У концепції НАТО про Україну сказано, що вона «займає особливе місце в Євро-Атлантичному середовищі безпеки і є важливим і цінним партнером у підтримці стабільності й загальних демократичних цінностей». Сказано також, що НАТО консультуватиметься з Києвом з усіх важливих питань, бо підтримує «суверенітет України, територіальну цілісність, демократичний розвиток і економічний розквіт» і т. ін.
Однак, з іншого боку, існують інші чинники, котрі, як на мене, не можна залишати без уваги, бо вони теж безпосередньо впливають і, можливо, впливатимуть ще більше на подальшу долю української державності. Насамперед це стосується того ж НАТО й західного світу в цілому. Брюссель, як відомо, незважаючи на партнерські відносини з Україною, і словом не обмовився про початок бомбардувань у Югославії. І якщо знехтувати політичною стороною цієї «забудькуватості», то економічний бік справи має стати для Києва черговим тривожним дзвінком. Адже тільки закриття судноплавства Дунаєм, за даними українських урядовців, завдає Дунайському річному пароплавству збитків у 300 тисяч доларів щоденно. Київ спробував було порушити питання про компенсацію втрат, але, схоже, так і не знайшов інстанції, де це можна зробити.
Тривожать (точніше, мають змусити замислитися) і деякі політичні події, пов'язані з об'єднанням Росії та Білорусі в єдину державу, яка фактично не відбулася. Усе нібито було правильно, по-інтеграторськи: президент Білорусі Олександр Лукашенко приїхав до Москви, привіз текст договору про об'єднання, цілувався з Борисом Єльциним, були спалахи фотоапаратів і світили «юпітери» для телекамер...
Пояснення просте: мовляв, Росія до тісної інтеграції ще не готова. Іншими словами, Москва не дуже хоче об'єднуватися з країною, чий президент «готовий» до всього, бо його «вотчина» — вже давно на межі банкрутства. Політичного — бо О. Лукашенка всюди в цивілізованому світі вважають «диктатором» і «узурпатором», та економічного — бо економіка Білорусі хоча й убереглася від такого розвалу, як, наприклад, в Україні, більш-менш ритмічно працює, але позбавлена виходу на зовнішні ринки. Горілку «Всеслав», якою обпивалися учасники й гості останнього церемоніалу вручення американського кіношного «Оскара», навряд чи можна зарахувати до серйозного білоруського експорту, бо то — лише горілка.
Продукція з Білорусі (до речі, доволі якісна), звичайно, могла б знадобитися і в Росії, і в Україні. Але там — стагнація, і своїх товарів нікуди дівати. Тож, певно, Єльцину його аналітики й підсунули справжні розрахунки того, у що виллється таке міждержавне об'єднання. І Єльцин «загальмував». Звичайно, поки що. Бо довго опиратися тискові з боку політиків-інтеграторів він не зможе. Таких у Москві — чимало.
Схоже, Б. Єльцин і його соратники-прагматики не могли не врахувати й дивної реакції Заходу на білорусько-російські об'єднавчі процеси. Адже на очах усього цивілізованого світу з його карти фактично зникала самостійна держава-засновник ООН, порушується повоєнне правило зовнішньої політики, яке передбачає територіальну цілісність і непорушність кордонів тощо. Мав би бути демократичний гвалт, а його немає, натомість — практично мовчок, мляве коментування і все.
На логічне запитання «чому?», як на мене, існує і логічна відповідь, яку викладено у згаданій вище стратегічній концепції НАТО. Вона, вже фактично не маскуючись, пропонує побудову в третьому тисячолітті однополюсного світу з гегемонією США під прикриттям НАТО. Ще одна логіка розвитку будь-якої наддержави в тому, що вона не терпить суперників. Іншими словами, США сьогодні, як і колись, зовсім не потрібна відроджена сильна Росія зі своїми такими самими сильними сателітами.
Останні роки свідчать, як США доклали зусиль до розвалу СРСР, так само вони хочуть і розвалу єдиної Росії на самостійні суб'єкти федерації, на національні республіки тощо. Але поки що у стратегів розвалу з Вашингтону виходить не так швидко, як їм хотілося б. До того ж, потужні фінансові кола, схоже, змушують МВФ, Світовий банк обіцяти й надавати Росії нові кредити. Але ці гроші нікого на Заході й нікого з прагматиків у Москві не вводять в оману, адже надаються ці кредити в основному для того, щоб повернутися на Захід у вигляді сплати... російського зовнішнього боргу. На «поглиблення економічних реформ, на «реструктуризацію економіки» практично нічого в Росії не залишається. І не може залишитися, бо не те завдання стоїть.
Така «допомога Заходу», звичайно, відтягує агонію, але не відвертає її, бо Росія надовго грузне в борговій ямі. У Вашингтоні, схоже, додумалися, як цей процес прискорити. Колись міністр оборони США Каспар Вайнбергер промовив парадоксальну фразу: «Доозброюємо СРСР до смерті». Тоді тривала небачена гонка озброєнь, якої знекровлена радянська економіка вже не витримувала, і це тільки поглиблювало руйнівні дезінтеграційні процеси всередині Союзу СРСР. І він-таки розвалився.
Сьогодні ліві російські політики й політики-«державники» на кшталт мера Москви Юрія Лужкова чи віце-спікера Держдуми Росії Сергія Бабуріна граються з інтеграцією. Тож у Вашингтоні, певно, й вирішили: нехай інтегруються. Адже коли до зруйнованої російської економіки приєднається такий самий знекровлений народногосподарський комплекс Білорусі, то «московський Болівар», тобто бюджет Росії, двох точно не витримає. Посиляться відцентрові процеси, регіони Росії прагнутимуть дистанціюватися від центру-«насоса», який додатковими бюджетними вилученнями з місць змушений буде підтримувати нову «сестру». А це і є прискорення такого бажаного розвалу Росії. Іншими словами, попри всі запевнення в дружбі, попри запрошення до «великої вісімки», Вашингтон поступово повертається до «принципу Вайнбергера». Тільки в новій редакції: «доінтегруємо Росію до смерті».
Однак розвиток подій свідчить , що втілення цього принципу в життя може торкнутися й України. Адже в ній теж сильні інтеграційні тенденції, є політичні сили, які будують на них стратегію й тактику своєї діяльності. А в якому стані перебуває економіка України, про це й говорити не варто. Україна за своїми показниками економічного розвитку, за мірою розвалу, в очах Вашингтона цілком «дозріла» до того, щоб бути ідеальним «претендентом» на інтеграцію з Росією. Такий «доважок» Москва точно не витримає.
А щоб не бути голослівним у змалюванні такої апокаліптичної картини, треба, як на мене, хоча б проаналізувати дії тих самих МВФ і Світового банку щодо України. Вони абсолютно тотожні діям щодо Росії. Кредити видаються в основному для того, щоб Україна могла хоча б частково розрахуватися із зовнішніми боргами.
Про жодне «ринкове реформування економіки», звісно, не йдеться і не може йтися, бо проїдання кредитів із Заходу зумовлено ще й внутрішньополітичною ситуацією в Україні. А саме — президентськими виборами, невтішний результат яких для Президента Леоніда Кучми означає для нього ще й питання особистої відповідальності. Тобто питання, яке сьогодні цікавить пересічних українців суто теоретично й на кухнях чи на мітингах, може на загальнодержавному рівні перейти в практичну площину.
А висновок з усього сказаного один, як світ банальний: у політиці, де, як відомо, немає ні ворогів, ні друзів, а тільки постійні інтереси, треба жити своїм розумом. І прокладати курс держави, враховуючи всі «за» і «проти», прораховуючи сьогоденні вигоди й далекосяжну перспективу. Це і є мистецтво політики, яке штаб Єльцина продемонстрував. Це й дарує Росії певні надії, що їй не «допоможе» Україна, коли знесилена, під безславним керівництвом, впаде до підніжжя Кремля. Ото буде сміху й ганьби, якщо це станеться, а Москва й нас «продинамить»...
