Тоні Блер отримав третю поспіль перемогу на виборах. Проте значно зменшена більшість його партії в палаті громад, а також збитки, завдані його особистій репутації, означають, що його політичний вплив вельми послабшав. Унаслідок цього він опинився в надто скрутному становищі, щоб впоратися з викликами, які чекають на нього попереду, і найскладнішим із них буде нова конституція Європейського Союзу.
Ця конституція, прийнята 25 країнами-учасницями минулого року, сама по собі нічим особливим не є. Вона вводить деякі значні поліпшення, пов’язані з мажоритарним голосуванням в раді міністрів, вона надає додаткові владні повноваження Європарламенту. До неї також внесена Хартія основних прав. Вона, мабуть, дозволить гармонізувати зовнішні політики країн-учасниць. Але за своєю суттю вона не є революційним документом.
Згідно з чинною в Британії конституційною практикою передбачається, що уряд повинен ратифікувати цю конституцію за допомогою голосування в палаті громад, і наявна до останніх загальних виборів значна парламентська більшість партії Блера була більш ніж достатньою для того, щоб це реалізувати. Але Блер, який мав складнощі, пов’язані з суперечливим сприйняттям непопулярної та, можливо, незаконної війни в Іраку, думав, що він зможе уникнути прикрощів у Вестмінстері, відклавши ратифікацію до 2006 року (малося на увазі, що це дуже довгий проміжок часу, за який усі пристрасті вщухнуть), і при цьому була внесена пропозиція, щоб ратифікація пройшла у формі всенародного референдуму.
На жаль, за наявного стану речей, на цьому референдумі Блер не зможе перемогти, оскільки, згідно з усіма опитуваннями громадської думки, існує значна та стійка більшість, яка налаштована проти прийняття Європейської конституції.
Можливо, уряд Блера сподівається, що порятунок прийде завдяки певним подіям у зовнішньому світі. У Франції наприкінці цього місяця проводитимуть референдум із конституції, і французьке «ні», як думають англійці, можливо, усуне для них цю проблему. Оскільки весь світ припускає, що якщо Франція відкине конституцію, ця конституція помре, то жодного британського референдуму й не знадобиться.
Якщо розрахунки Блера спираються на це припущення, то він помиляється. Більш того, це та сама помилка, яку британці здійснюють стосовно Європи протягом останньої половини століття.
Деякі останні опитування громадської думки у Франції показують, що більша частина населення до конституції ставиться прихильно. Але навіть якщо Франція скаже «ні», це не вирішить проблеми Британії: навпаки, це викличе значну політичну кризу у Франції та по всій Європі, що стосується майбутнього Євросоюзу, — і станеться та сама криза, якій Британія прагнула запобігти протягом останніх п’ятдесяти років. Оскільки, якщо конституцію вб’ють, що відбуватиметься по тому?
Нікого з основних членів Євросоюзу не цікавитимуть погляди британців на це питання. Коли Тоні Блер прийшов до влади в 1997 році, його прихід вітала вся Європа, оскільки він був найбільш прозагальноєвропейським прем’єр-міністром Британії за останню чверть століття з часів Едварда Хіта. Він розмовляв французькою і, як здається, легко знаходив порозуміння з сусідами Британії, які проживали на протилежному боці Ла-Маншу, і, що важливіше, він, здавалося, симпатизував європейській інтеграції. Проте через вісім років Європа знала його вже краще.
Зараз усім очевидно, що Блер є противником ідеї тіснішої політичної інтеграції Європи. Він не лише не дозволив Британії ввести в себе спільну загальноєвропейську валюту за останні чотири роки, він також чітко окреслив під час своєї передвиборної кампанії, що не варто чекати, що Об’єднане Королівство приєднається до єврозони й протягом подальших п’яти років.
Час від часу Блер заграє з ідеєю тіснішої європейської кооперації стосовно зовнішньої політики й оборони. Але на практиці минулі три роки показали, що він віддає перевагу догідливому слідуванню в фарватері військової політики президента Буша перед будь- яким відчуттям спільності з Європою. Коротше кажучи, Блер є противником загальноєвропейського проекту, як і всі його попередники.
Одна з фундаментальних відмінностей між Францією та Британією полягає в тому, що більшість основної політичної еліти у Франції протягом досить тривалого часу переважно стояла на позиціях єдиної Європи. Якщо французькі виборці скажуть «ні», то це буде в останню чергу голосування проти конституції, а радше — протестне голосування проти президента Жака Ширака або, інакше кажучи, висловлення неспокою щодо наслідків приєднання до Євросоюзу країн Центральної Європи.
На противагу цьому Блер не зможе перемогти на референдумі з питання ратифікації конституції не лише тому, що проти цього виступають практично всі популярні друковані засоби, а й тому, що ні він, ні будь-хто з основних політичних лідерів Британії жодного разу не сказали доброго слова про Європейську інтеграцію.
Криза з питання майбутнього Євросоюзу, що почнеться, якщо Франція скаже «ні», триватиме деякий час. Але якщо британці думають, що конституція просто помре та на цьому все закінчиться, отже, вони себе обманюють.
Навпаки, вони виявлять, що вплутані, як і решта Європи, у фундаментальну суперечку про цілі союзу. Після цього вони будуть вимушені зробити публічний та однозначний вибір того, яку Європу вони бажають мати, і це геть пересварить їх із їхніми сусідами.
І, нарешті, Франція та інші провідні держави-члени Євросоюзу, швидше за все, вивчають альтернативні шляхи створення політично тісніше інтегрованої Європи. Найсприйнятнішим інституційним механізмом для цього альтернативного шляху буде наявне угруповання з тих країн-учасниць, які побажали належати до тісніше об’єднаної Європи за допомогою приєднання або прагнення до приєднання до єврозони. Якщо конституцію відкинуть, британці, які побажали залишитися поза цим угрупованням, можуть виявити, що вони внаслідок своїх маневрів ще більше віддалилися від зовнішніх кордонів Європи.
Ян ДЕВIДСОН — радник і оглядач Європейського центру політики в Брюсселі. У минулому — оглядач газети Financial Times.
