Кубинський дисидент переконаний, що пересічному кубинцю нема дiла до торгового ембарго, якого дотримуються Сполучені Штати, що чутки про якість кубинської медицини надто перебільшені, і що насправді на Кубі немає об’єднаного суспільства. Заперечити йому можна, мабуть, лише одним, а саме — фактами.
Людині на велосипеді Forever китайського виробництва, під спекотним Карибським сонцем, після сніданку, що складався зі шматка хліба, запитого поганою кавою, важко розмірковувати над американським ембарго на торгівлю з Кубою.
Ця людина ламає голову над тим, що їстимуть на обід вона та її сім’я. Для неї абстрактне мислення — це розкіш, яка вимагає часу, інформації і вагомої причини для того, щоб думати про речі, які не мають, на перший погляд, жодного відношення до світу, в якому вона живе.
Насправді прості кубинці сильніше пригнічені особистим ембарго, яке перетворило їх на сліпих і німих пішаків у чужих руках. Дебати навколо американського ембарго відходять на задній план, бліднучи у порівнянні з гнітючою ситуацією в їхній власній країні. Справжня блокада, що безперервно впливає на життя людей, — це внутрішня система управління. Це петля на шиї країни, що не дозволяє Кубі вибратися зі стану застою та бідності.
Застаріла ворожнеча між двома країнами не має жодного сенсу для простих кубинців, які бажають зближення зі Сполученими Штатами, де у багатьох живуть рідні та друзі. Проте жоден політичний процес не привів до створення необхідних для цього умов. Таким чином, відносини двох держав, які зайшли у глухий кут, реально непокоять тільки тих жителів Куби, хто має час роздумувати над складними політичними питаннями.
Ці люди читають газети, які видає Комуністична партія, дивляться тільки два телевізійнi канали (тієї самої фактури) і слухають радіо, що передає ті самі набридлі промови. Куба ізольована від вільної інформації, а її громадянам пропонують чистої води пропаганду. І хоча народ ставиться з недовірою до урядових прокламацій, у нього немає можливості бути почутим. Таким чином, мовчання громадськості виглядає як схвалення чинного стану речей.
Кубинці хочуть скасувати нерівність між ними та їхніми лідерами, перш ніж зайнятися проблемами у відносинах між їхньою країною та США. Прості громадяни хочуть мати невеликий бізнес, доступ до вільної преси, можливість створювати політичні партії, переробити суспільство і дати свободу ув’язненим.
Влада любить зображати себе жертвами могутнього гіганта, який поставив на меті «задушити» маленьку країну та її згуртований народ, але, придивившись уважніше, навряд чи ви побачите жертви. На Кубі немає згуртованого суспільства. Це, швидше за все, нічим не примітна держава, створена шляхом пригноблення власного народу. Тут можна систематично спостерігати різні способи, які використовує уряд для пригноблення своїх людей, поводячись із ними також жорстоко, як, за їхніми словами, вороги Куби поводяться з їхньою країною.
Гроші, які витрачають чиновники, щоб переконати інші народи у «благородній натурі» систем охорони здоров’я й освіти Куби, повинні бути використані на потреби кубинського народу. Реально довіра до медицини на Кубі та її якість стає все нижчою і нижчою, тоді як система освіти так і не вийшла за рамки системи політичної та ідеологічної обробки. Навіть батьки не можуть реально вплинути на те, як школа виховує їхніх дітей. У випадках, коли уряд справді займається питаннями громадського добробуту, всі його зусилля призводять до формування залежних індивідуумів, які підкоряються волі групи самопроголошених лідерів, котрих час від часу «обирає» народ у результаті фальсифікованих виборів.
Таким чином, відданість лідерів ідеї незалежності народу — порожній звук. Розмови про вільну волю кубинців — це, насправді, злочинні дії проти народу. Протягом останніх тижнів безліч захисників прав людини — представників альтернативної преси, а також членів виникаючого в країні руху на захист прав людини — було затримано і їх можуть притягти до суду.
Гадаю, всі погодяться з тим, що людей не можна зобов’язати жити за волею однієї людини чи за принципами однієї доктрини, що всі люди повинні жити вільно, насолоджуючись правом на сповнене достатку і радощів існування серед сім’ї і друзів. Але на Кубі людина перебуває у самому серці пропагандистської машини, яка щодня фільтрує її життя, яка робить акцент на атмосферу загальної життєрадісності подібно до радості вихолощеного коня і яка здатна ввести в оману невинного, надихнути неосвіченого й утішити розчарованого.
Зрештою, у кубинців на роду написано братися за складні, практично нездійсненні завдання. У результаті сотні тисяч молодих людей чекає майбутнє, усіяне небезпечними символами і величезними проблемами. Будучи по одну сторону дверей, що зачинилися перед майбутнім їхньої країни, вони просто старанно працюють на своє особисте благо.
Рауль Ріверо КАСТАНЕДА — поет і журналіст, який мешкає на Кубі; лауреат премії царя Давида в області поезії 1968 року. 1999 року його нагороджено премією Марії Мур Кебот Колумбійського університету.
