Відтоді як Ден Сяо Пін сказав: «Важливо не те, якого кольору кішка, а те, чи ловить вона мишей», стало зрозуміло, що колишні поділи часів холодної війни на лівих і правих, комуністів і демократів застаріли. Дійсно, той Китай, який Ден Сяо Пін розпочав будувати в 1978 році, зараз політично є комуністичним, а економічно — капіталістичним. Але тенденція застосовувати старі ярлики залишається сильною. Тому кожного дня ми чуємо дуже спрощене висловлювання, як одне з сьогоднішніх, яке свідчить, що в Латинській Америці спостерігається могутня ліва хвиля.
Дана ідея засновується на тому факті, що прихід до влади Лули да Сільви в Бразилії, Уго Чавеса у Венесуелі, Нестора Кіршнера в Аргентині, Табаре Васкеса в Уругваї, та, зовсім нещодавно, Ево Моралеса в Болівії й Мішель Бачелет у Чилі свідчить про соціалістичний ухил. Але чи всі вони ліві старого загартування? Чи вони практикують популізм старого типу? Що ж відбувається в Латинській Америці?
Для початку викреслимо з передбачуваного списку лівих Чилі, оскільки цією країною править центристська коаліція, яка складається з соціалістів європейського стилю на чолі з Рікардо Лагосом і традиційна партія країни «Християнські демократи». Те, що президент Бачелет походить із соціалістичних кіл, не міняє природи уряду, який дотримуватиметься установок своїх попередників і керуватиме найбільш відкритою економікою в регіоні, інтегрованою у світовий ринок угодами про вільну торгівлю, підписаними з багатьма країнами, починаючи зі Сполучених Штатів і закінчуючи Китаєм.
Ніхто також не зможе стверджувати, неначе б для бразильського уряду на чолі з президентом Лулою да Сільвою не характерна помірність і ще більша прихильність до традиційної економічної політики, ніж це було властиво попередньому уряду, — політиці, заснованій на податковій дисципліні, бюджетному профіциті й на кредитно-грошовій політиці, яка спрямована на боротьбу з інфляцією. На противагу колишнім лозунгам лівих про відмову від виплати зовнішнього боргу, уряд Лули да Сільви поспішив погасити всі свої зобов’язання перед МВФ заздалегідь.
Узгодженому заклику не виплачувати зовнішній борг, який був всюдисущий у Латинській Америці в 80-х роках ХХ століття, було покладено край після того, як уряд Аргентини зробив те саме, віддаючи третину своїх резервів на завчасну виплату боргів МВФ. Навіть нобелівський лауреат Джозеф Стігліц засумніватися в тому, чи не є заходи цих країн із погашення боргів доказом зайвої прихильності ортодоксальним неоліберальним традиціям.
Уругвайський уряд також не відхилився від основних принципів політики консервативного уряду, який передував йому. Він підтримує хороші відносини країни з МВФ і навіть схвалив підписання угоди з США про гарантії інвестицій.
Навіть болівійський уряд не треба розглядати як реінкарнацію старого популізму даного континенту. Прихід до влади президента Ево Моралеса зумовила довга дискримінація корінного населення, коли лист коки став емблемою протесту багатьох поколінь.
Хоча Моралес побудував свою кампанію на обіцянці націоналізувати мінеральні ресурси, цього поки ще не сталося. Більше того, схоже, що зараз він віддає перевагу партнерству з великими державними енергетичними компаніями, як у випадку з венесуельською «Педевезой» (Pedevesa) чи бразильською «Петробрас» (Petrobras). Моралес іще може стати більш радикальним політиком, але наразі він представляє глибоку, яка має етнічне коріння, потребу в справедливості, а не в запеклій лівій ідеології.
Жоден із даних урядів не говорить відкрито про соціалізм і тим паче про марксизм. Не планується введення колективної економіки, існує попит на іноземні інвестиції, та й норми ліберальної демократії, за великим рахунком, поки ще дотримуються. Навіть якщо лідери даних країн досі вважають, що «створення іншого світу» можливе, вони, використовуючи антиглобалістську риторику, здійснюють серйозну економічну політику, нехай навіть більше з упокорювання, ніж за переконаннями.
Усе це означає, що Латинська Америка не звертає ліворуч, а закріплюється в центрі. Навіть традиційні ліві партії, такі, як бразильська «Partido dos Trabalhadores» (Робоча партія) чи уругвайська «Frente Amplio» (Широкий фронт), відмовилися від старих ідеалів марксизму. Природно, вони декларують дружбу з Фіделем Кастро і готові йому відкрити обійми, лише б старі товариші не звинуватили їх у зраді ідеалів. Але на цьому вони й зупиняються: з Кастро добре фотографуватися, а не брати в нього політичні поради.
Президент Венесуели Чавес — інша справа. Без сумніву, його режим насолоджується всіма відомими формами популізму: месіанське керівництво, антиамериканська риторика, неповага до конституційних форм, шалені витрати й загальні демонстрації під дудку держави, яка збирає натовпи людей для того, щоб висміювати уявних ворогів. Чавес користується високими цінами на нафту і збирається, про що не втомлюється говорити, зайнятися чимось на зразок керівництва демократичним рухом континенту. Але, хоча популізм у стилі Чавеса приносить якісь плоди в Перу, він далекий від успіху.
У Колумбії все вказує на те, що президент Альваро Урібе, якого помилково вважають правим через боротьбу з незаконними бандформуваннями, буде наново переобраний. Оскар Аріас перемагає в Коста-Риці. У Мексиці посада президента доступна всім.
Тим часом економіка країн Латинської Америки буде продовжувати користуватися вигодами світового буму на товарних ринках, вибори проходитимуть нормально, а життя йтиме шляхом центристської політики.
Хуліо Марія САНГВІНЕТТІ — колишній президент Уругваю (1985—1990, 1995— 2000 рр.)
