Можливо, в історії Сильвіо Берлусконі залишиться суперечливим прем'єр- міністром Італії, але його запам'ятають і як дуже дивну людину. Його уряд обіцяє одне, а робить інше, але це не стільки його слабке місце, скільки організаційний принцип.
З огляду на дивний характер правління Берлусконі, не дивно, що відтоді, як він повернувся до влади в результаті виборів 2001 року, лівоцентристська коаліція «l'Unione» («Союз») перемогла на всіх подальших виборах — адміністративних, регіональних і європейських. Однак перспективи лівих у майбутніх парламентських виборах зовсім не ясні, а Берлусконі зовсім не приречений.
Беручи до уваги економічні умови країни, можна було б подумати, що Італія готова до рішучих змін. За останні чотири роки середнє зростання доходів становило всього 0,3% порівняно з 1,5% у Європейському Союзі. До того ж, протягом останніх двох років знову почав зростати державний борг.
Більш того, стратегія правлячої правоцентристської коаліції Берлусконі «Casa della Libertа» («Дім Свободи») полягала в тому, щоб товкти воду в ступі та чекати, поки відбудуться покращання за рахунок загальноєвропейської економіки, замість того, щоб зайнятися вирішенням структурних проблем Італії. У результаті уряд критикують не тільки профспілки, а й асоціація роботодавців «Confindustria» («Конфедерація промисловців Італії»), що надала сильну підтримку прем'єр-міністру Берлусконі в 2001 році.
Крім того, триває конфлікт інтересів між Берлусконі-прем'єром і Берлусконі-магнатом, який володіє державною ліцензією, що робить його напівмонополістом у сфері газетно-журнальної та телевізійної реклами. За час правління Берлусконі його величезний особистий капітал потроївся. Тоді як його більшість у парламенті затвердила багато законів, що сприяють його особистим інтересам й усувають деякі з його юридичних проблем, на початку березня Берлусконі знову обвинуватили в корупції та податковому шахрайстві.
Міністри Берлусконі поводилися не краще. Одному з них довелося піти у відставку через місяць після другого. Роберто Кальдеролі, знаменитий чиновник із третьої за чисельністю урядової партії «Lega Nord» («Ліга Півночі») спровокував масові заворушення в Лівії, одягши майку із зображенням сумнозвісних карикатур на пророка Магомета. Франческо Стораче, колишній міністр охорони здоров'я та голова другої за чисельністю урядової партії, підозрюється в організації політичного шпигунства, отакого італійського варіанта Уотергейтського скандалу.
Однак попри катастрофічні економічні й етичні недоліки уряду, опитування громадської думки вказують на те, що «l'Unione» лідирує з відривом лише в 4%: цього дуже мало, щоб передбачити результат виборів, оскільки існує велика кількість виборців, які не визначилися. То що ж дозволяє Берлусконі та його коаліції залишатися в цих перегонах?
Насамперед передвиборна кампанія Берлусконі, як і кампанія президента Буша 2004 року з переобрання на другий термін, націлена на активізацію своїх основних прихильників і мобілізацію дедалі більшої кількості виборців, які останнім часом утримувалися від участі у виборах. Переслідуючи ці цілі, він без вагань скористався свою напівмонополією на телебачення для вихваляння нібито наявних досягнень свого уряду. Із наполегливістю, небаченою в Італії з 1948 року, риторика його кампанії висуває на перший план антикомунізм; паралельно йдеться про захист сім'ї і цінностей, що їх шанує римсько-католицька спільнота, хоча церква досі відмовлялася від участі в кампанії.
І нарешті, невизначеність результату пояснюється не стільки поведінкою виборців, скільки зміною виборчої системи. Останнє десятиріччя в Італії використовувалася мажоритарна виборча система з обмеженням за мінімальною кількістю голосів. Ця система дала можливість «Casa della Libertа» в 2001 році перетворити невелику перевагу на рішучу парламентську більшість. Та сама перспектива поставала цього року і перед «l'Unione», але правоцентристська парламентська більшість змінила виборчий закон всього лише за кілька місяців до закінчення свого терміну.
Це нагадує армію, що, побоюючись поразки на полі битви, отруює колодязі під час відступу. Пропорційна система за відсутності індивідуальних переваг означає, що депутатів вибирають не громадяни, а партійні секретарі. А відсутність якогось ефективного виборчого порога означає, що кількість партій зростатиме. Хоча доведеться друкувати 40-сантиметрові виборчі бюлетені, щоб розмістити назви всіх старих і нових партій, у цих бюлетенях не буде вказано жодного імені кандидатів.
Але гірша проблема полягає в тому, що мажоритарна система в Сенаті може призвести до більшості в ньому іншу партію, ніж у Палаті представників (нижня палата парламенту), що може спричинити законодавчу кризу. Більш того, мандат президента Карло Адзеліо Чампі закінчується одночасно з терміном повноважень парламенту: це означає, що його послідовнику, якого обере новий парламент, доведеться призначати уряд без більшості в обох палатах.
Берлусконі і Проді перешкоджали створенню широкої коаліції за зразком Німеччини: таке навряд чи відбудеться, особливо, коли обидва суперники, які беруть участь у виборчій кампанії, настирливо натякають на те, що їхній опонент не має законних прав на владу. Водночас проведення ще одного голосування залишить питання про виборчий закон відкритим.
Загадка політичної живучості Берлусконі — це прояв ширшої європейської головоломки. Багато європейців, не лише італійці, стурбовані через невпевненість у тому, куди йде континент. Тому не дивно, що до думки опортуністів і шарлатанів на зразок Берлусконі продовжують прислухатися. Італійці повинні вирішити, в якій Італії вони хочуть жити, щоб до влади прийшов лідер, який їх влаштовуватиме.
Фердинандо ТАРГЕТТІ — професор економіки в університеті Тренто, а також колишній член фінансового комітету італійського парламенту
