Iранський теократичний режим виглядає впевненіше, ніж будь-коли. Його протистояння з Заходом з приводу власної ядерної програми, а також iранськi зв’язки із Сирією та зростаючий вплив у Лівані й Іраку вказують на те, що ми присутні при народженні могутнього регіонального лідера. Але, хоча західні аналітики й сусіди Ірану б’ють на сполох, насправді авторитет режиму побудований на ненадійному підмурівку.
Революція 1979 року, що покінчила з монархічною традицією в Ірані, привела до виникнення нового політичного порядку, побудованого на основі шиїтскої теології, яка передає абсолютну владу в руки шиїтського законознавця/священика. Протягом усієї тривалої історії Ірану шиїтські семінарії мали великий вплив на іранське суспільство й політику, але вони вважалися громадськими установами. Тільки після іранської революції семінарії стали вважатися джерелом політичної легітимності.
Зміни прийшли разом з теорією аятоли Хомейні про «законознавця-правителя». З погляду Хомейні, законознавець-правитель може вносити зміни в релігійні закони, залежно від свого тлумачення потреб режиму. У результаті релігійне тлумачення — раніше у великій мірі децентралізована функція, яку виконували різні семінарії, — виявилося зосередженим у руках політичного лідера. Відповідно, інститут семінарій припинив бути громадською структурою, що займається лише релігійними питаннями, а натомість перетворився на єдину ідеологічну партію, що обслуговує інтереси режиму. Західній людині важко зрозуміти концепцію децентралізованої релігійної установи, з урахуванням високої структурованості адміністративної системи християнських церков і чернечих орденів. Але ця рухома ієрархія, відсутність писаних правил і організаційного порядку — все це дозволяло різним семінаріям (і їхнім різним традиціям тлумачення релігійних текстів) переживати деспотичні політичні режими й чинити опір втручанню з боку різних династій і монархій.
Ця зміна в орієнтації шиїтського ісламу відображає також і новітній вплив на політику. Оскільки шиїтський фундаменталізм сам по собі явище нове, іранські революціонери на початку своєї діяльності неминуче перебудовували духовні семінарії за зразком, запропонованим найбільш впливовою течією в дореволюційній іранській опозиції — комуністичною ідеологією. За допомогою «модернізації» семінарій за однопартійною моделлю революціонери брали їх під контроль. Семінарії ставали не більш ніж продовженням політичної системи.
Смерть аятоли Хомейні — й інших релігійних авторитетів (марджа), таких як аятола Абул Хассем Хої з Наджафа (Ірак) — знаменувала собою кінець ідеалу правителя, який суміщає в одній особі релігійного й політичного лідера. Нинішній верховний правитель Ірану, Сейед Алі Хаменеї, чий релігійний вчений ступінь брався під сумнів в семінарії й серед духовної еліти, не вважався таким, хто заслуговує звання законознавця. Відповідно очевидна відсутність у Хаменеї релігійної легітимності підштовхнула уряд до того, щоб повністю взяти під контроль релігійні структури, ще більше позбавляючи семінарії їхньої історичної незалежності.
Останні десятиріччя дали режиму майже ідеальну можливість взяти під контроль шиїтські релігійні структури також і в Іраку. При Саддамі Хусейні до шиїтської семінарії в Наджафі — що була традиційною противагою іранським шиїтським структурам — були запроваджені обмеження, що примусило ряд релігійних діячів емігрувати в Іран і влаштуватися в семінарії в Кумі.
Влада Ірану над шиїтськими релігійними структурами тягнулася й за межі Іраку. Додатково її посилила діяльність режиму у 80-ті роки, коли була створена «Хезболла» як партизанська організація в Лівані, завдяки чому іранський вплив поширився на найважливіші шиїтські області регіону. Таким чином, іранський режим консолідував свою владу над шиїтськими організаціями Близького Сходу, чим він зараз і користується у власних інтересах.
Таким чином, мало надії на те, що в іракському хаосі виникне альтернативний центр шиїтського впливу. Хаменеї, верховний лідер, успішно політизував шиїтські релігійні структури, головним чином за допомогою контролю за фінансовими ресурсами релігійної влади та шиїтських установ в Ірані й регіоні. Провідний шиїтський священослужитель Іраку аятола Алі Сістані був не в змозі діяти незалежно й уникав протистояння іранській політиці стосовно Іраку, щоб захистити свою несталу мережу організацій. У результаті, незважаючи на падіння Саддама, семінарія в Наджафі, як і раніше, не має реальної сили.
За іронією долі виходить, що теократична теорія в Ірані призвела до антитеократії. З політизацією семінарій і сильним обмеженням їхньої незалежності релігійні структури більше не можуть додавати політичної легітимності режиму. Не можуть вони й виконувати свої традиційні функції в релігійній сфері з метою підтримки громадянського суспільства в країні.
У момент, коли з’ясувалося, що Ісламська Республіка не виконала своїх економічних і політичних обіцянок іранському народу, найбільш кричущою слабкістю режиму може виявитися відсутність релігійного авторитету, який заслуговує на довіру й міг би виправдати його недоліки.
Мехді ХАЛАЙІ — шиїтський теолог, який вчився в Кумі й Сорбонні, написав книжку «Останній марджа: Сістані й кінець традиційної релігійної влади у шиїтів», наразі запрошений співробітником у Вашингтонський інституті близькосхідної політики.
