Одним із плюсів Берлінської стіни було те, що вона ясно показувала, де закінчується Європа. Але тепер питання про кордони Європи стало головним у дебатах Європейського Союзу. Нещодавня загроза російського президента Володимира Путіна націлити ракети на Україну підкреслює те, що поставлено на карту в результаті цих дебатів.
Падіння Стіни 1989 року примусило урядовців Європейської комісії змахнути пил із атласів, щоб знайти ті місця, про які вони знали мало, а піклувалися ще менше. Леон Бріттан, тоді ще спеціальний уповноважений і прихильник розширення, згадує, що деякі урядовці й країни навіть сподівалися, що можна зберегти кордони такими, якими вони були до 1989 року. Вони відчували, що розширення навіть у бік Скандинавських і Альпійських країн зайшло дуже далеко. Лише 1993 року ЄС офіційно визнав, що членство для всіх країн колишнього радянського блоку є довгостроковою метою.
Зараз дебати про кордони Європи не обмежуються чиновниками чи мозковими центрами. У середині 2005 року виборці у Франції і Нідерландах відхилили проект конституційного договору ЄС, частково керуючись побоюванням про те, що розширення йде дуже швидко й заходить дуже далеко. «Ми не хочемо, щоб румуни вирішували, як ми повинні розпоряджатися своїм життям», — скаржився голландський професор.
Багато які колишні радянські республіки з сильним прагненням вступити до ЄС стали жертвами такої втрати самовладання, так само, як і західні Балканські країни. Литва, Латвія і Естонія, які були захоплені Радянським Союзом 1940 року, пробралися в останній момент 2004 року. Але вони — невеликі й суміжні з ЄС. Україна — велика, а Грузія — далеко на Кавказі. Потім є ще Білорусь, правитель якої, Олександр Лукашенко, щосили намагається зберегти авторитарне правління.
Україна, країна 47 мільйонів людей, вважала себе передбачуваним кандидатом на вступ до ЄС з 2004 року, коли помаранчева революція примусила правителів країни поважати правила виборів. Відтоді пройшло ще два раунди вільних і справедливих національних виборів.
На відміну від Росії, українські політики, такі як Президент Віктор Ющенко і прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, показали, що вони прагнуть порвати з комуністичним минулим. Більше того, провідні ділові кола України, знаючи про долю російських олігархів за часів Путіна, вважають членство в ЄС способом узаконити своє багатство й утримувати на відстані російських конкурентів. Ділові барони України хочуть не лише розвивати свої імперії в безпеці законної структури вільного ринку, але й інвестувати до ЄС.
Але, в той час як політичні еліти України оволоділи мистецтвом обиратися демократичним шляхом, ефективне управління вислизає від них. Російський вплив залишається сильним, особливо в східній Україні, а державний апарат є слабким. Україні потрібна дисципліна в процесі вступу — і таким чином, обіцянка членства в ЄС — для ефективного проведення реформ.
Білорусь — інша річ. Більшість її 10 млн. мешканців усе ще так бояться вільного ринку, що вони готові ігнорувати демократичну опозицію Лукашенка. Це триватиме, доки дешева енергія з Росії діє як фактична економічна субсидія. Але цей час закінчується, ціни на енергію зростають, а білоруська економіка зіткнулася з потрясіннями, які можуть викликати хвилювання і бути загрозою для Лукашенка.
Лукашенко, відчуваючи небезпеку, «прощупує» можливості поліпшення відносин з ЄС, щоб протистояти тому, що він вважає зростаючим розривом із Кремлем. А уряд Білорусі з’ясовує можливості забезпечення нафтових поставок через Україну у випадку, якщо Росія припинить постачання. Але Лукашенко не подає ніяких ознак, що він хоче демократизувати свій режим, не говорячи вже про те, щоб випустити політичних в’язнів.
Якщо ЄС вирішить залишити в невирішеному стані можливість для України та Білорусі коли-небудь стати його членами, то обидві країни потраплять до стану політичної невизначеності, який може загрожувати безпеці на східному фланзі ЄС.
Відмова ЄС підтримувати європейські прагнення України ризикує сформувати розчарування в Заході. Це зміцнить позицію Росії на Україні, де Кремль постійно закликає до повернення до слов’янського коріння і застерігає проти флірту з Заходом, який не хоче цього.
Якщо режим Лукашенка похитнеться, демократичну опозицію можна було б зміцнити обіцянкою підтримки з боку ЄС. У іншому випадку доволі ймовірно, що Росія втрутиться і використовуватиме своїх уповноважених представників для того, щоб встановити авторитаризм у стилі Путіна.
Після розпаду СРСР у всьому регіоні досягло повноліття нове покоління. Молоді люди в країнах — нових членах ЄС, відчувають себе громадянами успішного і безпечного континенту. Минулої осені в Польщі більш молоді виборці допомогли змінити уряд, авторитарність і ксенофобські позиції якого загрожували ізолювати їхню країну.
Далі на схід їхні сучасники також виросли в пострадянському світі. Під час помаранчевої революції на Україні головним чином саме молоді люди відкинули повернення до минулого. Але в міру того, як слабшали надії на інтеграцію із Заходом, зростало почуття відчуження. Небезпека полягає в тому, що серед молоді в Білорусі та в Україні це зміцнить підтримку авторитарних стосунків, які тепер панують у Росії Путіна.
Те, що поставлено на карту в дебатах про розширення ЄС на пострадянський простір на сході — це чи вкоріняться Західні цінності в цих країнах чи їх понесе в сіру зону, з якої вони рано чи пізно кинуть виклик цінностям і демократичним відносинам «Європи».
Голландський професор, який боїться, що румуни можуть почати розпоряджатися його життям, можливо, розмірковує про те, що сама Румунія змінюється внаслідок членства в ЄС. Відмова підтримати нове розширення на схід означає, що в якийсь момент ті країни, які перебувають за межами ЄС, почнуть загрожувати цінностям, якими він дорожить.
Кшиштоф БОБИНЬСЬКИЙ керує неурядовою організацією «Unia і Polska» у Варшаві, яка виступає за об’єднання Європи. Протягом багатьох років він був варшавським кореспондентом газети The Financial Times.
