Сплеск оптимізму після саміту Європейського Союзу, що відбувся минулого місяця у Гельсiнкі, на якому лідери ЄС домовилися про проведення переговорів щодо вступу до ЄС з усіма десятьма країнами-кандидатами від Центральної і Східної Європи, а також з Мальтою та Кіпром, швидко вщухає. На сьогодні цілком очевидно, що розширення ЄС обіцяє бути дуже складним процесом і у плані переговорів, і, схоже, у плані боротьби за його підтримку виборцями.
Питання ставиться надзвичайно просто: хто заплатить за розширення? Розширення не буде безболісним: у ньому будуть і переможці, і переможені. Та всі учасники переговорів як владні, так і опозиційні політичні партії, стикаються з однією і тією ж дилемою: як гарантувати, що у кожній окремій країні переможених буде не дуже багато. Інакше виборці просто проголосують проти розширення.
Найвиразніше таке ускладнення проявляється у Спільній сільськогосподарській політиці (Common Agricultural Policy — CAP) Європейського Союзу. Ця політика довгий час чинила тиск як на європейських споживачів (зумовлюючи високі цін на продовольчі товари), так і на європейських платників податків, оскільки субсидії для фермерів щорічно обходилися Європейському Союзу приблизно у 41 мільярд євро, що становило приблизно половину сукупного бюджету ЄС. Однак ця політика була частиною центрального договору, на якому базувалася єдність Союзу.
З чисто економічної точки зору субсидії для фермерів ЄС ніяк не піддаються обгрунтуванню, і у світі глобальних ринків та міжнародної конкуренції вони виглядають дедалi дивніше. На момент заснування Спільного Ринку субсидії, на яких наполягала Франція, найбільша аграрна країна, послужили політичною ціною за відкриття французького ринку для німецьких промислових товарів.
На сьогодні більшість початкових аргументів на користь цієї операції втратили сенс. Приклад — нинішня Франція, надзвичайно багата і впливова індустріальна країна. Незважаючи на те, що вона утримує свій статус одного з найбільших світових виробників продовольства, частка населення, зайнятого у сільському господарстві, від загальної кількості жителів у Франції зменшилася приблизно з 30 відсотків відразу після війни до сьогоднішніх 5 відсотків.
Нині значна частина європейських урядів, включаючи французький, усвідомлює необхідність реформування CAP, хоча б з огляду на міжнародний тиск, що чиниться іншими країнами-експортерами продовольства. І останнім часом ЄС принаймні став менше підтримувати ринкові ціни на деякі види продовольчих товарів, замість цього прямо підтримуючи фермерів шляхом грошових доплат.
Проблема полягає у тому, що країни, які нині претендують на статус члена Союзу, прагнуть отримати свою частку суспільних грошей CAP. Шість країн першої хвилі (Чеська Республіка, Естонія, Угорщина, Польща, Словенія і Кіпр) нещодавно зажадали від ЄС, щоб їхнє сільське господарство взяло повноправну участь в CAP і відразу ж, і щоб їхні фермери мали усі пільги, включаючи грошові дотації.
Неясно, чи дійсно така мудра ця стартова позиція з економічної точки зору. У соціальному контексті CAP іноді пояснюється тим, що у рамках існуючого ЄС вона запобігає дуже великому розриву між прибутками зайнятих у сільському господарстві і у промисловості. Проте прибутки у всіх галузях у країнах-кандидатах набагато нижчі за рівні ЄС, і якщо членство у ЄС раптом різко підняло б прибутки сільського населення Центральної Європи, то це могло б вельми дестабілізувати соціальні відносини у регіоні. Більше того, залучення надмірних капіталовкладень у сільське господарство також могло б серйозно викривити економічний розвиток.
Також неясно, чи розумне таке стартове положення для досягнення успіху на переговорах. Якщо всі пільги CAP довелося б виплачувати у повному обсязі всім шести країнам першої хвилі, то витрати з бюджету ЄС могли б становити додатково 6 мільярдів євро на рік, і фактично всі ці кошти мали б бути виплачені нинішніми країнами- членами ЄС, оскільки вони значно багатші. Та ці країни зовсім не передбачають такого роду витрат, і навряд чи з ними погодяться.
Один зi способів розв'язання проблеми, винесений Комісією на обговорення як альтернатива, — запровадити довгий перехідний період від простого членства в ЄС до повноправної участі у CAP. Однак позиція країн-кандидатів у прямій формі виключає таку тактику затягування.
За проблемами сільськогосподарської політики підуть подібні ускладнення з регіональною і соціальною політикою ЄС. За визначенням ці фонди зараз здебільшого спрямовуються до бідних частин ЄС. Втім, країни- кандидати ще бідніші, тому повномасштабна реалізація такої регіональної політики потребувала б великих додаткових бюджетних надходжень до Центральної і Східної Європи.
На порядку денному стоять, переважним чином, не справедливість і не мораль. Звичайно, справедливість і мораль тут присутні, і, поза всякими сумнівами, країни-кандидати у ході переговорів вимахуватимуть цими емоційними лозунгами. Однак навряд чи вони послужать вирішальними аргументами.
Першим вирішальним аргументом буде досягнення реальних домовленостей на переговорах, що означає досягнення політично прийнятного балансу між переможцями і переможеними на шляху розширення Союзу. Важко переоцінити потенційну складність цього завдання. Не забувайте, що досить виборцям хоча б однієї країни-члена ЄС сказати «ні», і весь процес піде нанівець.
Іншим аргументом послужить майбутня архітектура розширеного ЄС. Відстрочка доступу до CAP може видатися частковим вирішенням проблем; але, якоюсь мірою, така відстрочка — це і крок у бік створення двоярусного Союзу.
Зважаючи на величезний розрив між ЄС і країнами-кандидатами в економіці та інших галузях, можна піддавати сумніву перспективу створення унітарного або одноярусного Союзу, який включає в себе 27 і більше країн. Та якщо це неможливо, то якою ж буде архітектура цього розширеного Союзу? На жаль, над цим питанням країни-учасниці не замислювалися і, мабуть, не бажають замислитися.
