Сьогодні, 11 лютого, в Ірані відзначатиметься 30-річчя перемоги Ісламської революції 1979 року. Тоді, у 1979 році, журнал «Тайм» написав, що ця революція стала більшою загрозою світовому балансу влади, ніж будь-яка інша політична подія від часів гітлерівського підкорення Європи.
Навряд чи тепер можна сказати, що Іранська революція мала такий величезний вплив, що його пророкував «Тайм», але все ж таки вона залишається однією з найвизначніших подій минулого століття. Про це пише Домінік Сендбрук у своїй статті «Революційні шляхи», яку опубліковано в лютневому номері британського журналу «Проспект». Падіння шаха знаменувало більше, ніж відродження ісламу як політичної сили — воно було постійно діючим нагадуванням про обмеженість влади Заходу і життєспроможність та гідність перської цивілізації.
Декілька років тому я познайомилася з іранцями. Вони зі щирою гордістю говорили про свою революцію і наголошували, що вони перси, а не араби, як вважає дехто з європейців. Ще я дізналася, що іслам — це державна релігія, якої дотримується кожний громадянин, але насправді у родинному колі вони є послідовниками зороастризму. Новий рік в Ірані святкується 21 березня. Як відомо, новий рік у давніх аріїв починався в день весняного рівнодення. 30-річний красень Амір своєю зовнішністю і поведінкою мені більше нагадував холоднокровного англійця, ніж іранця. Втім, що ми знаємо про іранців? За час спілкування з ними я дізналася, що іранці дуже поважно ставляться до вчителів, лікарів і... письменників. Бо ж коли я випадково в холі готелю зустріла відомого українського письменника Андрія Куркова (і сказала моїм співрозмовникам про це), вони з непідробним ентузіазмом кинулися просити його з ними сфотографуватися. Хоча до того не виявляли захоплення фотографуванням.
Але повернімося до Іранської революції. Амір мені тоді сказав таке: «Наша революція подібна до тієї, що була в Росії 1917 року». Домінік Сендбрук у своїй статті також порівнює Іранську революцію з революціями в Росії 1917 року і у Франції 1789 року. Всі вони готувалися як всередині країни, так і поза її межами. Всі вони мають як палких прихильників, так і критиків. А головне — їх неможливо зрозуміти, якщо дивитися на них іззовні. Згадайте недавню помаранчеву революцію в Україні! Її описують по-різному. І ті, хто не був її учасником або принаймні не перебував тоді в Україні, не зможе її зрозуміти.
Іранський шах, живучи в непомірних розкошах, був відірваний від народу. Можливо, він і гадки не мав, що його реформи відштовхнули від нього духовенство й сільських землевласників, а його марнотратство призвело до зростання інфляції. І до середини 70-х років настрій населення палаючих під сонцем бідних містечок і бетонних високоповерхівок переповнених міст змінився з розчарування на лють. 16 січня 1979 року шах покинув Іран назавжди. А менше ніж за три тижні з Парижа повернувся Аятолла Хомейні — духовний лідер революції, що перебував у вигнанні багато років. П’ять мільйонів людей вишикувалися вздовж вулиць Тегерана, щоб привітати його. Він став для них символом опору. Але для Заходу він був божевільним. Протягом декількох тижнів після повернення Хомейні до Ірану тимчасовий уряд було розігнано, і хоча новим прем’єр-міністром було призначено світського політика лівих поглядів, швидко стало зрозуміло, що реальна влада належить революційній раді та революційній гвардії, пише Домінік Сендбрук. До кінця березня 1979 року стало очевидно, що не буде світського республіканського Ірану. На референдумі, що, як пише авторка статті, пройшов у атмосфері анархії та романтичного збудження, 98% схвалили план Ісламської Республіки Хомейні.
Так часто траплялося з багатьма революціями: вони одразу ж опинялися перед загрозою іноземного вторгнення. У випадку з Іранською революцією йдеться про ірано-іракську війну. Але ця війна, на думку авторки статті, спрацювала на користь революції, дозволивши знищити ліберальну опозицію і розпалити патріотичні почуття. І хоча хід подій революції на початку не був певним, війна з Іраком стала поворотною точкою. Як тільки вигнали нападників, революція опинилася в безпеці. Домінік Сендбрук пише, що однією з сильних сторін революції і джерелом її популярності стало те, що вперше за більше ніж століття іранці відчули, що вони вже не є іграшкою інших держав.
Дуже схожий висновок робить Майкл Ексуорті у своїй статті «Король і я», що опублікована в цьому ж номері. Він пише, що Іранська революція 1979 року не може трактуватися однозначно. Те, що сталося тридцять років тому, можна описати двома різними історіями. Перша історія розповідає, що до 1979 року Іран рухався шляхом вестернизації — національний розвиток та матеріальний прогрес базувався на західній моделі, прикрашеній пишними шатами давньосхідної монархії. З цієї точки зору (і це була точка зору шаха), вороги, яких слід придушувати, це комуністи. Проти них успішно боролася таємна поліція шаха аж до кінця 70-х років. На традиційну та ісламську опозицію не звертали уваги — її вважали такою силою, що не може бути опозицією. Очікували, що вона сама по собі зникне на тлі матеріального процвітання.
Ця історія вщент розбилася в 1979 році, і стало ясно, що справжній напрямок іранської історії можна було зрозуміти тільки завдяки іншому погляду на неї. Іранці мали великі підозри щодо своєї монархії — починаючи з XIX століття, монархію Пахлаві багато хто розглядав як креатуру Британії та США. При цьому альтернативою монархії був не комунізм, а духовенство, чий авторитет у суспільстві по всій країні надавав йому вирішальну роль. Слід згадати такі визначні акції проти монархії, як тютюнове повстання 1892 року, конституційну революцію 1906—1911 рр., масові заворушення у 1963-му. Проте в усіх цих акціях протесту духовенство не мало злагоди поміж собою, тому не змогло об’єднатися й очолити антимонархічний рух.
Натомість 1979 року Хомейні сформулював теоретичний принцип духовного лідерства, чого бракувало раніше. Його виступ проти шаха зібрав підтримку в потрібний момент — коли хиталася економіка та зростало невдоволення людей. Серед невдоволених були навіть представники середнього класу, яким непогано жилося від самого початку програми розвитку шаха. Хомейні сконцентрував опозицію проти шаха і, тримаючи неясними свої остаточні наміри, зміг запобігти розколу своїх прихильників.
За тридцять років післяреволюційного періоду було багато невдач, розчарувань, розвінчання ілюзій. Залишаються проблеми з правами людини, а ті, хто захищає політичних в’язнів, потрапляють під інтенсивний тиск президента Ахмадінежада. Послаблення економіки, що продовжується, залишило велику кількість іранців у бідності й збільшило відтік мізків із країни. Але, на думку автора, є один великий плюс, що відчувають багато іранців, навіть ті, які перебувають у вигнанні і є відчайдушними опозиціонерами ісламського режиму. Цей плюс полягає в тому, що з часів революції Іран остаточно досягнув справжньої незалежності. Щоб це оцінити, потрібно поглянути в минуле й побачити приниження, якого зазнав Іран у XIX столітті з боку Британії та Росії, а в XX столітті — з боку Британії та США. Важливим елементом революції було відчуття того, чого країна потребувала і що вона нарешті отримала — Іран позбувся іноземного впливу і маніпуляцій, вважає Майкл Ексуорті. Він також зазначає значущість ірано-іракської війни, в результаті якої Іран не був переможеним і зберіг свої кордони. Це стало причиною для почуття гордості, незважаючи на підтримку чи непідтримку нового режиму — відчуття, що іноземцям більше не залякати країну. Вони більше нею не маніпулюватимуть. І це є для іранців важливим елементом у дискусії щодо іранської ядерної програми.
