Європа давно вже недооцінює нові стратегічні загрози, пов’язані з поширенням ракетних технологій. Міжнародне співтовариство вже декілька років приділяє велику увагу іранській ядерній програмі. Німеччина активно бере участь у зусиллях світової спільноти, покликаних переконати Іран відмовитися від планів створення ядерної зброї. Враховуючи, що паралельно Тегеран веде розробку засобів доставки для цієї зброї, перетворення Ірану на ядерну державу створить безпосередню загрозу Європі.
Іран вкладає величезні кошти в створення ракет далекого радіусу дії. Через 5—10 років він, можливо, вже матиме балістичні ракети середньої дальності власної розробки, здатні вражати цілі на відстані до 3000 кілометрів. (Мюнхен, наприклад, від Ірану відділяє лише 2760 кілометрів.) Хоча це означає, що в даний момент іранські балістичні ракети не являють безпосередньої небезпеки для Німеччини, Тегеран уже має ракету «Шааб III», яка може досягнути Афін і Стамбула — цей удосконалений варіант північнокорейського «Но-Донга» пройшов випробування 2004 р. Iнакше кажучи, іранські балістичні носії вже прямо загрожують Греції — нашому партнерові по ЄС, і Туреччина — нашій союзниці в рамках НАТО.
Німеччині, Європі й НАТО необхідно в терміновому порядку проаналізувати цю реальну загрозу, розробити на основі цього аналізу відповідні політичні заходи і домовитися про потребу створення протиракетного «щита». Враховуючи, що на розробку систем озброєнь іде до 10 років, перші кроки з набуття протиракетного потенціалу необхідно зробити вже зараз. Японія, на відміну від нас, уже модернізує систему ПРО навколо Токіо. 1998 р. Північна Корея випробувала двоступінчасту ракету, яка порушила повітряний простір Японії; частина її уламків впала в Токійську затоку. Це послужило для Японії сигналом тривоги і спонукало її до участі в американській програмі зі створення системи ПРО для захисту від балістичних ракет. Крім зенітно- ракетних комплексів наземного базування, Японію прикривають крейсери класу Aegis, оснащені аналогічними засобами ПРО.
Противники розгортання протиракетного «щита» в Європі твердять, що Ірану просто нема чого загрожувати нашому континентові. Це наївний погляд. Здатність загрожувати Європі, безсумнівно, є одним із завдань у рамках іранської стратегії щодо ослаблення позицій Заходу на Близькому Сході. Іран прагне стати регіональною державою-гегемоном, тому він зацікавлений у скороченні американського впливу на Близькому Сході. Якби Тегеран отримав можливість вбити клин між Сполученими Штатами і Європою, загрожуючи європейцям ядерною зброєю в разі їхньої участі у військових операціях на Близькому Сході й взявши тим самим весь континент у заручники, подібно до того, як він декілька днів тому вчинив із 15 британськими моряками, це, безсумнівно, послужило б тій же меті.
Опоненти активних заходів із запобігання іранській загрозі посилаються й на різку критику американських планів у галузі ПРО з боку російського президента Володимира Путіна: за його словами, здійснення цих заходів стане початком «неминучих у цьому разі перегонів озброєнь». Ці слова тут же пожвавили в Німеччині та інших країнах Європи страхи перед новим витком ядерного суперництва. Однак Путін повністю ігнорує той факт, що призначені для розміщення в Європі елементи ПРО матимуть лише 10 ракет-перехоплювачів, абсолютно не здатних нейтралізувати нинішній російський арсенал із 3300 ядерних боєголовок, для яких є стратегічні засоби доставки. У його виступі явно ігнорується й те, що Росія отримувала й отримує досить інформації про плани ПРО — як від США на двосторонній основі, так і через Раду Росія—НАТО.
Явно нещирими здаються такі демарші Росії, як стаття російського міністра закордонних справ Сергія Лаврова, опублікована в одній із німецьких газет, де він лицемірно запитує, чи дійсно з Європою консультувалися при розробці планів ПРО, і паралельні заяви начальника російського генштабу та командуючого ракетними військами стратегічного призначення із загрозами націлити на об’єкти ПРО в Польщі та Чеській Республіці російські стратегічні ракети, і твердженнями про можливий вихід Російській Федерації з Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності.
Аналогічний підхід виявився і в тому, що постпред Росії при ООН Віталій Чуркін відхилив прохання Британії про прийняття Радою Безпеки резолюції з вимогою негайно звільнити захоплених іранцями британських моряків. Коли Росія виставляє себе захисником інтересів Європи і одночасно постачає Іранові зенітні ракети, це лише підриває довіру до її зовнішньополітичного курсу. Москві потрібно відмовитися від конфронтаційних ігор у дусі холодної війни, і визнати, що сприйняття Європи як єдиної зони безпеки відповідає її власним інтересам. Адже потенційною метою для іранських ракет може виявитися сама Росія. Москва повинна приділити пропозиціям про співпрацю, що походять від США і Європи, більш серйозну увагу, аніж раніше.
За цих умов розміщення на континенті деяких елементів всеосяжної, що має глобальне охоплення, американської системи ПРО для протидії новим потенційним загрозам відповідає як інтересам Німеччини і всієї Європи, так і інтересам Росії. Це завдання стає особливо актуальним із врахуванням потреби уникати прямих воєнних акцій проти «деструктивних держав», які вже володіють ядерною зброєю і балістичними ракетами, або прагнуть обзавестися подібним потенціалом. Впадаючи в явну непослідовність, опоненти протиракетного «щита» звинувачують США в схильності до воєнних інтервенцій і одночасно стараються не допустити створення альтернативи подібним воєнним операціям. Зрештою, саме наявність у США ядерних сил стримування дозволяє їхнiм союзникам та іншим країнам, чию безпеку Сполучені Штати гарантують, обійтися без власних військових ядерних програм. Ці гарантії в минулому сприяли відмові від таких проектів. Тій же меті слугуватиме й американська програма ПРО. Тим самим вона не лише не провокує перегонiв ядерних озброєнь, а й протидіє їхньому розгортанню.
Найбільш відповідним форумом для інтеграції американської системи ПРО до загальної структури європейської безпеки є НАТО. Питання про позицію Росії та її можливу участь у цій системі підлягає подальшому обговоренню в Раді Росія—НАТО. Окрім того, Рада євроатлантичного партнерства включає й ті країни Європи, що не є членами НАТО. І навпаки, обговорення питання в рамках ЄС було б контрпродуктивним, оскільки США не могли б у ньому брати участь, і до того ж воно здатне викликати розкол у європейському таборі.
Розв’язання питання під егідою НАТО відповідає і справжнім інтересам Польщі. Цей проект не підходить як інструмент формування особливих відносин між Варшавою і Вашингтоном за межами Північноатлантичного альянсу. Подібні дії лише посилять розбіжності між європейськими країнами НАТО і зіграють на руку тим елементам у Росії, що прагнуть послабити Альянс і посіяти розбрат між США та Європою.
