Сталося так, що в принципі рядова подія — призначення посла однієї країни в іншій — стала предметом новин не лише в цих двох країнах. Йдеться про Віктора Черномирдіна, який віднині представлятиме російські інтереси в Україні, і якого дехто в Москві вже охрестив «генерал-губернатором України».
У багатьох коментарях з цього приводу, які вже були і які, безумовно, іще будуть, є одне спільне місце: відзначається, що «вага» Черномирдіна відповідає тому значенню, яке нове російське керівництво надає відносинам з Україною. Питання в іншому — якість цих відносин може по-різному сприйматися в Росії, в Україні і на Заході. Відповідно, і бачення кінцевої мети можуть і повинні бути різними.
Призначення Черномирдіна стало вдалим ходом кремлівської адміністрації в часи, коли позиції України виглядають максимально послабленими. Тим більше, що це, очевидно, єдиний в історії дипломатії випадок, коли посол зможе собі дозволити звертатися на «ти» до голови держави, в якій він акредитований. З іншого боку — це призначення, очевидно, повинно стати логічним завершенням його кар’єри — оскільки епоха, за якої був можливим його фантастичний злет і певний слід у пострадянській історії, відходить саме до історії, і сьогоднішня Росія зовні вже мало нагадує Росію 1992-го.
Призначення Черномирдіна, очевидно, стане не стільки причиною, скільки каталізатором можливого радикального перегляду Сполученими Штатами, і, можливо, Європейським Союзом політики стосовно України, який, власне, назрів іще до початку низки українських скандалів. Якою буде ця політика — можна лише припускати. Оскільки в арсеналі жодної західної країни немає людини, яка б знала Україну та українців настільки ж добре, як Черномирдін.
Можна, звичайно, згадати про виступ американського сенатора від республіканців Річарда Лугара, одного з авторів програми ядерного роззброєння України (програми Нанна-Лугара), в якому він закликав країни Європейського Союзу дати Україні «світло в кінці туннелю». Йдеться про чіткий сигнал стосовно перспектив українського вступу до ЄС у майбутньому, що могло б, на думку сенатора, вже зараз мати величезний вплив для подальшого успіху реформ. Можна згадати про певну розгубленість країн—членів ЄС, з яких одні не бажають повної ізоляції України, інші не бажають навіть теоретично ставити питання про можливу українську інтеграцію у майбутньому.
Очевидне те, що через фігуру Черномирдіна Росія матиме величезний вплив на українські справи. Очевидне й те, що завдяки багатьом чинникам, які спричинили це призначення, завдяки власному небажанню розвиватися відповідно до вимог часу Україна з суб’єкта міжнародних відносин дедалі більше стає об’єктом — тобто, полем дипломатичних перестрілок за вплив і, можливо, у певному сенсі, буфером з істотно обмеженими власними можливостями. Але це — лише один з можливих сценаріїв, тим більше, що за такого розвитку подій не може бути жодного переможця.
Оскільки поки що ще зберігається можливість довести, що Київ має власне слово і те, чим його підтвердити. Незалежно від того, хто є російським чи американським послом в Україні. І здатність знайти адекватну відповідь означатиме здатність правлячої еліти скласти іспити на класність.
Що ж до призначення «важковаговика» Черномирдіна — то у всякому разі, зрозуміло, що далі буде цікаво.
