(Відповідь на публікацію Максима Стріхи «А чи був хлопчик?» у газеті «День» від 22.07.10)
Передусім, і публікації п. Стріхи, і цієї відповіді могло й не бути, якби той же п. Стріха довідався в редакції мій телефон і подзвонив: «Пане Ігорю, я роками переймаюся становищем білоруської мови в Білорусі, і зараз у мене «повні штанці» радощів від описаного вами. Але я хочу дізнатися більше про план заходів білоруського уряду щодо популяризації мови, про який ви написали». Звісно, я б не відмовив допитливому читачеві. Як не відмовляю, коли подробиці наведених мною фактів і описаних подій просять урядовці, науковці, вітчизняні й іноземні дипломати, студенти й зустрічні на вулиці. А міг би п. Стріха скористатися давніми зв’язками (як-не-як, а понад два роки був заступником міністра освіти та науки) і подзвонити в Мінськ прямо міністру Олександру Радькову (не знаю, чи бував п. Стріха в цій якості в сусідній країні, в якої можна багато чого повчитися в організації освіти та науки): «Здоровеньки були, Олександре Михайловичу! Стріха з Києва турбує! Тут у нас один журналіст написав про план заходів вашого уряду на підтримку білоруської мови, але я цьому автору не довіряю. Тому прошу дуже, скажіть, чи дійсно існує такий план». Упевнений, міністр або хтось із заступників не відмовив би, і в результаті п. Стріха зайвий раз потішився б.
Але він вирішив звернутися до мене через газету. Тоном чинуші, який дає вказівку (важко, мабуть, звикати, що тепер можна вказувати хіба що дружині, як борщ зварити): «Отримати від Ігоря Слісаренка точне посилання на документ, який він мав на увазі, або почути від нього вибачення за те, що читачів «Дня» свідомо введено в оману». Ось так, «свідомо», майже як «із злим умислом». Та ще й від імені читачів «Дня». Розцінюю цей випад п. Стріхи як навмисну спробу підірвати у читачів «Дня» довіру до мене як журналіста і тим завдати шкоди моїй професійній і моральній репутації. Дещо тут йому вдалося: читач Анатолій Котенко на форумі газети написав: «Шкода, якщо інформація пана Ігоря виявиться неправдою, дуже шкода!». Заспокою пана Анатолія і всіх читачів, яких це збентежило: все написане мною — правда (і маю надію, що ви прочитаєте цей номер «Дня» із моєю відповіддю). Отож на поставлене п. Стріхою запитання у назві своєї публікації відповідаю читачам (а не п. Стрісі, бо хтозна, може, він із числа тих, про яких народна мудрість говорить: «дивлюсь у книгу — бачу... казна-що») ствердно: «хлопчик був». Водночас раджу письменнику (як він підписався) Стрісі прочитати нарешті роман Горького «Життя Клима Самгіна», щоб осягнути, що це заяложене колегами питання «а чи був хлопчик?» у романі має глибокі філософські підтекст і наповнення, передусім морального плану...
А для читачів, в яких п.Стріха спробував підірвати довіру до мене, опишу, як він, натомість, опинився в ролі отієї унтер-офіцерської вдови, яка сама себе привселюдно відшмагала.
Отож п. Стріха обурився, що він не зміг знайти в інтернеті документ, про який я розповів. Навіть посвятив, як саме шукав: набрав у пошуку словосполучення «білоруська мова». Вражаюче невігластво як на доктора наук! Лише Гугл видає на цей запит 213 тис. документів — решти життя може не вистачити, щоб це опрацювати! А якщо п. Стріха таким недолугим пошуком забрів і на сайти штибу «безсоромні дівчата», то що — знову Слісаренко винен?! Це до того, що інтернет — даруйте за банальність- це і величезна бібліотека, і зливна яма: можна будь-яке паскудство знайти, але треба вміти знайти потрібне. Це як у звичайній бібліотеці не варто шукати праці Фромма, скажімо, на поличці із написом «Фізкультура і спорт». Ось, для прикладу, у той же пошук вводимо «заступник міністра освіти Стріха» — і що отримуємо? Передусім купу повідомлень із заголовком «Від Табачника втік заступник» (це про звільнення «за власним бажанням» 17 червня), потім «Стріха взяв участь у конференції в Португалії» і подібний офіціоз, який зовсім нічого не дає нам у пошуку свідчень про звитяжну і непідсильну працю п. Стріхи в керівництві міністерства. Правда, ось так випадково можна знайти й інтригуюче: «Міністерство освіти в особі заступника міністра Стріхи підписало договір про співробітництво із громадською організацією «Академія наук вищої школи України». Здається, можна тільки вітати. Коли не знати, що п. Стріха має прямий стосунок до цієї організації і, перебуваючи заступником міністра, був обраний її віце-президентом. Простіше кажучи, підписав договір на виконання робіт із самим собою. В Європі, куди ми так прагнемо, а п. Стріха частенько нас туди напучує своїми виступами, таке називається конфліктом інтересів і може потягнути вельми неприємні наслідки...
Якщо б п Стріха дійсно відстежував офіційні вебсайти білоруської влади та інтернет-версії тамтешніх ЗМІ, то на інтернет-порталі президента Білорусі ще у квітні довідався б про ту урядову програму. Тоді у зверненні до народу і парламенту Олександр Лукашенко сказав (цитую так, як і далі висить на президентському сайті): «Государство, как никто другой, ощущает свою ответственность за развитие белорусского языка и является гарантом сохранения целостности и единства его современных литературных норм. Правительством утвержден план мероприятий по популяризации и расширению сферы использования белорусского языка в жизни общества, разработанный с учетом предложений государственных структур, неправительственных организаций, ученых и деятелей культуры».
Через кілька днів місцева радіостанція «Єврорадіо» розміщує на своєму інтернет-сайті цілий репортаж (який, слід сказати, передрукувала купа білоруських газет) із подробицями цього урядового плану та коментарями урядовців і голови Товариства білоруської мови ім. Скорини (ТБМ) Олега Трусова, який дуже позитивно відгукується про цей документ. І якщо п. Стріха стверджує, що не знайшов цього на сайті шанованого ним ТБМ, то, даруйте, це знову ж таки його проблема, а не Слісаренкова. Як кажуть дотепні парижанки: «Якщо до вас, мадам, чоловіки не притискаються в метро, це зовсім не означає, що метро в Парижі немає». Водночас можна зробити зауваження і ТБМ, і уряду Білорусі, що не розмістили цей документ, але можна зрозуміти і їхню аргументацію: план заходів — документ внутрішній, і головне його призначення не самореклама, а виконання і відповідальність у разі невиконання. У Білорусі, ще раз наголошу, відсутня звичка згодовувати народу красиві папірці про «десять кроків назустріч людям» або «Україну для людей» (врешті виявляється, цих людей можна по пальцях перерахувати), натомість у будь-якій галузі держуправління готують ось такі плани заходів із строками виконання і прізвищами відповідальних. Ну, все це я й описав у матеріалі «М’яка сила Білорусі-1» у «Дні» від 1 липня (матеріал можна прочитати в архіві інтернет-сайту «Дня»). Нарешті, на початку червня під час Міжнародного медіа-форуму в Мінську я мав можливість поспілкуватися із міністром освіти країни Олександром Радьковим, зокрема, і про цей урядовий документ.
А закінчити собі дозволю таки нагадуванням особисто п. Стрісі, що в редакції є мій телефон, і ще залишається можливість бодай дзвінком перепросити за вчинок, що не робить честі людині, яка часто в пресі розповідає про моральну роль інтелігенції у суспільстві. Якщо, звичайно, вистачить духу та сумління...
