Леонід Кучма нагородив орденом Ярослава Мудрого 1-го ступеня колишнього президента Румунії Еміля Константинеску. «Вручаю нагороду з чистим серцем, яку ви дійсно заслужили перед Україною», — сказав Президент України під час церемонії. Президентський пост у Румунії Константинеску займав з 1996 по 2000 рік. Саме під час його президентства у 1997-му році Києву і Бухаресту вдалося, незважаючи на багато невирішених спірних питань, ратифiкувати «великий» договір про дружбу і співробітництво. Проте досі Румунія залишається фактично єдиною країною, з якою Україна не позначила на карті кордони (Росія — друга така держава, однак з нею принаймні делімітовано кордон на суші). З відходом від влади Константинеску багато хто пов’язує й певний холод в українсько-румунських відносинах. Зокрема, з неоголошених причин дотепер не відбувся планований візит до Києва нинішнього румунського президента Іона Ілієску (він обіцяв відвідати Україну в першій половині цього року). Еміль Константинеску в інтерв’ю «Дню» дав власну оцінку відносинам України та Румунії — якими вони були, якими є і якими мають бути...
— Пане Константинеску, цього року виповнюється рівно п’ять років з того часу, як парламенти України та Румунії ратифiкували базовий договір про дружбу і співробітництво. Що змінилося за ці п’ять років? Чи можна вважати українсько-румунські відносини дружніми?
— Дружні відносини — поняття дипломатичне. Насправді воно може нічого не означати. Іноді двосторонні контакти за своєю суттю відповідають цій дефініції. Про дружні відносини можна, скажімо, говорити, згадуючи співробітництво у рамках колишнього Радянського Союзу. Іноді буває навпаки, коли дружба, проголошена на дипломатичному рівні, приховує реальність. Справжні дружні відносини між державами і, особливо, між народами побудувати не дуже легко. Народи не є однорідними. Великий політичний договір між Україною та Румунією, на мою думку, має особливе історичне значення. Я б сказав не тільки для Румунії та України, а й для всієї Європи. Цей документ став зразком нового підходу до історичних реалій. Україна тоді була молодою республікою. Для Києва було важливо утвердитися у своїй державності. Не в останню чергу це відбувається через визнання сусідніми державами. У свою чергу, Румунія, що здійснювала свою європейську та євроатлантичну інтеграцію, потребувала нової регіональної політики. Україна є найбільшим сусідом Румунії. Вона — важлива країна. Я й раніше часто повторював: для Румунії є національним інтересом існування незалежної, суверенної, сильної та процвітаючої України. Справді, договір між Україною та Румунією не користувався великою популярністю, за винятком фахівців і дипломатів. Але слід визнати, що нам вдалося уникнути відкритого конфлікту. Колишній президент Угорщини Арпад Генц колись говорив, що Нобелівську премію за мир отримують, як правило, ті, хто й розв’язав конфлікти, але потім був змушений йти на переговори. На щастя, це не наш випадок, не випадок із президентом Леонідом Кучмою та зі мною. Ми особисто керували процесом підготовки базового договору. Ухвалили рішення про це у Лісабоні на конференції ОБСЄ у грудні 1996 року. Через шість місяців документ було парафовано, підписано та ратифіковано. Через п’ять років дуже важливо, що до договору немає жодних заперечень.
— Як ви вважаєте, з приходом до влади президента Іона Ілієску ставлення до України у Бухареста покращилося чи погіршилося?
— Навряд чи покращилося. Мої відносини із відповідальними особами в Києві були досить дружніми. Такими вони залишилися й досі. З такою ж категоричністю можу сказати, що ставлення Бухареста до Києва і не погіршилося. У питаннях зовнішньої політики в Румунії існує повний консенсус. Нинішнє румунське керівництво намагається продовжувати лінію взаємовідносин, якої дотримувалася й моя адміністрація. Це при тому, що певна частина політиків, будучи в минулому в опозиції, критикувала мене. Більшість моїх політичних ініціатив має продовження й сьогодні. Це стосується й відносин з Києвом.
— Проте між Румунією та Україною досі не вирішено питання кордону…
— Більшою мірою це питання можна назвати технічним, ніж політичним. Те, що переговори з визначення румунсько- українського кордону досі не завершені, я б не відносив до конфліктної ситуації. Із самого початку і Румунія, і Україна передбачили у великому політичному договорі, що якщо сторони не прийдуть до розв’язання усіх питань, існує можливість їх вирішення Міжнародним Судом. Поки що діалог продовжується в атмосфері, яку ми вважаємо хорошою.
— Деякі експерти стверджують, що якщо Бухарест не вирішить «прикордонного» питання з Києвом, вашій країні не бачити цього року членства у НАТО. Як ви вважаєте?
— Ні. Я не згодний. Я щойно повернувся із Вашингтона, де проходили переговори у Держдепартаменті, Конгресі, де я про це нічого не чув. Натомість я можу вам сказати, що у США, навіть більше, ніж у Європі, високо оцінюється значення базового договору між Україною та Румунією. Уявіть собі, якби до конфліктів на Балканах, у Косово, Македонії, додався ще й конфлікт у Центральній Європі.
— Як ви оцінюєте перспективи вступу Румунії до НАТО?
— На цьому етапі — дуже добре. Існує майже загальна згода у США щодо розширення НАТО з урахуванням країн Балтії та Чорного моря. Я говорю про США, бо тільки ця країна утрималася під час голосування в 1999-му в Мадриді, коли прийняли до Альянсу Угорщину, Польщу та Чехію. Згоду європейських країн отримано ще з тих часів.
— Румунія — кандидат на членство в Європейському Союзі, куди хоче вступити й Україна. У Бухареста в цьому плані шансів більше, проте і вашої країни немає у списку тих щасливчиків-держав, які приєднаються до ЄС вже через два роки. Могли б Київ та Бухарест якимось чином координувати свої дії в євроінтеграційній площині?
— Вважаю, що така співпраця може бути дуже благополучною. Позитивні сторони такої кооперації можна простежити на прикладі румунсько-угорських відносин у контексті вступу до НАТО. Угорщинi вдалося домогтися членства в Альянсі швидше. Це непогано, навіть добре, бо Будапешт дуже коректно підтримував зусилля Румунії в євроатлантичному напрямі. Це ж стосується й європейської інтеграції. Угорщина повинна стати членом ЄС у 2004 році, Румунія — у 2005. Важливо, що Київ та Бухарест вже прийняли своє основне рішення — приєднатися до Євросоюзу. Європейська інтеграція — це технічний процес, який стосується законодавчого, інституційного, економічного перетворення. Кожна країна проходить цей шлях самостійно. Але я вважаю, що Румунія і Україна могли б поділитися досвідом. Чиїсь помилки повторювати не обов’язково.
— Які ваші очікування від розвитку відносин України та Румунії?
— Я присвятив свою роботу справі дружби між Києвом і Бухарестом. Найбільшим бар’єром є незнання. Хоч як це дивно, і румуни, і українці знають політичну, економічну і культурну ситуацію у США, Франції або Німеччині набагато краще, ніж у сусідній країні. Після краху комунізму всі колишні соцкраїни спрямували свій погляд на Захід і дивляться тільки туди, забуваючи, що досвід сусідньої країни може виявитися набагато кориснішим. Я завжди будував свою роботу на тому принципі, що перш ніж просити у когось, треба спочатку вимагати від себе. Ось чому я приїхав до України на автомобілі, проїхавши чималу частину вашої держави. Треба спілкуватися з простими людьми, з представниками інтелігенції, а не тільки з президентом або дипломатами.
