У ці останні бурхливі тижні року італійці готуються до втілення в життя найбільш укоріненої традиції новорічного вечора — викидання старих речей. До винаходу феєрверків кожна італійська родина справді збирала речі, які вже були старі та непридатні, щоб у новорічну ніч опівночі повикидати їх із будинку. Так італійці звільнялися від усього недоброго, що турбувало їх протягом року.
Політичний сценарій, що вималювався за останні дні, здається, рухається у тому ж напрямку. Однорічний досвід правління уряду Монті дійсно суттєво відновив ставлення італійців до політики. Після довгого періоду персоніфікації політичних конфліктів досвід правління технічного уряду повернув зміст на чільне місце політичного порядку денного. Внаслідок цього політичний клас, здатний досягати консенсусу в час берлусконізму, був змушений переглянути свої підходи до італійського виборця, скасувавши зі своєї політичної програми уривок із заявами, що визначалися прагненням до консенсусу. Незважаючи на критику його ортодоксальної суворої економіки, італійці дійсно оцінили уряд Монті за ретельність та достовірність, які він засвідчив за час правління. Монті був не зацікавлений у тому, щоб шукати консенсусу щодо провадженої ним політики, і в такий спосіб дав змогу італійському виборцю краще зрозуміти ситуацію в країні, відверто пояснюючи причини, які стояли за непопулярними реформами уряду. Внаслідок цього тепер італійці найбільше бояться того, що якщо до влади в країні повернеться безвідповідальний політичний клас, ті жертви, на які уряду довелося піти минулого року, виявляться марними. В політичному сценарії, який змінюється щодня, це буде головним критерієм, яким італійці керуватимуться під час виборів 24 лютого. Згідно зі своїми шансами опинитися при владі політичні партії послідовно планують свою виборчу кампанію. Три основні коаліції будуть головними гравцями у майбутніх виборчих перегонах: Демократична партія, Коаліція Монті та Коаліція Берлусконі. Навіть попри те, що їх програмні засади відрізняються, всі вони мають щось спільне: будь-хто з них може отримати більшість голосів. Таким чином Італія може знову повернутися до стану некерованості. Демократична партія (ДП), попри те, що представляє найбільший відсоток потенційних виборців, не зможе набрати більш ніж 35 відсотків голосів. Як наслідок, процес переговорів, необхідний в цій ситуації, призведе до спотворення впровадження важливої частини їхньої програми та кине Італію в нове парламентське болото.
Поміркована коаліція, що зібралася довкола маніфесту Монті, виголошеного на його недільній конференції з приводу відставки, використає свої 12—15 відсотків голосів для підтримки потенційного уряду (ДП) у впровадженні реформ, виконуючи роль парламентського ситуативного партнера. Справді, незважаючи на популярність своєї фігури, Монті не зможе отримати більшості в парламенті й відповідно роль прем’єр-міністра.
Зрештою Берлусконі, попри інтенсивні зусилля в проведенні масивної телевізійної виборчої кампанії (менш ніж за два тижні він уже давав інтерв’ю в кількох найпопулярніших ток-шоу), здається, вже не в змозі знайти розуміння серед більшості італійських виборців. Висуваючи себе як ідеального представника все ще існуючої простонародної частини італійського електорату, Берлусконі намагатиметься розбудити його та пропонуватиме програму, засновану на антимонтівських та антиєвропейських принципах. Так він спробує піднятися на антиполітичних безвідповідальних настроях, що домінують в італійському суспільстві. Однак, попри здатність Берлусконі до володіння консенсусом та створення метанаративів довкола своєї фігури, його коаліція не піде далі, ніж 25—28 відсотків голосів, та стане головною опозиційною силою в парламенті. Крім того, хоча його роль в італійському політичному майбутньому не буде однією з головних, Берлусконі знову буде тим, хто визначає його. Спричинивши відставку уряду Монті, він поховав надію на впровадження вже очікуваної реформи виборчого законодавства, прирікаючи Італію на некерованість у майбутньому згідно з сценарієм, який сьогодні представляє собою потайну відмову від анахроністичних ідеологічних схем та переслідування власних інтересів партій. Фрагментація парламенту після виборів (сім партій) дійсно буде віддаляти Італію від двополярності та знову пропонуватиме контрпродуктивні внутрішньо- та міжкоаліційні перемовини, які посилять смертельну практику досягнення консенсусу. Більше того, Європейський Союз знову тиснутиме на країну, і на фінансових ринках знову почнуться спекуляції щодо її неспроможності. Втручання в процес після виборчого технічного уряду буде щойно зреалізоване. Італія, на жаль, повернеться на півтора року назад.
