У літку 2004 року, коли Москва тільки-но розпочинала свій публічний похід на підтримку Віктора Януковича, наміченого в наступники Леоніду Кучмі, термін якого закінчувався, під час однієї із зустрічей між главами двох держав відбувся приблизно такий обмін репліками. Григорій Суркіс — багаторічний керівник Федерації футболу України і сьогоднішній тріумфатор, а тоді один із лідерів найвпливовішої партії Об’єднаних соціал-демократів, яка робила політичний капітал багато в чому саме на зв’язках з Кремлем, запропонував Росії подати спільну заявку на проведення європейського чемпіонату. Суркіс, щоправда, не міг приховати, що українсько- польська ініціатива з’явилася раніше, але з якихось причин, не обов’язково тільки політичних, був готовий змінити партнера. Володимир Путін, проте, «зрізав» українського олігарха- функціонера і порадив Україні спочатку все-таки самій визначитися щодо своїх уподобань. Парадоксальним чином порада була прийнята. Україна визначилася.
Країна поступово досягла політичного консенсусу в тому, що стосується європейського вибору, необхідності отримання членства в ЄС і почала рухатися в цьому напрямі.
Сьогоднішня Україна, з усіма її проблемами, за своїм внутрішнім устроєм і ціннісними орієнтаціями стоїть набагато ближче до країн Центральної Європи (а якщо взяти для порівняння їхній стан у середині 90 х, то й поготів), а невидима розділова лінія, що виникла на російсько-українському кордоні, навпаки, стала вже набагато відчутнішою, ніж цього, з різних причин, хотілося б багатьом у Росії.
Причому тут футбол? По- перше, притому, що тільки з питань міжнародного просування свого футбольного представництва в країні існує така ж згода, і невипадково на вирішальне засідання комісії УЄФА у складі однієї делегації поїхали Віктор Ющенко і екс- президент Леонід Кравчук, представники уряду та їхній постійний критик БЮТовець Микола Томенко, «донецькі» й опозиція. А по-друге, і це важливіше, в очах чиновників УЄФА українсько-польський тандем виглядає сьогодні так само природно, як угорсько-хорватський або раніше — австрійсько-швейцарський.
А ось спільна російсько-українська заявка людям, що читають сьогодні європейські газети, боюся, здалася б дивною. Тому що приналежність України до великої Європи, що декларує загальні ліберальні цінності, для цих людей очевидна. Коли лідери конфліктуючих сторін — Янукович і Ющенко — намагаються пояснити свої позиції: один — Раді Європи, а інший — Єврокомісії, тим самим визнаючи арбітраж європейських інститутів і дружно ігноруючи можливе посередництво Москви, інших доказів не потрібно.
Росія ж грає за своїми, «суверенними» правилами і створює свою, іншу Європу, до якої, щоправда, не так уже багато охочих належати.
У Європі немає сумнівів у довгостроковій стабільності України, якщо уже в момент найгострішої політичної кризи її керівники спокійно залишають територію країни, мітинги не обертаються зіткненнями, а економіка зростає, незважаючи на всі політичні пертурбації. І навпаки, дивлячись на дії міліції в Москві та Петербурзі, навіть переконані в путінській стабілізації Росії західні чиновники і бізнесмени починають замислюватися, а чи не знає російське керівництво про щось надзвичайно серйозне і небезпечне, що зріє в суспільстві, для придушення чого потрібні надто жорсткі заходи.
Україна відкрита для візитера із Заходу не тільки морально-політично, раз і назавжди подолавши синдром обложеного табору, а й юридично. Не буду стверджувати, що одностороннє введення Україною безвізового режиму для європейців і американців однозначно є благом для країни (швидше навпаки, це віддаляє безвізовий режим поїздок до ЄС для громадян України, оскільки позбавляє Київ переговорних козирів), проте, з погляду уболівальника, це — безумовний плюс. А для поїздки в Росію йому доведеться отримувати візу, краще багаторазову, причому в готовності російських консульських установ упоратися з потенційним потоком є багато сумнівів.
Про те, що Росія та Україна 2007 року виглядатимуть для зовнішнього спостерігача так по-різному, 2004 року Григорій Суркіс знати не міг. Більше того, він і його політичні соратники в період президентських виборів зробили багато для того, щоб цього не трапилося. Але 28 січня 2005 року, коли Федерація футболу України і Польська футбольна асоціація подавали до штаб-квартири УЄФА заявку на проведення фіналу Євро-2012, багато що було вже наперед вирішено. Події на майдані Незалежності перевели Україну в якісно новий стан, і результати цього переходу позначатимуться найнесподіванішим чином.
І риторичне запитання на завершення. Передбачається, що фінал Євро зіграють у Києві. Наскільки ймовірно, що це сталося б, якби чемпіонат приймали Україна та Росія? Ось тому в Україні нікого не треба переконувати у виправданості того самого «європейського вибору».
А Росії тепер залишається докласти всі зусилля для отримання зимової Олімпіади-2014.
Бо інакше країна, що втратила статус лідера пострадянського простору спочатку за рівнем демократичних інститутів, а потім і за темпами і якістю економічного розвитку, в іміджевому плані виглядатиме вже зовсім непривабливо.
Аркадій МОШЕС — керівник програми «Росія та ЄС» Фінського інституту міжнародних відносин.
