Після завершення операції «Свобода Іраку» перед Коаліційними силами та створеним Тимчасовим урядом постала ціла низка актуальних завдань. Цивільні фахівці почали сушити голову над тим, як відновити економіку країни, політики — над проведенням перших демократичних виборів, а військові приступили до формування нових збройних сил і підрозділів поліції. Але жодне з цих питань не вдалося б навіть зрушити з місця без участі перекладачів. Людина, яка знає крім арабської ще одну мову, стала ключовою фігурою у формованій системі взаємовідносин із місцевим населенням.
Знайти в Іраку тих, хто розуміє російську мову, виявилося не так уже й складно. Багато років співробітництва з Радянським Союзом не минули безслідно. Багато хто з «поліглотів» охоче пристав на пропозицію командування українського миротворчого контингенту і висловив готовність працювати в нових структурах. Кадровий дефіцит змінився широким вибором, а біля базового табору механізованої бригади утворилася черга «товмачів» із філологічною освітою, охочих стати словесними посередниками між миротворцями та іракцями.
Хусейн Алі Альдзухейрі останні 8 років живе в Аль- Куті. До цього він працював на півдні Іраку, в Басрі. Обставини склалися так, що разом із дружиною Ребаб та дітьми він був змушений переїхати до свого батька й оселився в адміністративному центрі провінції Васіт. Чотири місяці тому, завдяки приходу українського контингенту, у 45- літнього іракця з’явилася гідна робота. Прогодувати дев’ятьох дітей було дуже важко. Треба допомагати старшому сину Алі, який, мріючи стати математиком, навчається на третьому курсі інституту, і хоч чимось побалувати наймолодшу Шемс, якій днями виповнилося лише півтора роки. Коли до провінції прийшли українські миротворці, Хусейн без роздумів пішов у військову частину. Він знав, що ці люди його не кинуть, а його скромні пізнання російської мови, можливо, виявляться корисними.
Фахівця протестували, перевірили біографію і направили у взвод військової поліції. За змінним графіком він чергує разом із патрулем і дуже задоволений отриманою роботою.
— Я дуже радий, що до нас прийшли українці. За Саддама життя було важке, а зараз все ж таки більш-менш спокійно. З вашим патрулем ми їздимо і вдень, і вночі, стежимо за порядком у місті. Розумію, хлопцям, напевно, не легко. Адже тут навіть клімат зовсім інший. Якщо для нас тоді головною проблемою був холод, то для вас тепер — наша спека.
Мукдад Муджібель Керім служить перекладачем при командуванні батальйону територіальної оборони ICDC. Він завжди носить із собою маленький записник, куди старанно записує нові, незнайомі слова, не соромиться уточнити їхнє значення і намагається одразу ж запам’ятати. Великої розмовної практики йому отримати не вдалося. 1991 року, коли він закінчив факультет іноземних мов Багдадського університету, Радянський Союз був на грані розпаду. Шансів поїхати на заробітки до СРСР або працювати на будівництвах соціалізму в нього не залишилося. Працюючи по 12 годин на добу на бензозаправці, він з ностальгією згадував ті 40 днів стажування, які йому пощастило провести в Москві. «У складі елітної групи, — каже він, — мене направили тоді до інституту російської мови імені О. Пушкіна».
Нині 37-річний Мукдад є єдиним годувальником у сім’ї. На його утриманні немолода мати, дружина, сестра і четверо дітей. У передмісті Аль-Кута вони знімають помешкання. Десять із сорока «бензинових» доларів йому доводилося віддавати за житло. Решти ледь вистачало на продукти харчування. Тепер він працює за 8-годинним графіком, має один вихідний день на тиждень і отримує зарплату вдесятеро більшу попередньої. Своєю роботою хлопець дуже дорожить.
Його сусід, колишній офіцер іракської армії Джадір Шибіт, дізнавшись, що той працює з українцями, подарував перекладачу свій «Арабсько-російський розмовник для туристів» 1979 року видання. Колись він навчався у військовій академії та старанно вивчав книжку московського видавництва «Русский язык». Такою була вимога часу — знати іноземну мову. Натомість тепер бачити в руках іракця цей словник із символікою Олімпіади-80 (з клишоногим ведмедиком, якщо хто забув), принаймні вельми кумедно.
Але одним із кращих «балакунів» у загоні перекладачів вважають Саїра Алі Хасуна. Доля цього іракця пов’язана з Радянським Союзом… шлюбними путами! «Моя перша дружина Зухра — з Дагестану. Ми познайомилися в Махачкалі, де я цілий рік навчався в університеті. Потім я поїхав і два роки служив в нашій армії на півночі Іраку. Після демобілізації був перекладачем у російському посольстві. А останнім часом працював на електростанції. На початку 90-х, коли становище на Кавказі ускладнилося, почалася війна з Чечнею, разом із дочкою поїхала до Шотландії. Ось вже майже 10 років вона викладає там російську мову. Ми з нею регулярно листуємося, телефонуємо одне одному. Іноді вона надсилає мені гроші й фотографії.
1989 рік — це часи Горбачова. Я добре пам’ятаю, як отримував тоді 150 радянських рублів на місяць. На п’ятдесят жив, решту відкладав. Тоді найпопулярніше слово в нашому й вашому побуті було «дефіцит», нічого не можна було купити: масло, мило, цукор, порошок ми отримували за талонами. За Саддама Хусейна в нас також видавали 1 кілограм рису, м’яса, три шматки мила, за які платили низьку ціну. Ті, хто не був членом партії БААС, жили дуже бідно. За один лише косий погляд у бік ідейного соратника лідера країни будь-кого запросто могли запроторити до в’язниці. Та й сам Саддам Хусейн справляв враження дуже жорстокої людини. Я бачив його якось раз дуже близько. Ми працювали в одній з його численних резиденцій. По-вашому це дача, тільки дуже велика, чотириповерхова, з басейном на даху. Охорона до нього, природно, нікого не підпускала, але я бачив його очі. Це страшні очі…
Перекладачі, з якими за обов’язком служби нам доводиться спілкуватися, всі як один радіють, що ті часи, коли вони були абсолютно безправними, минули. Єдиною світлою плямою в їхньому колишньому житті було, мабуть, спілкування з радянськими фахівцями. Росіян, українців вони знають і пам’ятають як чуйних і надзвичайно добрих людей. Своєю поведінкою наші миротворці підтверджують враження досвідчених «радянологів». I стимулюють появу нових профi — «українологiв».
