Відносини зіпсувалися тривожно швидко. Після 11 вересня навіть французькі газети рясніли заголовками «Ми всі американці». Почало здаватися, наче атлантичнi фундаментально спільні погляди та звеличувані спільні цінності самоствердились.
Протягом року все змінилося, особливо в Німеччині. Трансатлантичне партнерство вважалося основним принципом німецької зовнішньої політики — і все ж таки канцлер Шредер переміг на повторних виборах на політичній платформі, що розглядалася як антиамериканська. І хоча частина цих настроїв була представлена у хибному світлі, було зрозуміло, що Німеччина не підтримає воєнні дії в Іраку.
Багатьох німців крають сумніви не тільки щодо Іраку, але й щодо війни взагалі. Багато хто вважає, що позиція Німеччини виражає швидше пацифістські, а не антиамериканські настрої в Європі. Можливо, вони мають слушність. Німеччина змінилася за останнє десятиріччя, посилаючи свої миротворчі сили до Сомалі, Боснії, Східного Тімору, Косово, на Кавказ, до Македонії та, у відповідь на події 11 вересня, до Афганістану. Але жоден з тих підрозділів не брав участi у воєнних діях.
Детальніший погляд на цю проблему передбачає, що розходження стосовно Іраку — це не просто окремий випадок, а відображення прихованих труднощів. Список питань, з яких думки Європи та Америки сильно розходяться, нині довший, ніж покоління тому.
Існують розбіжності з питання оборони через зростаюче роздратування США у зв’язку з тим, що європейська оборонна політика, на їхню думку, займає претензійну позицію. США спостерігають за зменшенням бюджету на оборону в Європі, яке супроводжується появою нових і непотрібних командних структур, котрі просто дублюють командні структури, існуючі всередині НАТО.
На Близькому Сході різниця у поглядах стала зяючою безоднею. Торгові відносини загнивають. Суперечки з приводу глобальної політики навколишнього середовища розгораються, Америка в глухому куті через свою відмову підписати Кіотську угоду.
Суспільні розбіжності також стали напруженішими. Багато європейців вважають застосування вищої міри покарання у Сполучених Штатах відсталим й огидним явищем. Багато американців приписують саботаж Європи щодо антитерористичної політики США прихованому антисемітизму.
В Європі спостерігається рух до більшої інтеграції, хоча думки деяких європейців, особливо британців, розділилися стосовно її бажаності. Деякі захисники інтеграції вбачають в об’єднаній Європі сильного партнера Сполучених Штатів. Іншими править бажання заснувати конкуруючий зі США центр влади, яким би нереальним це не виглядало.
Деякі аналітики почали вказувати на різні погляди Сполучених Штатів та Європи щодо ролі міжнародного права замість використання сили у вирішенні спорів. Оскільки Європа не є сильною у військовому плані, вони доводять, що це не дивно, що європейці роблять акцент на дипломатії, а не на військовій силі, у вирішенні спорів. З іншого боку, нікого не повинне дивувати те, що американців дратує тиск на їхню здатність скористатися перевагою своєї військової гегемонії.
Правда полягає в тому, що трансатлантичні розбіжності існували протягом довгого часу. Під час «холодної війни» вони були значною мірою приховані перед обличчям радянської загрози і європейського визнання необхідності того, щоб США протистояли цій загрозі.
Негативізм, що виявляється по обидва боки Атлантичного океану, не сприяє зняттю цієї напруженості. Хоча Сполучені Штати та Європа мають проблеми, які слід вирішити, існує реальна небезпека того, що зображення кожної можливої події як вісника нового розколу, закінчиться неконструктивно.
Європа та Північна Америка мають спільні погляди у фундаментальних питаннях. Якщо вони працюватимуть разом, набагато більшого можна досягнути у вирішенні світових проблем, ніж коли вони розглядають кожний глобальний конфлікт як можливість знайти для себе вигоду за рахунок іншого. Якщо ж навпаки Атлантичне партнерство розпадеться на конкуренцію або ворожість, світ стане небезпечнішим.
Що ж слід робити? Якщо Атлантичне партнерство має політичну волю, його можна зберегти та підтримати. Це означає, що ті, хто приймають рішення по обидва боки Атлантичного океану, завжди повинні брати до уваги те, як позначаться їхні рішення на відносинах. Звичайно, це не завжди може бути вирішальним чинником. Але якщо завжди вважати це доречним, можна уникнути шкоди.
Однією конкретною пропозицією є заснування урядами з обох боків Атлантичного океану Постійної конференції вищих посадовців для того, аби виявити потенційні проблеми до того, як вони стануть джерелами труднощів.
У новому нестабільному столітті відносини між Європою та Америкою важливіші, ніж будь-коли. Розбіжності, на кшталт тих, що виникли з іракського питання, не повинні звучати похоронним дзвоном їхнім відносинам, а мають керуватися у такий спосіб, щоб завдати якомога менше шкоди їхньому партнерству. Необхідно докласти всіх зусиль для гарантії того, аби майбутні розбіжності, які безсумнівно виникнуть, завдавали меншої шкоди. Надто багато поставлено на карту, щоб дозволити Атлантичному партнерству помилятися.
Майкл ГОВАРД — міністр фінансів тіньового опозиційного кабінету, сформованого консерваторами Великої Британії.
