Публікуючи цю статтю, «День» аж ніяк не закликає до повалення режиму Саддама Хусейна в Іраку, але прагне ознайомити читачів з поглядами, що існують серед багатьох експертів, дослідників та політиків західних країн. Тим більше, що Ірак вже називався як одна з наступних цілей міжнародної антитерористичної операції. І особливо враховуючи те, що Україна лише останнім часом стала налагоджувати спроби своєї присутності в Іраку (в той час як, наприклад, Росія своїх інтересів в цій країні ніколи не приховувала, а Польща і Румунія представляють не тільки себе, але й інтереси США та Франції). Отже, раз визначивши бажання бути присутнім в Іраку, Києву доведеться гранично уважно відстежувати все, що відбувається навколо цієї країни та давати своїй дипломатії вельми складні завдання.
У триваючих сьогодні дебатах з питання політики щодо Іраку зазвичай розглядаються дві протилежні альтернативи, перша з яких — це поширення на Ірак воєнної кампанії проти тероризму, а друга — збереження існуючого на сьогоднішній день статус-кво. Благочестиві розмови про можливі зміни санкцій ООН — ще одна версія другої альтернативи, тобто цілковитої бездіяльності. Ані першу, ані другу з них ніяк не можна назвати привабливою.
Водночас, готуватися до сухопутної війни в Іраку для того, щоб закінчити незакінчену справу війни у Перській затоці 1991 року, — надто ризикована стратегія. Арабські країни, чия підтримка у війні проти мусульман в Афганістані вже сьогодні під знаком питання, будуть ще більш ненадійними союзниками у війні проти своїх побратимів — арабів-іракців. Європейські країни, за винятком Росії, можуть висловити несхвалення щодо такого розвитку подій. Отже, шанси на успіх воєнної операції зовсім невеликі.
Однак рівною мірою проблематично дозволити нинішньому статус-кво тривати й надалі. Це означає, що іракський народ й надалі страждатиме як від звірств Саддама Хусейна, так і від наслідків санкцій, спричинених його правлінням. Більше того, для потенційних терористів це слугуватиме символом можливості уникнути покарання за скоєні злочини. Враження про слабкість Сполучених Штатів, що склалося після терористичних ударів по посольству США в Східній Африці та есмінцю «USS Cole», певно, вплинуло на сміливість та зухвалість терористичних актів 11 вересня.
Але існують інші можливості, і їхнє поєднання може допомогти позбавити Саддама влади, не вдаючись до воєнних дій.
По-перше, необхідно заохочувати місцеві сили, опозиційні до режиму Саддама Хусейна. Під цим я маю на увазі зовсім не галасливу, але абсолютно неефективну так звану іракську опозицію. Місцеві сили, яким дійсно необхідно надавати підтримку військами спеціального призначення, наданням зброї та відповідної підготовки, — це лідери шиїтів з півдня країни та курдів із її північної частини. Що ж стосується останнього варіанту, то інфраструктура для надання допомоги вже існує, хоч вона й була частково згорнена адміністрацією президента Клінтона. У той час як на шиїтському півдні, який все ще не отямився після жорстокого придушення злощасного повстання 1991 року, необхідно налагодити контакти та створити необхідну інфраструктуру.
Сусіди Іраку — Саудівська Аравія на півдні та Туреччина на півночі — повинні бути переконані, що повстання курдів та шиїтів не перетвориться на знищення держави Ірак та переділ існуючих кордонів, оскільки обидві ці країни мають всі підстави турбуватися з цього приводу. Враховуючи, що сьогодні режим в Тегерані набагато більш відкритий, ніж раніше, Ер-Ріяд також може бути впевнений, що небезпека від контрольованої з Ірану шиїтської організації, котра знаходиться у південному Іраку, сьогодні набагато менша, ніж у 1991 році. З іншого боку, необхідно також мати на увазі дружні відносини, що існують нині між Іраком та Йорданією, і зі всією увагою поставитися до складного становища останньої.
Військова та політична еліта Іраку повинна стати об’єктом як каральних дій, так і тонкого політичного підходу. Саддам проявив виняткову майстерність у призначенні на найважливіші посади в армії та в службах безпеки людей, що належать до його власного клану Тікріті. Однак всі ці люди — далеко не єдина згуртована команда: ворожнеча, ревнощі, гнів за жорстокість минулих років, несправедливість тощо стали частиною життя багатьох представників клану, отже, деякі генерали та полковники можуть прихильно ставитися до ідеї державного перевороту.
Реалізація такої ідеї повинна відбуватися в два етапи. На першому етапі Сполучені Штати за підтримки ООН повинні створити трибунал із військових злочинів для засудження Саддама та його генералів, оскільки вони повинні знати, що коли настане день розплати, їх будуть переслідувати так само, як Мілошевича та його найближчих соратників. Одним із головних має стати обвинувачення у використанні отруйного газу проти курдських бунтівників у Халабджі під час ірано- іракської війни. Паралельно цьому, а також заохоченням до заколотів на півдні та півночі Іраку, повинна бути значно посилена підготовка до можливого «військового» варіанту.
Однак там, де є батіг, повинен бути й пряник: за кваліфікованою допомогою розвідувальних служб деяким іракським генералам та полковникам слід запропонувати амністію, у випадку, якщо вони вирішать здійснити спробу повалення Саддама. У недвозначних виразах до них потрібно довести, що у разі відмови співробітничати вони опиняться (подібно до самого Саддама) перед міжнародним військовим трибуналом після того, як правлінню останнього буде покладено край.
Їм також слід запропонувати повне зняття санкцій за умови, що, позбувшись нинішнього президента, вони визнають прийнятним поновлення інспекційного режиму ООН. І навіть якщо це не призведе до негайного повалення режиму Хусейна, такі активні спроби підриву його влади обов’язково змусять Саддама нервувати. А, як показує досвід Чаушеску та Мілошевича, нервуючи, диктатори роблять фатальні помилки.
Існує одне логічне обґрунтування вищесказаного: вважати, що в країні є демократична альтернатива Саддаму, або ж що, коли йому та його правлінню буде покладено край, в Іраку почнеться перехід до демократії, означає опинитися у полоні небезпечних ілюзій. Єдиною альтернативою режиму Саддама є військовий уряд — менш деспотичний і порівняно більш відкритий. Такий уряд має дотримуватися зовнішньої та внутрішньої політики, що ґрунтувалася б не на тероризмі та насильстві, і не на властивій Саддаму пристрасті до зброї масового ураження.
Це, поза всякими сумнівами, складна стратегія зі своїми пастками і западнями. Одна із її важливих переваг, однак, полягає в тому, що вона має реальні шанси отримати підтримку (хоча б мовчазну) з боку арабських країн, а також з боку Європи та Росії. Вивірений підхід, що поєднує в собі всебічне розуміння характеру режиму Саддама та його слабких місць, має кращі шанси на успіх, ніж прямий напад або ж небезпека дозволити режиму Саддама залишитися бiля годівниці влади. Успіх в Афганістані закликає до зваженого і тонкого підходу до проблеми Іраку.
Шломо Авінері — колишній генеральний директор міністерства закордонних справ Ізраїлю, нині читає курс лекцій на запрошення Фонду Карнегі за Міжнародний мир у Вашингтоні
