— Україна небезпідставно вважається зоною ризику для можливих іноземних інвестицій. І все ж серед інвесторів із Східної Азії лідерські позиції, схоже, саме у південнокорейських компаній. Чим приваблює їх наша країна до такої міри, що вони згодні йти на підвищений ризик?
— Є багато причин, чому південнокорейські компанії тут інвестують, незважаючи на високий ризик. По-перше, робоча сила у вас має високу кваліфікацію, люди дуже освічені і, якщо порівнювати з іншими європейськими країнами, робоча сила дешева. В Україні зосереджені великі природні ресурси, тут високо розвинуті й технології, й фундаментальні науки. Географічно Україна лежить на перехресті доріг, які з’єднують Азію і Європу, і це теж важливий момент. Якщо дивитись на довгострокове співробітництво — Україна є дуже привабливою, особливо в таких стратегічних галузях, як будівництво, машинобудування, електроніка.
— Як відбилася на співробітництві між нашими країнами економічна криза в тихоокеанському регіоні? Чи намітився вихід із неї?
— У Запоріжжі ми маємо спільне підприємство «АвтоЗАЗ-Деу», яке вже почало працювати, і саме через економічну кризу виникли проблеми зі збутом. Проте, коли економіка підніматиметься, ці проблеми зникнуть. Та навіть якщо і є негативний вплив кризи на наше співробітництво, це ще не означає, що Корея менше співпрацюватиме з Україною. Те, що ми заангажували, триватиме й надалі, ми не збираємося скасовувати будь-які попередні домовленості.
Ми вже маємо добрі новини з Кореї, де в листопаді 1997 року розгорнулася криза. Нам довелося провести реструктуризацію в галузі фінансів, і в корпоративному, і в державному секторі. Вже наприкінці минулого року та на початку цього статистика відбила позитивні зміни. Обгрунтовані прогнози показують, що в першій половині 1999-го ми вийдемо з кризи, а в другій половині наша економіка піде вгору. Авторитетні міжнародні економічні інституції передбачають в Кореї економічне зростання на 1-2 відсотки.
1997 року сальдо торговельного балансу становило $15 млрд. і було негативним, торік — $40 млрд., але це вже було позитивне сальдо. Наприкінці 1997 року наші резерви іноземної валюти становили $8,9 мільярда, а сьогодні — $45 мільярдів. Міжнародний валютний фонд, Світовий банк та інші світові організації хвалили Корею за проведені економічні реформи. Було сказано, що з-поміж усіх країн вона зуміла найкраще впоратися з такими завданнями.
— Багатьох українців сьогодні відлякує проникнення у вітчизняну економіку іноземних підприємців. Як до цього ставляться корейці?
— Побоювання іноземних інвестицій — це стереотип застарілого способу мислення, сформованого на основі імперіалістичного бачення світу, коли люди боялися економічної співпраці, інтерпретуючи її як економічне втручання, як агресію економічним шляхом. У Кореї п’ятдесят років тому, у часи трирічної війни та після неї, ми не мали ні фінансових ресурсів, ні індустріальної бази, бо все було зруйновано. Ми мусили позичати гроші, бо без капіталу не могли відбудувати економіку. Ми не могли замикатися на самих себе і орієнтувалися на зовнішній світ, намагаючись залучити іноземні інвестиції. Це й стало запорукою відродження.
Нині світова економіка інтегрована, всі держави взаємозалежні одна від одної. Успіх чи невдача певної країни залежать від того, чи може вона залучити іноземні інвестиції, причому в ключові індустріальні галузі. При іноземному інвестуванні важливим є прихід не тільки капіталу, а й знань, новітніх «ноу-хау», технологій, менеджерських та управлінських навичок. Якщо середовище для інвестицій несприятливе, то країна-інвестор за одну ніч може забрати з даної країни свої гроші й піти до іншої, де створюються кращі умови. Після кризи Корея перестала думати старими категоріями, буцім-то через інвестиції економічно завойовується держава. Внаслідок торішньої кризи ми переглянули закон про безпосередні зарубіжні інвестиції і створили так званий центр «Одна зупинка — і всі послуги». Прийшовши до цього центру, інвестор знаходить у ньому все, що потрібно, починаючи від реєстрації. Тож йому не доводиться бігати по різних інстанціях. Після приїзду до Кореї він не займається ні бронюванням готелю, ні влаштуванням дітей до дитсадка. Згаданий центр вирішує не лише ділові, а й побутові проблеми потенційного інвестора.
— Після торішніх ядерних випробувань в Індії КНДР оголосила про відновлення своєї ядерної програми, «замороженої» з 1994 року. Як до цього ставиться Сеул?
— Згідно з міжнародним правом і документами ООН забороняється розвивати будь-які програми із виробництва зброї масового знищення. Те, що у Північній Кореї ядерна програма розвивається, загрожує стабільності й миру на Корейському півострові й загалом у регіоні, тому сусідні країни змушені вживати заходів, щоб протистояти небезпеці. Китай, Америка, Японія, Росія вимагають, щоб КНДР припинила виконання своєї ядерної програми. 1994 року Північна Корея погодилася «заморозити» її, а натомість Японія, США та Південна Корея взяли зобов’язання побудувати для неї дві АЕС на «легкій воді». Зрештою, Північна Корея завжди намагалася витягнути у міжнародної спільноти якісь гроші, використовуючи цю проблему як важіль для переговорів і для лобіювання своїх інтересів.
Нині супутникова розвідка встановила, що в Північній Кореї є підземний тунель, де провадяться якісь роботи — можливо, це спроби розвивати ядерну програму. Америка, Японія та Південна Корея хотіли провести інспекцію у Північній Кореї, але вона відмовилася. За останніми повідомленнями, за дозвіл провести інспекцію вона вимагає $300 млн. Ми вважаємо, що Північна Корея повинна дотримуватися тієї угоди, яку підписала 1994 року. Тому ми продовжуватимемо дипломатичний тиск на неї.
Незважаючи на політичні розбіжності, ми все ж таки намагаємося розвивати з Північною Кореєю економічне співробітництво, проводити різні обміни, але вона не йде назустріч.
— Чи підтримуєте ви корейську діаспору, яка живе в Україні, її громадські організації та ініціативи?
— Це входить в мої обов’язки посла. Тут проживає двадцять тисяч етнічних корейців, і ми надаємо допомогу, щоб вони могли вивчати корейську мову, зберігати свою культуру та інші надбання. Проте ми повинні пам’ятати, що корейці, які живуть в Україні — це корейці другого або третього покоління, вони значною мірою втратили національну ідентичність. Наступне покоління може втратити все, якщо вже тепер не буде належної підтримки.
