Виступ Президента в німецькому парламенті вже встигли назвати символічною подією — бо й, справдi, вияву такої пошани удостоювалось лише кілька світових керманичів. А у сучасній міжнародній політиці символи відіграють вкрай важливу роль. Одна дія, один жест високих посадовців формує тональність ставлення до тої чи тої події в усьому суспільстві. Ми вже мали можливість на сторінках видання поміркувати про символічність багатьох останніх дій української влади («Політ «економ-класом» як хід українського чиновництва», «День» №34, п’ятниця, 25 лютого 2005), а в цій статті — навпаки, пропонуємо поглянути не на значення символів у політиці, але на мистецтво продукування їх і оперування ними.
НАТО ЯК РОЗМІННА КАРТА УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИКИ
Коли постає питання, до якої інституції варто інтегруватись Україні: до Європейської Унії чи НАТО, відповідь — до обох. Однак помилкою є ототожнення цих процесів, адже вони насправді є мало пов’язані. Негативне ставлення до НАТО домінує в українському суспільстві. Що це — відголоски радянської пропаганди на кшталт карикатур у журналі «Крокодил», реакція на війну в Югославії чи наслідок антинатовської кампанії радикальних лівих політиків — питання риторичне. Але фактом є постання в українській свідомості стереотипу: «інтегруватись з Європою треба, але зi вступом до НАТО варто почекати». Хоча насправді вступ в НАТО є значно простішим, ніж в ЄУ.
У цьому контексті з користю можна використати інституційний відхід від «Народного Союзу Наша Україна» частини правих партій. Саме вони репрезентують ту, ще поки незначну, частину суспільства, котра бажає щонайшвидшої інтеграції України як до ЄУ, так і до НАТО. Такі ж погляди сповідує група правих політиків з БЮТ. Логічним було б, отже, їхнє об’єднання у потужну праву партію, котра б чітко зартикулювала євроатлантичну візію України. Вже тепер існує ряд політиків, котрі могли б очолити цей рух. З-поміж найбільш вірогідних: Борис Тарасюк, Сергій Головатий, Анатолій Матвієнко, Юрій Костенко, Євген Марчук, Антон Бутейко…
У такий спосіб викристалізується статус і НСНУ, котра в очах радикальних євроскептиків зі Сходу України позбудеться конотацій «американська», «бандерівська», «западенська». Ідеї, що сповідуються «Народним Союзом Наша Україна», є універсальними і скеровані на національне згуртування, а тому не можуть бути не почутими на Сході. Відхід від неї правої частини (-инки) та озвучені Головою РНБОУ сигнали у бік російськомовної складової української нації значно наблизять НСНУ до східних українців і остаточно утвердить її візію загальнонаціональної політичної філософії.
ЕФЕКТ ПРИСУТНОСТІ
Підготовка до вступу в Європейську Унію (як і НАТО) передбачає вкрай високу поінформованість та зацікавленість суспільства темою євроатлантичної співпраці. На тепер рівень орієнтування у європейських процесах є в Україні драматично низьким. Одним із найбільш дієвих способів громадянської освіти суспільства в цій сфері є критика.
Тому прогнозованим є постання, бодай однієї, право- і однієї ліворадикальної партії, котрі спрямують свої зусилля на інформування суспільства про недоліки і загрози, що можуть плинути для України у разі її євроінтеграції. Хоч би якою популістською була ця риторика, хоч би якими штучними аргументи, хоч би які високі дивіденди отримувала б така політична сила — на тлі європросвіти її діяльність буде позитивною, бо вона стимулюватиме інтерес до ЄУ, а отже, тема євроінтеграції в українському суспільстві не жеврітиме, а буятиме.
Про це переконливо свідчить досвід Польщі, котра має дуже потужне антиєвропейське клерикальне лобі, що нещадно критикує кожен крок і кожну політику ЄУ. Однак, коли поставало питання референдуму про схвалення договору про приєднання Польщі до Європейської Унії, всі ці політичні сили замість агітувати за його бойкотування (у Польщі діє закон, за яким наслідки референдуму визнаються чинними у разі участі в ньому бодай 50% громадян), дружньо закликали «прийти і висловити своє категоричне «Ні!». Власне, відбулося те, що й передбачалось: понад 70% поляків проголосувало «за» і близько 25% — «проти». Пікантність ситуації, однак, в тім, що на референдум прийшло ледь-ледь 55% виборців, чверть з яких могла відгукнутись на заклик бойкотування референдуму, якби такий заклик прозвучав. Чи розумів це польський політикум перед референдумом? Питання очевидне.
І ось тепер польські євроскептики комфортно почувають себе зi своїми ідеологічними побратимами з інших держав ЄУ в стінах Європейського парламенту. Такий самий ефект має критика України з боку багатьох політичних сил в Європі. Навіть візовий скандал у Німеччині та заяви про неможливість України стати членом ЄУ є для нас позитивними, бо піднімають тему України на загальнодержавний рівень національних інтересів тої чи тої держави. Українське питання стає ідеєтворчим. Бо дихотомічність європейської політики передбачає різні позиції влади та опозиції до окремих питань, і якщо влада у котрійсь країні ставиться до України негативно, опозиція — в піку владі — шукатиме позитивні сторони співпраці, поширюючи в суспільстві проукраїнські погляди. Головне, щоб про Україну говорили, а контекст — справа не головна. До того ж навіть негативна інформація сприяє підвищенню інтересу до нашої країни.
РИБАЧУК ЯК МІФОТВОРЕЦЬ
У часи перенасичення інформацією людська свідомість для пояснення явищ, котрі її цікавлять побічно або не цікавлять взагалі, шукає коротких, містких та однозначних формулювань, що дали б їй відповідь на конкретне питання.
У данім сенсі дуже вдало такі міфи продукує віце-прем’єр з питань євроінтеграції Олег Рибачук. Його єврооптимізмом заряджаються навіть затяті євроскептики. Дотепність, радикалізм, холеричність та максималізм — риси, що подобаються передусім молодому поколінню українців, котрі, власне, формуватимуть європейську політику нашої держави за десяток років.
Чого варта лише коротка репліка про «тисячі заявок» на участь в конкурсі до новостворюваного відомства з євроінтеграції, котрими диспонує пан віце-прем’єр, навіть не оголосивши ще конкурсу, «який має відбутися за абсолютно прозорими умовами». Про працю «на благо держави та власних амбіцій» почали мріяти сотні випускників українських на іноземних університетів, скасовуючи свої плани осісти в «теплім містечку» в представництві котроїсь іноземної фірми в Києві, отримуючи кількатисячну (в доларовому еквіваленті) зарплату. Мрія про участь у молодій команді євроінтеграторів, що має повторити шлях у Європу, проторений західними сусідами України, відсуває амбіції достатку молодих українців на другий план.
Такі самі сигнали посилаються в бiк потенційних інвесторів та західних партнерів. Адже філософія «крок назад — два вперед» є символом послідовності та стійкості. Нарешті Європа почула те, що почути хотіла: «Україна не претендуватиме на членство в ЄУ, доки не виконає того, що виконати має. Членство в ЄУ не є для України ані нагородою, ані подарунком, але констатацією існуючого факту. Ми побудуємо Європу в Україні і органічно з’єднаємося з Унією». Коли (і якщо!) цей оптимізм наповниться реальними справами, слід би вміло нагадати усім ту зневіру, що існувала стосовно України на самому початку шляху до ЄУ.
ВІЗИТИ БЕЗ ВІЗ
Останнє десятиріччя українська візова політика відбувалася у відповідності з нормами міжнародного права, за якими, у разі, якщо іноземна держава запроваджує для українських громадян жорсткий візовий режим, Україна застосовує принцип взаємності — встановлюючи такий самий режим для в’їзду громадян даної держави на територію України. А оскільки з року в рік в усім світі до українців правила в’їзду ставали щораз жорсткішими, то й українські власті ускладнювали можливості для в’їзду іноземців в Україну.
Ось тільки чи доцільним була така показна принциповість? Адже нею поглиблювалась ізоляція нашої держави від решти світу. Виходило, що ми користувались логікою: якщо українця змушують платити сто доларів за співбесіду і стільки ж за отримання візи, то американець, з його статками, просто зобов’язаний заплатити бодай не менше. Ми не враховували, що суворість візового режиму мовою символів означає зовсім не «ми хочемо заробити на вас трохи грошей», але «ви у нас небажані гості».
Уже за місяць ситуація має змінитись: Україна заявила про відмову від принципу взаємності — апробованого у співпраці з Польщею — і скасовує візовий режим для громадян Європейської Унії, посилаючи в Європу сигнал «ставтеся до нас, як хочете, ми все одно відкриті для вас».
Крім того, однак, існує ще кілька переваг цього кроку. По-перше, це значно збільшить кількість іноземців, що відвідуватимуть нашу країну, а отже, руйнуватимуться стереотипи, наші народи пізнаватимуть один одного. По-друге, зростуть надходження до бюджетів — як місцевого, так і державного, бо та сотня доларів, котру недоотримає консульський відділ за виготовлення української візи, покриється тисячею, заробленою в Україні, — адже туризм для багатьох країн, в тому числі більшості наших сусідів, є серйозним і дуже динамічним бізнесом.
Ну і, зрештою, це закладе початок для ініціювання скасування інших поборів, якими держава заробляє на своїх громадянах, використовуючи своє монопольне становище. Зокрема, йдеться про обов’язок платити сотні доларів за виготовлення закордонного паспорта, тоді як в усьому світі прийнятою є практика сплати вартості виготовлення документа та оплата фактичних послуг, котрі, разом з націнками, не перевищують й десяти доларів. Та ж сама ситуація із реєстрацією автомобілів, квартир, наданням різноманітних дозволів, ліцензій тощо.
ВИСНОВОК
Завжди вважалося, що неправдиве повідомлення лікаря про стан хворого пояснюється міркуваннями такту і милосердя, аж поки вчені не виявили, що радісна вістка для хворого позначається на біохімічному рівні — організм виробляє радикально нову речовину (вітальну енергію), котра насправді долає хворобу. Така ж сама місія у позитивних символів у політиці. І справдi, може годі вже дивитися на Україну з позиції «нам ще далеко, нам ще рано», але час взятися за справу євроінтеграції з оптимізмом і впевненістю, що ми робимо те, що робити маємо.
