фінансову і технічну підтримку.
Падіння радянської імперії 1989 року та Радянського Союзу 1991-го було історичною нагодою для трансформування цієї частини світу у відкриті суспільства, однак західні демократії не зуміли скористатися з такої нагоди, тепер увесь світ відчує на собі, що з цього вийде. Радянський Союз, а згодом Росія потребували зовнішньої допомоги, позаяк відкрите суспільство є складнішою формою соціальної організації, ніж закрите. Закрите суспільство організоване за єдиним принципом: авторитаризм, насаджуваний силою. У відкритому суспільстві громадянам не тільки дозволено, а й бажано відповідати за себе, існує інфраструктура інституцій, яка дає змогу людям з різними інтересами, системами поглядів та думками жити разом у мирі.
Радянська система була чи не найдосконалішою формою закритого суспільства, що її коли-небудь спромоглася створити людина. Вона просочилася практично у всі сфери життєдіяльності: не тільки у політичну та військову, але й в економічну та розумову; у своїх найагресивніших проявах вона намагалася підкорити навіть науку, яскравий приклад цього — Лисенко. Аби перейти до відкритого суспільства, потрібна була революційна зміна режиму, неможлива без допомоги ззовні. Таке прозріння спонукало мене до дії, і я став один за одним засновувати фонди для підтримки відкритого суспільства на теренах колишньої Радянської імперії.
Однак на відкриті суспільства Заходу таке прозріння не зійшло. По закінченні Другої світової війни США розпочали втілювати в життя план Маршалла; після розпаду ж радянської системи така ініціатива нікому й на думку не спала. Щось на кшталт цього я запропонував під час конференції навесні 1989 року у Потсдамі, який тоді ще був у складі Східної Німеччини, але мене в прямому сенсі слова висміяли. Найбільше сміявся Вільям Волдгрейв, міністр закордонних справ кабінету Маргарет Тетчер. Маргарет Тетчер була незламною захисницею свободи — під час візитів у комуністичні країни вона вимагала зустрічей із дисидентами, але зрозуміти, що необхідно будувати відкрите суспільство і що це будівництво може вимагати — і бути вартим — зовнішньої допомоги, вона, очевидно, не могла. Як ринковий фундаменталіст, вона не вірила, що втручання держави дасть результат. Колишні комуністичні країни, за великим рахунком, залишили сам на сам із дійсністю. Деякі з них витримали іспит, деякі — ні.
Зараз щодо Росії багато критичних роздумувань та вказувань пальцем. Виходять статті, які допитуються, хто ж втратив Росію? Я переконаний, що ми, західні демократії, найбільшою мірою за це відповідальні, гріх бездіяльності мусять спокутувати адміністрації Буша й Тетчер. Канцлер Коль діяв трохи по-іншому. Німеччина була найбільшим фінансовим інвестором у Радянський Союз, а пізніше — в Росію, надавала кредити та безповоротні фінансові ін’єкції, але Коль був більше зацікавлений купити російську поступливість під час возз’єднання Німеччини, аніж допомогти реформувати Росію.
Я стверджую, що якщо б західні демократії насправді взяли участь у цьому процесі, Росія впевненіше торувала б шлях до ринкової економіки та відкритого суспільства. Розумію, що таке моє твердження суперечить загальноприйнятим поглядам. Воно суперечить фактам, бо спроби економічних реформ досі зазнавали разючих невдач. Треба вірити в ефективність зовнішньої допомоги, аби мати право казати, що результат міг бути іншим; історія показала, що іноземна допомога не пішла на користь, а ідея, що втручання держави може насправді врятувати економіку, іде врозріз до превалюючих упереджень ринкових фундаменталістів. Тому й фокусують увагу на тому, хто ж саме зробив так, що справи пішли кепсько. Оці ринкові фундаменталістські упередження і винні у такому результаті. Вони й загородили шлях щирому бажанню допомогти Радянському Союзові, а згодом і Росії. Таке щире бажання допомогти Східній Німеччині було і з боку уряду Коля, та викликане воно ідеєю возз’єднання Німеччини; що ж до Радянському Союзу, то такого мотиву не було. Люди відчували велику симпатію, але симпатія ця була ще зародковою. Відкриті суспільства Заходу не вважали відкрите суспільство надметою, досягнення якої виправдовує всі затрачені зусилля. Це було моїм великим розчаруванням, я цього факту недооцінив. Мене ввела в оману риторика холодної війни. Захід був готовий допомагати процесові трансформування словами, але не грошима, та й то всі допомоги та поради були перекручені через ринкові фундаменталістські упередження. Радянські люди, росіяни спрагло вбирали в себе поради з – за кордону. Розуміючи, що їхня система прогнила, вони мало не обожнювали Захід. Вони зробили ту ж помилку, що і я: вони вважали, що Захід щиро ними цікавиться.
1987 року я заснував фундацію в Радянському Союзі. Коли Горбачов зателефонував Сахарову у Горький, де той перебував у вигнанні, та запропонував «продовжити свою патріотичну діяльність у Москві», я зрозумів, що настають революційні зміни. Я багато де публiкував свої роздуми. (Underwriting Democracy (Утвердження демократії) (Free Press Macmillan, 1991). Цікаво, що ще 1988 року я пропонував заснувати міжнародну комісію для вивчення можливості створення «відкритого сектору» в економіці Радянського Союзу і на мій подив, — я тоді дивився на все тільки з точки зору фінансів, — мою пропозицію схвалили радянські чиновники.
Моїм задумом було створити ринковий сектор всередині командно-адміністративної економіки, обрати якусь галузь промисловості, наприклад, харчову, яка продавала б свої продукти споживачу за ринковими, а не державними цінами (з відповідною системою переходу від державних до ринкових цін). Цей «відкритий сектор» можна було б поступово збільшувати. Та згодом стала очевидною нереальність цієї ідеї, бо командно-адміністративна економіка була вже занадто хвора, аби виносити ембріон ринкової економіки. Таким чином проблему зміни цін не можна було розв’язати. Але навіть таку легковажну ідею, що надійшла з не дуже поважного джерела, було підтримано на найвищому рівні. Прем’єр-міністр Рижков наказав головам найвищих організацій — Держплану, Держпостачу та інших узяти в цьому участь. Правда, я ще я зміг залучити до діла таких західних економістів, як Василь Леонтьєв та Романо Проді.
Пізніше я зібрав групу західних експертів, які надавали консультації групам російських економістів, що займалися підготовкою альтернативних програм економічних реформ. Потім у 1990 році я організував для авторів головного російського плану економічних реформ (так званого «плану Шаталіна») на чолі з Григорієм Явлінським зустріч у Міжнародному валютному фонді та Світовому банку у Вашингтоні. Горбачов вагався щодо цього плану і врешті виступив проти нього. Його зачепили два питання: приватизація землі та одночасний розпуск Радянського Союзу паралельно із формуванням економічного союзу. Я і досі вважаю, що шаталінський план дозволив би здійснити перехідний період планомірніше, ніж це відбулося в дійсності.
Незабаром Горбачов позбувся влади, Радянський Союз розпався, а Борис Єльцин став Президентом Росії. Він довірив економіку Єгору Гайдару, голові науково-дослідного інституту економіки. Він вивчав макроекономічну теорію за класичним підручником Руді Дорнбуша та Стена Фішера, тому й намагався застосувати монетарну політику до економіки, що не реагувала на монетарні сигнали. Державні підприємства продовжували виробляти продукцію на держзамовлення, незважаючи на те, що за них не платили. Я пам’ятаю, як дзвонив Гайдару у квітні 1992 року і звертав його увагу, що взаємна заборгованість між підприємствами досягла позначки третини ВНП. Він погодився, що проблема існує, але діяв по-старому.
З відставкою Гайдара якийсь час тривало непевне балансування, аж ось посаду віце-прем’єра з економіки обійняв Анатолій Чубайс, голова ще одного дослідницького інституту. Він віддав перевагу передачі власності із державного володіння до приватного. Він вважав, що коли державна власність матиме приватних господарів, господарі почнуть захищати свою власність і процес дезінтеграції буде зупинено.
Але ось як це спрацювало. Схема розповсюдження ваучерів, які громадяни могли б використати для купівлі державних компаній, стала всенародною бійкою за привласнення державних багатств. Ділки узяли над цим контроль, видурюючи у робітників ваучери або за безцінь скуповуючи їхні частки власності. Вони викачували прибутки, а часто і основні фонди у холдингові компанії, розташовані на Кіпрі. Це робилося почасти для того, щоб уникнути податків, почасти щоб заплатити за придбані акції, а почасти щоб згодом осісти за кордоном, не відчуваючи впевненості у тому, що відбувалося вдома. За одну ніч робилися цілі статки, у той час як існував шалений брак грошей та кредитів, як рубльових, так і доларових.
Із усього цього хаосу почали виростати пагінці нового економічного порядку. Це був різновид капіталізму, але дуже дивний його різновид. Він з’явився на світ там, де за нормальних обставин його не можна було чекати. Першою приватизацією була приватизація громадської безпеки, у багатьох моментах вона і була найуспішнішою. Утворилися різні кишенькові армії та мафіозні клани, які, що тільки могли, брали під свій контроль. Керівники державних підприємств створювали приватні компанії, здебільшого на Кіпрі, і ці компанії здійснювали оборудки з державними підприємствами. Самі заводи були збитковими, не платили податків, зростали заборгованість по зарплаті та взаємна заборгованість між компаніями. Потоки грошей спрямовувалися на Кіпр. Створювалися нові банки, іноді державними підприємствами та банками, іноді новоявленими торговими групами. Деякі банки заробляли фантастичні гроші, маніпулюючи з рахунками різних державних агенцій, у тому числі рахунками Міністерства фінансів.
Потім, у відповідності до схеми приватизації державних компаній внаслідок процесу ваучеризації народився ринок акцій — ще до того як було запроваджено механізми реєстрації акцій та проведення операцій із цінними паперами та задовго до того, як підприємства, акціями яких торгували, почали поводити себе як акціонерні компанії. Культура нехтування законами стала загальною практикою ще до того, як відповідні закони та положення могли вступити до дії. Здобутків від ваучерної приватизації не отримала ані держава, ані компанії. Спочатку керівники компаній повинні були зосередити свій контроль над підприємством та зайнятися обслуговуванням боргів, що виникли під час здобування цього контролю; тільки після цього вони могли формувати прибутки в рамках підприємства. Але навіть тоді все ще вигідніше було приховати прибутки, ніж задекларувати їх, якщо тільки вони не хотіли заробити капітал шляхом продажу акцій. Однак лише кілька компаній досягли цієї стадії.
Такі відносини можна справедливо схарактеризувати як грабіжницький капіталізм, тому що найефективнішим шляхом нагромадити власний капітал, якщо не маєш із чого починати, за таких умов є привласнення державних ресурсів. Звичайно, були і деякі винятки. В ситуації, коли підупала сфера обслуговування, можна було більш-менш законно заробити гроші, надаючи, наприклад, ремонтні послуги, або керуючи готелями чи ресторанами.
Іноземна допомога загалом виходила від двох міжнародних фінансових інституцій: Міжнародного валютного фонду та Світового банку, оскільки країни Заходу не бажали викладати гроші зі своїх бюджетів. Я виступав проти такого розподілу ролей, адже Міжнародний валютний фонд за своєю структурою погано пристосований до такої роботи. Він починає діяти, коли уряд країни підпише лист намірів, у якому серед багатьох вимог зобов’язується керувати стабільністю валюти та національного бюджету, та припиняє виплати, якщо уряд виявляється неспроможним виконати ці вимоги. Якщо країна не має ефективного уряду, це значить, що програма практично приречена на фіаско. Що й трапилося у Росії. Центральний уряд виявився неспроможним збирати податки, і залишився єдиний спосіб нагромадити гроші — невиплати за бюджетними зобов’язаннями. Затримки зарплати та взаємні борги між компаніями виросли до некерованого рівня. Я доводив, що потрібен прямий, безпосередній підхід, його б з радістю прийняли у той час. Але це означало б інвестування справжніх грошей, а західні демократії вагалися перед такою перспективою.
Коли Міжнародний валютний фонд надав Росії кредит у розмірі 15 мільярдів доларів, я висловився в статті у «Волл Стріт Джорнал» (11 листопада 1992 р.) про те, що ці кошти треба спрямувати на соціальні виплати, і що за розподілом цих коштів треба уважно спостерігати. Рубль знецінився, і пенсія становила всього 8 доларів США на місяць, тому цих грошей вистачило б, щоб виплатити всі пенсії. Мою пропозицію не сприйняли всерйоз, позаяк вона не вкладалася у звичну схему дій Міжнародного валютного фонду. І я вирішив показати, що іноземна допомога може бути дієвою.
Я заснував Міжнародний науковий фонд, зробивши статутний внесок у розмірі 100 мільйонів доларів (наразі 140 млн.). Нашою першою акцією було роздати по 500 доларів кожному з 40 000 найкращих вчених, маючи надію, що це стане для них стимулом залишитися у Росії та продовжувати свою наукову працю. На все пішло тільки 20 млн. доларів, та дозволило цим вченим проіснувати рік. Критерії для відбору вчених були відкритими, прозорими та об’єктивними: три згадки про них у головних наукових виданнях. Кошти було роздано за декілька місяців, витрати на розповсюдження склали менш ніж 10 відсотків від загальної суми. Схема забезпечила виплату грошей в доларах кожному їх отримувачу на всій території колишнього Радянського Союзу. Цей приклад довів, що моя пропозиція щодо контролю за витрачанням грошей була цілком практичною.
Залишок грошей було витрачено для підтримки міжнародної дослідницької групи, членами якої були найвідоміші вчені світу (Борис Березовський з особистих причин надав $1,5 млн. на підтримку закордонних поїздок. Це був єдиний внесок з російського боку). Всі кошти були витрачені менш ніж за два роки.
Причина, чому я почав підтримувати вчених, полягала в кількох моментах. Я хотів наочно довести, що іноземна допомога може бути дієвою і обрав науку як показову ділянку, оскільки розраховував на членів міжнародної наукової спільноти, які були готові безкоштовно віддати свій час та енергію на оцінювання дослідницьких проектів. А механіка розподілу термінової допомоги могла б спрацювати по відношенню до пенсіонерів так само, як і до вчених.
Були також інші аргументи на користь допомоги вченим. За радянського режиму найкращі уми акумулювалися у стінах науково- дослідницьких інститутів, де до незалежної думки ставилися м’якше, ніж в інших сферах радянського суспільства. Саме тому вони робили наукову справу на передовій межі загальнолюдських досягнень. Ця ситуація дещо відрізнялася від західної науки, зарозумілої, методично менш розвиненої, за винятком окремих галузей. Науковці також були в авангарді політичних реформ. Всі знали Андрія Сахарова, захоплювалися ним, було й багато інших. Окрім того, існувала загроза, що вчених-ядерників переманять терористичні країни.
Загалом акція мала гучний успіх і надала моєму фондові незаперечну репутацію. Проти нас було безліч нападок, бо ми здійснюємо багато контроверсійних програм. Для прикладу, ми провели конкурс на створення нових підручників, вільних від марксистсько-ленінської ідеології, — от нам і закинули засмічування студентських мізків. Одного разу під час слухань в Державній Думі нас звинувачували у скуповуванні задешево наукових секретів. Уся наукова спільнота стала на наш захист, і Дума викрутилася тим, що прийняла звернення з подякою фонду. І коли я кажу, що історія могла би піти іншим шляхом, якби після падіння радянської системи західні демократії взялися б допомагати Росії, я наводжу докази із власного буття. Уявiть, як ставилися б росіяни зараз до Заходу, якби Міжнародний валютний фонд виплатив їм пенсії, коли вони голодували!
Я утримувався від особистих інвестицій у Росію почасти аби уникнути конфлікту інтересів, але насамперед тому, що мені не подобалося те, що я бачив. Однак я не перешкоджав роботі моїх інвестиційних менеджерів, які хотіли вкладати гроші; я також схвалив їхню участь в очолюваному росіянами інвестиційному фонді, на рівних умовах з іншими західними інвесторами.
Я відвідав Світовий економічний форум у Давосі у січні 1996 року, коли Геннадія Зюганова, кандидата у президенти від комуністів, добре прийняло ділове співтовариство. Я зустрівся з Борисом Березовським і сказав йому: якщо Зюганова оберуть, у Росії йому буде небезпечно. Я хотів, щоб він підтримав Григорія Явлінського, якого я через власну наївність вважав єдиним чесним реформатором серед кандидатів. Я не розумів, якою мірою Березовський вплутаний у брудні оборудки з родиною Єльцина. Судячи з публічних виступів Березовського, моє попередження про небезпеку добряче засіло йому в голові. Він зібрав головних російських бізнесменів, присутніх на давоській конференції, і вони утворили синдикат для роботи над обранням Єльцина на повторний термін.
Ось як вони стали олігархами. Це яскравий приклад політичної інженерії: Єльцин почав кампанію з рейтингом довіри до себе нижчим за 10 відсотків, але вони домоглися його переобрання. Кампанією керував Анатолій Чубайс. Я не знаю деталей, але можу собі уявити. Коли помічника Чубайса впіймали на виході з Білого дому з 200 000 доларів у валізі готівкою, я впевнений, що це був не гонорар. Олігархи загнули велику ціну за свою підтримку Єльцина. Вони отримали частки у найцінніших державних компаніях як гарантії за грошові внески, що їх вони зробили у державний бюджет за ганебною схемою «внески за акції». Після того, як Єльцин виграв вибори, ці компанії було виставлено на аукціон, і олігархи поділили їх між собою.
Я добре знаю Чубайса. На мою думку, він справжній реформатор, що продав свою душу дияволу заради боротьби з тим, що він називає червоно-коричневою загрозою — сумішшю націоналізму та комунізму — яка (як він вважає) пануватиме у країні, якщо він чогось не зробить аби запобігти цьому. Після переобрання Єльцина він знову почав відповідати за економіку, але мав проблеми у контролюванні олігархів. В мене з’явилися великі надії, коли Єльцин увів до складу уряду Бориса Нємцова, реформаторськи налаштованого губернатора Нижнього Новгорода, ставлячись до нього як до усиновленого наступника. Чубайс був заплямований виборами, Нємцов — ні; він міг міцно відстоювати свою позицію у тих випадках, коли для Чубайса це було неможливо. Я зрозумів це як сигнал про щире воління режиму Єльцина під керуванням Чубайса почати рух від грабіжницького до законного капіталізму. Дефіцит бюджету та валютні резерви утримувалися у встановлених межах, почався збір податків. Інфляція та відсотки по банківським кредитам упали. Права акціонерів поважалися краще, ринок акцій шалено зростав. Закордонні гроші почали вливатися в акції та папери про боргові зобов’язання. Російські кредитоотримувачі могли отримати п’ятирічні позики за умови тільки 250 пунктів вище ніж за Лондонським міжбанківським курсом.
За цих обставин я вирішив у 1997 році взяти участь в аукціоні «Связьинвеста», державної телефонної холдингової компанії. Мені дуже важко далося це рішення. Я знав про всепроникливу російську корупцію. Було б легше обмежитися благодійною діяльністю і не забруднювати рук, але я відчував, що Росії потрібні інвестиції навіть більше, ніж благодійність. Якщо Росія не зможе перейти від грабіжницького до законного капіталізму, уся моя благодійна діяльність виявиться марною. Тому я вирішив взяти участь в аукціоні «Связьинвеста», який виграв. Це був один з перших дійсних аукціонів, де державу не було ошукано. Хоча ми заплатили високу ціну — трохи менше ніж 2 млрд. доларів США, з яких майже половину забезпечили мої фонди, я порахував це прибутковим вкладенням, якщо б перехід до законного капіталізму відбувся.
На жаль, насправді все відбулося інакше. Цей аукціон став прологом до жорстокої бійки між олігархами, злодійської «розборки». Деякі олігархи були готові до змін, у той час як інші здійснювали спротив, оскільки були не спроможні працювати у законних умовах. Головним супротивником під час аукціону та до його результату був Борис Березовський. Він затявся знищити Чубайса, після того як його спільники програли на аукцiонi. Я мав з ним декілька відвертих розмов, але не зміг переконати його. Я казав, що він є багатою людиною, чий статок на папері обчислюється мільярдами. Його головним володінням була «Сибнафта», одна з найбільших нафтових компаній у світі. Все, що йому було потрібно — зміцнити своє становище. Якщо він не міг зробити це сам, він міг залучити інвестиційний банк. Він казав мені, що я нічого не розумію. Це було питання не багатства, але його ієрархічного стану відносно Чубайса та інших олігархів. Вони уклали угоду і мали дотримуватися її. Він мав знищувати або бути знищеним.
Невдовзі я став свідком дивного історичного спектаклю, під час якого олігархи намагалися змінити результати не тільки аукціону, але всіх зусиль держави здійснювати над ними контроль. Я бачив бійку людей у човні, що пливе до краю водоспаду. Березовський, почавши кампанію звинувачень та контрзвинувачень, викрив для громадськості факт отримання Чубайсом 90 тисяч доларів за ненаписану книгу, які були, фактично, гонораром олігархів за його послуги керівника передвиборчої кампанії Єльцина. Ця боротьба послабила позиції Чубайса та відволікла його від справ для постійної потреби захищати себе. Збір податків вимагав його безпосереднього втручання, і тому надходження податків знизилися. У той момент, коли почали відчуватися наслідки азійської кризи 1998 року, справи у Росії почали рухатися в небезпечному напрямку. Їх кульмінацією став дефолт Росії щодо своїх внутрішніх зобов’язань у серпні 1998 року, який вразив міжнародні фінансові ринки.
Вплив кризи на російську економіку виявився менш руйнівним, ніж можна було очікувати у ті часи. Дефолт по цінних паперах Міністерства фінансів полегшив навантаження на бюджет; зростання цін на нафту допомогло поліпшити фінансовий та торговельний баланси; девальвація, оголошена Єльциним улітку 1998 року, призвела до зростання попиту на вітчизняні товари. Після першого шоку, викликаного руйнацією банківської системи, економіка досягла найнижчої позначки та почала одужувати. Банки та олігархи зазнали серйозних втрат, але впродовж року ВНП Росії перевищив докризовий рівень. Навіть іноземним кредиторам були запропоновані умови, які вони визнали вигідними.
Розвиток політичної та соціальної ситуації був більш-менш задовільним. За порадою Бориса Березовського сім’я Єльцина почала шукати наступника Президенту, якій міг би захистити їх від переслідувань після виборів. Вони нарешті зупинилися на особі Володимира Путіна, директора Федеральної Служби Безпеки. Улітку 1999 року він був призначений на посаду прем’єр-міністра та став кандидатом з боку Єльцина на посаду Президента. У той час стався вибух чеченської терористичної активності. Коли Шаміль Басаєв, один із командирів чеченських терористів здійснив вторгнення у сусідній Дагестан, відповідь Путіна була енергійною. Сили безпеки атакували терористів, та Путін оголосив в ультиматумі, що Дагестан буде очищено до 25 серпня. Намір було здійснено у цей термін. Населення Росії відреагувало на дії Путіна у цій ситуації із захопленням, і його популярність шалено зросла.
Потім у Москві сталася серія таємничих вибухів, коли цілі житловi будинки висаджувалися у повітря, та біля трьохсот людей було вбито, коли вони спали. В атмосфері паніки, що слідувала вибухам, жах та гнів було спрямовано проти чеченців у супроводі ретельно оркестрованої кампанії у пресі та на телебаченні, Путін увійшов до Чечні. Вибори до Державної Думи були проведені в атмосфері істерії війни. Дуже небагато кандидатів у депутати насмілилися виступити проти інтервенції.
Серед цих небагатьох був Григорій Явлінський. Він підтримав антитерористичну кампанію у Дагестані, але виступив категорично проти вторгнення до самої Чечні. Популярність його партії «Яблоко» різко впала, і вона ледве перевищила рубіж у 5%, необхідний для представлення у Думі. Нашвидкуруч сформована партія влади, «Єдність», не маючи якоїсь послідовної програми, стала другою після комуністів, отримавши 23 відсотки. Союз Правих Сил на чолі з Чубайсом, Кірієнко та іншими реформаторами кинувся в обійми Путіну та несподівано отримав високі 8,6 відсотка. Примаков, якого підтримував мер Москви Лужков, до того вважався найвірогіднішим кандидатом на президентський пост, зазнав нищівної поразки; його партія отримала всього 13 відсотків голосів. Використовуючи момент, спричинений перемогою на парламентських виборах, Єльцин оголосив про свою відставку напередодні Нового року, фактично оголосивши про обрання Путіна як свого наступника. Примаков вибув з гри.
Феноменальний злет Путіна з нічого дивно нагадує переобрання Єльцина у 1996 році. Маючи великий досвід щодо дій Березовського, я вбачаю його почерк в обох операціях. Ми вперше устрілися у зв’язку з 1,5 млн. доларів, які він пожертвував Міжнародному науковому фонду, коли Алекс Гольдфарб представив його мені. Я вже описував нашу тепер добре відому розмову у Давосі. Пізніше він стверджував, що саме ця розмова спонукала його до створення синдикату для переобрання Єльцина. Протягом 1996 року ми мали серію дуже відвертих дискусій про виборчу кампанію. Я почав розуміти спосіб, у який він діє.
Після того ми стали супротивниками під час аукціону щодо «Связьинвеста», але продовжували вести діалог. Я намагався довести йому переваги законного капіталізму на відміну від грабіжницького. Він намагався використати мене у боротьбі за пост керівника «Газпрому» — і досі найпотужнішої комерційної структури у Росії. У червні 1997 року він запросив мене до Сочі на зустріч із Черномирдіним, який був керівником «Газпрому» перед тим, як став прем’єр-міністром, і після того відвіз мене до Москви своїм власним літаком. Він сказав мені, що Чубайс і Нємцов підтримують його кандидатуру. Я не повірив йому і запитав у Нємцова. Він вперше чув про це. «Через мій труп», — було його реакцією.
Після того я обідав з ним у його ресторані, декорованому — випадково або з наміром — у стилі голлівудських фільмів про мафію. Я був єдиним гостем. Я не став передавати йому дослівний вираз Нємцова, але сказав, що поставив йому це питання, а також, що Нємцов стверджує, що йому нічого не відомо про претензії Березовського на пост керівника «Газпрому». Він так розлютився, що в мене поповзли мурашки. Я відчував, що він буквально хоче мене вбити. Він не сказав цього вголос, але дав мені відчути, що я його зрадив. Це було поворотним моментом у наших відносинах. Ми продовжували мати розмови — в одному випадку Березовський спеціально літав до Нью-Йорка для консультацій зі мною — але, починаючи з цього моменту, я намагався дистанціюватися від нього.
Матерiал надано редакцією «Нью-Йоркського книжкового огляду»
Закінчення у наступному номері «Дня»
