У трохи зарозумілий, консервативний, але затишний Мюнхен Валентина Рупперт переїхала зі Славутича п’ять років тому. Машинобудівник за освітою, вона також займалася в Україні громадською діяльністю, пов’язаною з німецькою меншиною: приймала участь у роботі Ради з питань національних меншин при Президентові України, деякий час була президентом Асоціації німців в Україні. На думку Валентини, її адаптація до нових умов пройшла легко тому, що вона добре знала закони й життя Німеччини та володіла німецькою мовою — на відміну від багатьох іммігрантів з України та інших країн колишнього Союзу, які приїжджають до Німеччини в ейфорії і без реального уявлення про те, що на них там насправді чекає. Багато які німці-переселенці, склавши якось там обов’язковий для виїзду мовний тест і отримавши після приїзду до Німеччини, на перший погляд, досить вагому матеріальну підтримку з боку держави, розслабляються, звикають безтурботно жити на цей мінімум і не хочуть переобтяжувати себе додатковою роботою й удосконаленням своєї німецької. Хоча, за деякий час такого життя, вони опиняються перед фактом відсутності інтеграції у суспільство: коло спілкування вузьке, німецькою мовою все ще складно розмовляти, багато які корінні мешканці дивляться з-під лоба, оскільки не люблять «дармоїдів» та й потреби згодом зростають. А знайти добру роботу після такої тривалої перерви і з ненімецькою кваліфікацією дуже складно. Часто в родині той буває ініціатором від’їзду, хто не є німцем, і він же страждає від складної інтеграції в нове суспільство. Валентина Рупперт розповідає, що кожна п’ята родина переселенців через це руйнується, і ті, хто не є німцем, часто повертаються назад.
На півночі, в інтелігентному сучасному й ліберальному Гамбурзі, живуть українці Олена та Іван Бублик, які репрезентують інтелектуальний цвіт молодої Німеччини. Івана було запрошено вісім років тому однією великою німецькою фірмою, яка займається інформаційними технологіями, як талановитого кібернетика, який володіє німецькою мовою, — фахівець, на яких у Німеччині дефіцит. Зараз він обіймає одну з провідних посад у цій компанії, Олена одержала другу вищу освіту, закінчивши економічний факультет університету. Вони почуваються інтегрованими в німецьке суспільство, зберігши при цьому зв’язки з Україною. Бо гарували в поті чола, «гризли» ще в Києві старанно граніт науки й учили декілька мов, перед від’їздом були сформованими особистостями та професіоналами в Україні — і тому виявилися запитаними в Німеччині і були б бажаними не лише в цій країні.
Зараз у Німеччині мешкає понад 15 млн. іммігрантів. Майже кожен п’ятий мешканець Німеччини родом з-за кордону чи його батьки були іммігрантами. Більше за все вихідців з України проживає в землях: Баварія, Баден- Вюрттемберг, Гессен, Північний Рейн-Вестфалія та Нижня Саксонія. З України виїжджають, в основному, як пізні переселенці- німці, за лінією єврейської еміграції, на висококваліфіковану і не дуже (частіше) роботу.
Не скажу, що наші герої — скоріше винятки, аніж правило. Але диму без вогню не буває, якщо до іммігрантів у Німеччині в основної маси ставлення від підозрілого до негативного. На жаль, наші представники маргіналізму вміють виділитися своєю красномовною блатноросійською мовою вголос і в написах у громадському транспорті, залишаючи кліше й тавро на всій країні, звідки вони прибули. Звичайно це молодь, яка виросла в колишньому Радянському Союзі, якій після приїзду на оспіваний Захід всі двері здаються відчиненими, і вони втрачають дорогоцінний час свого розвитку, тусуючись на вулицях із собі подібними. Так і замикається коло, коли молоді переселенці та їхні батьки не прагнуть щосили влитися в суспільство, яке потім мститься їм зачиненими дверима останнього потяга, який уже рушив. Найбільш прикрим є те, що під цю помсту потрапляють і гідні мігранти. Безробіття серед молодих іммігрантів вдвічі вище, аніж корінних молодих німців. Ставлення до них, як і оплата їхньої праці з боку роботодавців, часто бувають упередженими. Часто все починається ще в школі, де дітям іммігрантів при розподілі до гімназії чи головної школи вчителі «рекомендують» йти до головної школи, щоб не ускладнювати процес їхнього навчання — мовляв, не потягнуть. На жаль, така рекомендація хоча б одного викладача є вирішальною при (не)вступі дитини до гімназії, закінчення якої дає право вчитися в університетах. А розподіл відбувається… у четвертому класі. У більш пізні роки молодь може самостійно надолужити цей сертифікат, але це зайві роки, зусилля, гроші. Як показали останні міжнародні дослідження (PISA-Studie), рівень і якість освіти в Німеччині, особливо для дітей іммігрантів, проблематичні й залежать від наполегливості та освіченості самих батьків.
Ставлення до іммігрантів у основної маси населення Німеччини складається часто-густо суб’єктивним чином. Про українців прості мешканці Європи або не мають взагалі ніякої думки, досі вважаючи їх мешканцями Росії, або їхнi знання обмежені. Пам’ятаю, наприкінці вісімдесятих, почувши бесіду киян і довідавшись, звідки вони, один баварець вигукнув: «Динамо — Блохін — Чорнобиль!» Або ж, зіткнувшись із деякими представниками з України, що не мають особливої освіти і заробляють собі на хліб сумнівним способом, обиватель ЄС «зберігає» у себе в пам’яті образ таких «панів і пань», яких до ЄС, як не дивно, часто пропускають абсолютно легальним чином. Варто лише пригадати так званий «візовий скандал» у Німеччині, широко висвітлений німецькою пресою, коли виявилося, що амбасади Німеччини в деяких країнах СНД, зокрема, Україні, після 2000 року декілька років видавали візи для відвідування Німеччини туристичним групам, які писали в графі «мета поїздки», що вони мають намір оглянути Кельнський собор. Звичайно, що ці «любителі» культури та мистецтва до собору не доїжджали, а зникали на невизначений час у Німеччині чи інших країнах Шенгену.
Є іммігранти, які навіть після серйозних спроб інтегруватися в німецьке суспільство не можуть знайти себе в ньому і відчувають гостру ностальгію. Проживши якийсь час у Німеччині, не знайшовши гідної роботи і не здолавши мовних труднощів, такі іммігранти зважуються повернутися назад. Тенденція зростає. За словами Фолькера Тегелера, координатора проекту «Рідний сад», розробленого німецькими добродійними організаціями для підтримки біженців і реінтеграції іммігрантів у їх колишніх країнах, за останні роки з Німеччини повернулося декілька сотень іммігрантів: «Десь на 90% — це переселенці-німці, на 10% — біженці й ті, хто попросив у Німеччині політичного притулку. Повертаються літні люди, які бажають померти там, де вони народилися й прожили більшу частину життя, а ще більше повертаються ті, хто ніяк не може знайти гідну своєї кваліфікації роботу, через гіркий досвід підтвердження кваліфікації». Фолькер Тегелер і «Рідний сад» («Heimatgarten») працюють над тим, щоб допомагати тим, хто повернувся, розпочати нове повноцінне життя в новій-старій країні замість того, щоб далі існувати на соціальну допомогу в Німеччині. Німеччина не зобов’язана допомагати своїм громадянам, які бажають її покинути, а своїх коштів у тих, хто зважився на такий крок, буває замало. Як правило, ті, хто повертається, — це одержувачі соціальної допомоги. Скільки повернулося самостійно — невідомо, далеко не всі хочуть афішувати це, боячись докорів у невдачі, переживаючи новий злам, та й просто, щоб уже домашні обивателі не дивилися на них «як на божевільних». Захід усе ще продовжують оспівувати, забуваючи порівняти те, що можеш запропонувати ти, з тим, що зможуть запропонувати тобі. Совкова звичка приймати все, як належне, і любов жити «на дурняк» не проходить там, де діють закони економіки.
Але хоча в Німеччині внаслідок застарілої соціалізації системи, такі здорові закони економіки діють і не так беззастережно, як, наприклад, у англосаксонських країнах, люди все одно продовжують туди виїжджати, хоча вже й у меншій кількості. За даними міністерства, що займається соціальними питаннями Гессена, з початку 1950 року з колишнього Радянського Союзу до Німеччини виїхало 2,2 млн. німців-переселенців. За даними загального дослідження міністерства внутрішніх справ Німеччини та земляцтва німців із Росії «Німці з Росії сьогодні й учора», у вісімдесятих роках різко збільшилося число переселенців із республік Радянського Союзу до Німеччини. Зростання збільшувалося щорічно практично на сто тисяч, досягши свого апогею 1996 року (209 409 переселенців при 14 488 за 1986 рік). Спад посилився 2000 року (94 558). Після того, як в’їзні правила стали жорсткішими і з огляду на новий імміграційний закон Німеччини 2005 року, число переселенців різко впало, досягши 2006 року 5983. Багато в чому складнощі відносять до запровадженого обов’язкового мовного тесту в країні відправлення.
Добре інтегровані переселенці охоче спілкуються зі своїми колишніми співвітчизниками, збираючись раз на три роки на федеральну зустріч. Остання відбулася 26 травня у Візбадені, (федеральна земля Гессен), де зібралося, незважаючи на високу ціну вхідного квитка (десять євро), понад п’ять тисяч «російських німців», як називають усіх переселенців із країн колишнього Радянського Союзу. І знову на зустрічі прозвучали слова про важливість володіння німецькою мовою для успішної інтеграції. Адже є місцевості в Німеччині, де селили разом цілі поселення. Звичайно, так у них не виникає природної потреби вивчати німецьку, що вже не є рідною для більшості з них. Хоча, на думку федерального голови Земляцтва німців із Росії (що включає й переселенців із інших країн колишнього Союзу) Адольфа Фетча, значення знання німецької при видачі дозволу на переселення чи возз’єднання родин — перебільшене. Можливо, такі висловлювання — свого роду прагнення лобіювати спрощення жорстких правил, підвищити визнання в суспільстві, незалежно від знань мови. У будь-якому випадкові, іммігранти-переселенці все ще не відчувають, що їх достатньо визнають у німецькому суспільстві. За злою іронією долі, створеною штучно і в колишньому Союзі, і в Німеччині, після зазнаних переселенцями або їхніми предками гонінь за радянського часу багато хто не може почувати себе по- справжньому вдома ні в Україні, ні у Німеччині.
