Уявіть собі дивака, який намагається видати себе за російського боярина XIX століття. Він відрощує бакенбарди, одягає довгий сюртук, а в руках у нього тростина. Будь-хто, хто зустріне подібну людину, почне кепкувати з неї. Тепер уявіть, що цей дивак спробує ставитися до перехожих так, неначе вони його кріпосні селяни. У цьому випадку він ризикує бути побитим, хоча, можливо, який-небудь жебрак і зіграє в його гру в надії випросити в нього трохи грошей.
Щось подібне характерне сьогодні для взаємовідносин Росії з деякими колишніми радянськими республіками, оскільки зовнішньополітична доктрина, якою керується сьогоднішній Кремль, являє собою безглузде поєднання концепції прагматичної «Реальної політики» XIX століття та геополітики початку XX століття. Згідно з цією теорією, кожній великій державі потрібні слухняні держави-супутники. У світлі цього підходу розширення НАТО інтерпретується як розширення сфери впливу Америки, що відбувається, звичайно ж, на шкоду Росії.
Щоб компенсувати свій комплекс неповноцінності, що все посилюється, Росія «зліпила» Організацію договору про колективну безпеку (ОДКБ), яка, судячи з її назви і статутних принципів, є пародією на НАТО. Незважаючи на це, Кремль анітрохи не бентежить той факт, що за суттю ОДКБ являє собою механічне з’єднання двосторонніх військових договорів між Білоруссю, Вірменією, Казахстаном, Киргизстаном, Таджикистаном, Узбекистаном та Росією.
Ніхто не знає, як таку концепцію колективної безпеки належить реалізовувати: потрібно мати багату уяву, щоб уявити собі, що білоруський десантник бере участь у захисті таджицького кордону. До того ж, конституції кількох країн-членів ОДКБ однозначно забороняють направляти війська за межі державної території. Але короткозоре зосередження Кремля на військових питаннях і його безглузді спроби зіграти із Заходом у гру з нульовим результатом перетворили Росію в об’єкт для маніпулювання її меншими партнерами.
Віртуозом подібного маніпулювання є білоруський президент Олександр Лукашенко. Білоруська економіка може функціонувати лише доти, доки Росія субсидує ціни на енергію і надає їй безвідплатні кредити. Однак, незважаючи на це, Лукашенко вміло уникає реалізації вигідних для Росії економічних проектів (наприклад, введення єдиної валюти). Як тільки Росія застосовує тиск, він відразу ж починає кричати про «невдячність» Москви, заявляючи, що «10 млн. білорусів захищають Росію від танків НАТО».
Більше того, варто Москві спробувати наполягти на своїх вимогах, Лукашенко починає без жодних розкаянь совісті скасовувати досягнуті раніше домовленості. Наприклад, коли Росія заборонила імпорт білоруської молочної продукції (намагаючись покарати Лукашенка за те, що він взяв кредит на 2 млрд. дол., але не виконав своєї обіцянки визнати Південну Осетію та Абхазію), Лукашенко відмовився відвідати зустріч у верхах ОДКБ і приєднатися до колективної угоди про створення сил оперативного реагування.
Лукашенко уникає будь-яких великих інтеграційних проектів, навіть тих, що стосуються військової сфери. Найнаочнішим прикладом є створення спільної системи ППО. І Росія, і Білорусь намагаються реалізувати цей проект уже впродовж десяти років; досягнуті незліченні домовленості... на папері. Але жодних конкретних дій зроблено не було. Лукашенко просто не збирається підпорядковувати Москві навіть невелику частину своєї армії.
У той час як воєнна загроза із Заходу є нереальною, в Центральній Азії ця загроза цілком конкретна. У разі поразки коаліції сил НАТО в Афганістані хвиля ісламістського екстремізму захлесне Центральноазіатські держави, що призведе до початку громадянських воєн. Для Росії це може означати (у кращому випадку) десятки тисяч біженців або (в гіршому випадку) проникнення на її територію озброєних бандитських угруповань.
У результаті в Кремля є життєво важлива зацікавленість в успіху НАТО в Афганістані. Однак упродовж останніх чотирьох років Росія намагається всіма можливими способами перешкодити НАТО. 2005 року на зустрічі у верхах Шанхайської організації співробітництва Володимир Путін наполіг на включенні до тексту підсумкової декларації пункту про необхідність ліквідації американських баз у Центральній Азії. Кремлівські стратеги пояснили це своїми побоюваннями того, що США можуть витіснити Росію з Центральної Азії. Але тепер, коли за російсько-американською угодою американським літакам постачання дозволено здійснювати польоти до Афганістану через повітряний простір Росії, стає зрозумілим, що Росія лише намагалася монополізувати шляхи транспортування військових вантажів із метою отримати важелі тиску на Сполучені Штати.
У лютому Кремль дав киргизькому президентові Курманбеку Бакієву 500 млн. дол. за його обіцянку закрити американську базу у своїй країні. Потім американці запропонували Бакієву 160 млн. дол. на рік, і тепер там не може бути офіційної бази, а лише «транзитний центр», що служить тим самим функціям. Тож Кремль заплатив кілька сотень мільйонів доларів за зміну декількох вивісок.
Невдовзі після цього російського віце-прем’єра Ігоря Сечіна та міністра оборони Анатолія Сердюкова направили до Бішкеку для спроби що-небудь отримати за російські гроші. Бакієв відповів щось на зразок: «Значить, ви занепокоєні американською військовою присутністю в Центральній Азії й хочете їй протистояти. Добре: американці можуть мати в Киргизстані одну базу, а Росія — дві».
Однак «військовий актив», що з’явився внаслідок цього, є стратегічним сміттям, будучи створеним у регіоні Ош, що практично не підкоряється центральній владі Киргизстану: тут панує жахлива убогість, процвітає торгівля наркотиками і не стихає етнічна напруженість. І, взагалі, захоплення російської військової бази для отримання зброї може стати важливою метою екстремістів. Але деякою мірою тамтешні російські солдати вже є заручниками — і не в останню чергу через провальну зовнішню політику Кремля.
Олександр ГОЛЬЦ — незалежний військовий аналітик і заступник головного редактора інтернет-видання «Ежедневный журнал».
