1 липня головування в Євросоюзі перейде до Великої Британії. Напередодні посольство Сполученого Королівства в Києві разом із Британською асоціацією Центральної та Східної Європи провели семінар для українських журналістів. Одним із доповідачів був Майкл Лейк — людина, яка не з чуток знає про те, що таке Європейський Союз. Уродженець Нової Зеландії, Майкл Лейк почав кар’єру журналіста в Окленді. Потім переїхав до Великої Британії, де працював, зокрема, в газеті «Гардіан» і на Бі-Бі-Сі. Майкл Лейк був дипломатичним кореспондентом, висвітлював роботу Європейського Співтовариства, відносин між Сходом і Заходом. У 1973 році його запросили стати прес-секретарем Єврокомісії в Лондоні, потім він очолив відділення преси й інформації в представництві Комісії в США, а з 1985 року — в Японії. Вершиною дипломатичної кар’єри Майкла Лейка стало керівництво представництвами Єврокомісії в Анкарі та Будапешті. Вийшовши на пенсію, вiн став радником комісара з розширення Гюнтера Ферхойгена. З висоти свого досвіду Майкл Лейк дуже відверто розповідає про роботу Європейського Союзу, а про Україну та її євроінтеграцію говорить із великою симпатією й оптимізмом.
— Як ви тепер ставитеся до відомого висловлювання Редьярда Кіплінга: «Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися»?
— Свого часу він мав слушність, але тепер усе інакше. Так, Схід і Захід зустрілися тут. Я сам зараз сприймаю Україну зовсім інакше, ніж навіть рік тому. І вже точно не так, як 15 або 20 років тому, коли Україна була частиною Радянського Союзу, а нас вчили сприймати його як загрозу, майже як ворога. Сьогодні я можу спілкуватися з українцями в умовах свободи, миру та стабільності. Прогрес у відносинах України та ЄС лише зміцнить такий стан речей. Так і мало бути спочатку — як би нас штучно не заблокували одне від одного. І, звісно, з розвитком глобалізації поняття «Схід» і «Захід» мають дедалі менше значення.
— Лондон став, мабуть, одним із головних місць змішання Сходу та Заходу...
— Це дуже космополітичне місто, його зараз вважають навіть більш космополітичним, аніж Нью-Йорк. У лондонському аеропорту ваш паспорт може перевіряти сикх у тюрбані…
— Кажуть, у Британії зараз дуже популярна книжка Марії Левицької «Коротка історія тракторів по-українськи»?
— Так, я замовив цю книжку по інтернету, але ще не отримав і не встиг прочитати. Вона справді дуже популярна, про неї дуже добре відгукуються. Такий літературний обмін — дуже хороший спосіб зрозуміти одне одного. Коли ви не знаєте одне одного, то ставитеся з підозрою та навіть страхом. Щойно люди знайомляться, страх і підозра зникають.
— Словосполучення «європейська бюрократія» вже давно є усталеним. Та й як йому не бути таким, якщо, наприклад, Європарламент має аж три штаби — у Брюсселі, Страсбурзі та Люксембурзі. Чому ж Євросоюз досі працює?
— Бо його інституції сильні й ефективні. Я пам’ятаю, коли приступив до своїх обов’язків попередній склад Єврокомісії, комісар із розширення Гюнтер Ферхойген — до речі, справді герой розширення — сказав нам, що на свій превеликий подив відкрив: Єврокомісія — це служба світового класу! І це справді так. У неї високі стандарти. Звісно, в будь-якій організації завжди є кілька посередніх людей. Але загалом співробітники Єврокомісії — віддані своїй справі, компетентні, попри часом поширену думку, вони дуже чесні та завжди готові допомогти. Вважати Єврокомісію бастіоном закритої бюрократії — цілковитий нонсенс. Вона широко відкрита для громадськості та приватного сектора, для преси. У неї дуже мало таємниць — жоден секрет не живе в Єврокомісії довше п’яти хвилин, до того моменту, коли перетворюється на витік інформації.
— Якими були три найскладніші завдання у вашій роботі в Будапешті, в підготовці Угорщини до членства в Євросоюзі?
— Мабуть, найскладнішою та найважливішою була адміністративна реформа, яку треба провести й в Україні. Вона зачіпає практично все, починаючи з ліквідації бюрократії, що заважає почати новий бізнес, до урядового контролю за фондами. Адміністративна реформа зачіпає всю державну машину: і центральний уряд, і місцеві, регіональні адміністрації. Адміністративна реформа — якщо вона ефективна, швидка та максимально можливо відкрита — полегшує взаємодію з Євросоюзом.
Другою проблемою, напевно, була модернізація сільського господарства. В Угорщині це було не так складно, як у Польщі, бо угорське сільське господарство відразу було здатне конкурувати з європейським. Але угорці також пройшли шлях великих трансформацій: від величезних державних торгових компаній до приватних. Були ліквідовані дуже багато маленьких, неефективних і неприбуткових ферм, і нам треба було дати людям можливість знайти нову роботу в тому ж секторі. Також треба було оновити понад 50 боєнь, які не відповідали стандартам ЄС — а зараз, зокрема через коров’ячий сказ, європейські стандарти безпеки продуктів харчування дуже посилилися.
Третьою проблемою я назвав би охорону навколишнього середовища — це була величезна робота. Раніше 80% відходів Будапешта викидали в Дунай. Треба було удосконалити переробку відходів, очищення водопровідної води, контроль за автомобільними вихлопами... Усе це вимагає величезних грошей і ресурсів по всій країні. Ось чому Угорщині знадобилися десять років, щоб привести своє законодавство з охорони природи у відповідність до європейських норм і реально виконувати це законодавство.
Кажучи відверто, таємницею угорського успіху був політичний і суспільний консенсус щодо членства в ЄС. Якщо у вас є такий консенсус — це вирішує безліч проблем. Ви не витрачаєте часу на суперечки одне з одним. Якщо все буде так, як ми хочемо, то це не ЄС приєднуватиметься до України, а Україна — до Євросоюзу. Вам треба буде адаптувати ваше законодавство до acquis communautaire (законодавства ЄС. — Авт. ). Для того, щоб пройти через це, потрібен консенсус.
— Багато людей в Україні відверто ревнують Євросоюз до Туреччини та вважають турків нашими конкурентами у відносинах із Брюсселем...
— Я не розумію, чому вони думають, що Туреччина не заслуговує членства в Європейському Союзі — вона була надзвичайно вірним союзником Західної Європи протягом останніх 50 ти років. Я думаю,що справа Туреччини допоможе справі України і навпаки. У ваших країн багато спільного — вони обидві досить великі, в них велике сільське господарство, яке треба реформувати, їм знадобиться значна фінансова підтримка — хоча Анкарі менше: до моменту, коли Туреччина приєднається до ЄС, її економіка виросте вдвічі або навіть учетверо. Вступивши до ЄС, Туреччина буде одним із головних стратегічних союзників України. Вона зміцнить економіку та безпеку ЄС. Я думаю, це в інтересах України.
— Комісар Ферхойген, радником якого ви були, свого часу висловлювався різко проти членства України в Євросоюзі...
— Він говорив до помаранчевої революції. За вашого колишнього керівництва не було жодних шансів на зближення.
— Хай би хоч що казали, наша країна народилася не на Майдані. Ви не думаєте, що в ЄС просто плутали Україну з Кучмою?
— Ні, я так не думаю. Це було питання рівня демократії, верховенства права та всього того, що ми називаємо Копенгагенськими критеріями. В Україні не було ясної політичної волі на наближення до Копенгагенських критеріїв. Я впевнений, помаранчева революція сколихнула всіх, у тому числі Ферхойгена на його новій посаді (віце-президента Єврокомісії та комісара з підприємництва та промисловості. — Авт. ). І це дає Україні абсолютно нову перспективу.
— Сьогодні в Європі мода на Україну, але ми чудово знаємо, що будь-яка мода досить швидко минає.
— Євросоюз завжди пишався своїм устремлінням назовні. Ніхто не говорить про приєднання Росії хоч би тому, що вона дуже велика. Але України це не стосується. Якщо ваш новий уряд залишиться відкритим, прозорим, прогресивним і цілеспрямованим — не буде причин, через які Україну не варто б було приймати до ЄС. Якщо, звісно, Україна бажатиме цього членства.
Так, з’явилася своєрідна мода на Україну, але важливо, щоб переваги від цього стали безповоротними. Якщо ви вступатимете до ЄС, вам доведеться відповідати Копенгагенським критеріям — за стабільністю інституцій, за верховенством права, за ринковою економікою, демократією, правам людини, захистом меншин... Членство в ЄС гарантує збереження та розвиток демократії й інших перерахованих основ, бо якщо ви випадете з цих принципів, до вас застосують процедуру попередження, і навіть, якщо необхідно, припинення членства. Жодна країна не може допустити такого — це була б катастрофа — фінансова, політична, іміджева... Тож членство в ЄС — гарантія вашої демократії.
— Іноді кажуть, що британці — страшенні євроскептики і саме тому готові підтримати євроінтеграцію України — таким чином ви просто хочете «розвалити» Європейський Союз...
— Так, я чув таку думку. Попередній уряд консерваторів справді вважав, що подальше розширення ЄС ослабить його федеральні тенденції. По суті, в ході дебатів і підготовки проекту конституції ЄС стало абсолютно очевидним, що ніхто з країн-членів не зацікавлений у насправді федеральній Європі, хоча деякі федеральні аспекти вже присутні, наприклад, євро і внутрішній ринок. Але ідея Сполучених Штатів Європи — з ряду нездійсненних. І, по суті, більш, ніж ослабити ЄС, розширення його зміцнило. Ми досить легко «ввібрали» нових членів, і всі вони напрочуд добре розвиваються. Кожне розширення супроводжувалося певним посиленням ЄС. Одне привело до прямих виборів до Європарламенту, друге — до розвитку внутрішнього ринку...
— На вашу думку, скільки часу знадобиться, щоб подолати кризу, яка виникла після провалу референдумів з Євроконституції у Франції та Нідерландах?
— Близько двох років — це моя особиста думка. Я вважаю, два дуже важливі аспекти розвитку ЄС — це подальші економічні реформи в рамках Лісабонської стратегії і продовження прогресу в нашому розширенні: Балкани, Туреччина — й Україна, якщо захоче.
— Невже в Брюсселі не розробили «Плану Б»? Адже провал референдумів був досить прогнозований.
— Він став прогнозованим протягом останніх кількох місяців. Коли я був у Парижі, всі опитування громадської думки свідчили про підтримку Євроконституції. Нам кілька разів говорили, що «Плану Б» немає. А якщо він є, то мені хотілося б знати, у чому він полягає. Тепер ми повинні спиратися на договір Ніцци. Союз функціонуватиме, і досить непогано. Але хоч би що говорили люди, об’єднання чотирьох основоположних договорів Євросоюзу в одному документі — конституції — було великим покращанням, і дуже шкода, що все було розбите двома країнами з 25 ти. По суті, вони взяли весьінший Євросоюз, — а всього в ньому живуть 450 млн. людей, — у заручники. Щось не гаразд із цією системою. Моя особиста думка: якщо вже знадобився референдум, то він мав бути загальноєвропейським. І рішення мало прийматися подвійною більшістю: країн і населення. Це було б справедливо.
