Комуністичний Китай пережив монументальну капіталістичну революцію протягом останніх двох десятиріч, і його економіка сьогодні вшестеро перевищує показники 20-річної давності. Дрібний гравець на глобальній економічній арені в 1980-х роках, сьогодні Китай є третьою за розміром торговою державою у світі. Але якщо ця вражаюча економічна статистика наводить вас на думку, що такі темпи капіталістичного розвитку повинні були також принести демократію в Китай, подумайте ще раз.
Більшість людей на Заході вірять у теорію ліберальної еволюції, згідно з якою стійке економічне зростання шляхом збільшення добробуту та розміру середнього класу поступово робить країну демократичнішою. Тоді як перевірена часом правильність цієї теорії безперечна, авторитарна правляча еліта Китаю не тільки твердо збирається залишитися при владі, а й виявилася досить розумною для того, щоб вжити адаптивних заходів, спрямованих на протистояння лібералізучого ефекту економічного розвитку.
Таким чином, попри всі його здатні навіяти благоговіння економічні досягнення, Китай добився дуже малого прогресу у сфері політичної лібералізації. Справді, судячи з деяких основних показників, прогрес у напрямі демократії в Китаї застопорився, незважаючи на безпрецедентне економічне процвітання й особисту свободу.
Наприклад, у середині 1980-х років китайські лідери серйозно обговорювали і пізніше навіть окреслили програму скромних демократичних реформ. Сьогодні на тему політичних реформ накладене табу. Майже всі великі інституційні реформи, такі як посилення законодавчої влади, проведення сільських виборів і створення сучасної правової системи, були розпочаті в 80-х роках. Від часу кровопролиття на площі Тяньаньмень у червні 1989 року не було здійснено жодної великої демократичної реформи.
Замість переходу до демократії Китай став свідком зміцнення авторитарного правління — посилення однопартійного режиму за допомогою організаційного навчання й адаптації. З 1989 року Комуністична Партія Китаю (КПК) проводить подвійну стратегію: вибіркові репресії, спрямовані проти організованої політичної опозиції, і кооптація нової суспільної еліти (інтелігенції, людей інтелектуальної праці та приватних підприємців).
Ця стратегія робить акцент на підтримці великого правоохоронного апарату з метою викоренити будь-яку зароджувану організовану опозицію. За рахунок величезних інвестицій була посилена Озброєна Народна Поліція — велика воєнізована сила для придушення безладдя, чиєю спеціальністю є швидке придушення спрямованих проти уряду протестів розсерджених робітників промислових підприємств, селян і міських жителів. Часте розгортання сил Озброєної Народної Поліції є основною причиною того, чому десятки тисяч колективних протестів, які спостерігаються щороку (74000 в 2004 році та 86000 в 2005 році) надали незначний вплив на загальну стабільність у Китаї.
Для відведення дедалі нових політичних загроз, таких, як інформаційна революція, китайський уряд витрачає величезні кошти на робочу силу й технології. Спеціальний 30-тисячний поліцейський підрозділ здійснює моніторинг інтернет-трафіку, передова технологія використовується для блокування доступу на іноземні веб-сайти, що вважаються «ворожими або шкідливими», а постачальники інтернет-послуг, як вітчизняні так і західні, повинні дотримуватися жорстких обмежень, розроблених для придушення політичних розбіжностей і відстеження порушників. Режим навіть провів навчання з участю багатьох державних органів із метою перевірити, чи можуть різні державні відомства тісно співпрацювати одне з одним для недопущення в мережу «шкідливої інформації» в надзвичайних обставинах.
Комуністична партія винесла з розпаду Радянського Союзу урок, що бюрократична правляча партія повинна кооптувати нову суспільну еліту, щоб позбавити потенційні опозиційні групи лідерів, і провела ефективну кампанію з розширення своєї соціальної бази. Міську інтелігенцію та людей інтелектуальної праці почали балувати матеріальними пільгами та політичним визнанням, тоді як новим приватним підприємцям було дозволено вступити в партію.
Ця стратегія попереджувального політичного обезголовлювання принесла партії величезні дивіденди. У 80-х роках її головним ворогом була міська інтелігенція, що становила кістяк продемократичного руху, який досяг своєї кульмінації на площі Тяньаньмень. Сьогодні китайська інтелігенція є невід’ємною частиною правлячої еліти. Багато хто вступив у партію і став урядовими чиновниками, і значна частина користується різними професійними та фінансовими привілеями.
Як і очікувалося, інтелігенція, яка зазвичай є найбільш ліберальною соціальною групою, більше не становить смертельної загрози для правління партії. Що ще гірше, без підтримки цієї стратегічної групи інші соціальні групи, як, наприклад, робітники та селяни, виявилися політично ізольованими.
І хоч підхід «батога та пряника», використовуваний партією, працює з 1989 року, сумнівно, щоб він зміг зберегти свою ефективність ще 17 років. Оскільки авторитарний режим Китаю є за своєю природою виключним (він може нараховувати лише обмежену кількість еліт), стратегія кооптації скоро досягне своєї межі, і партія вже не матиме ресурсів для того, щоб відкуповуватися від інтелігенції та забезпечувати собі підтримку приватних підприємців.
Водночас вибіркові репресії можуть лише тимчасово стримувати суспільне незадоволення та невдоволення. Допоки значна частина китайського суспільства вважає наявну політичну систему несправедливою, нечуйною та корумпованою, завжди існуватиме неприязнь стосовно правлячих еліт.
Коли щось піде не так — що цілком імовірно в умовах зростаючої соціальної напруженості, спричиненої зростанням нерівності в суспільстві, екологічною деградацією та погіршенням комунальних послуг, — відчужені народні маси Китаю можуть політично радикалізуватися. І, на відміну від протестів у минулому, які часто здійснювалися студентами та членами інтелігенції, незадоволені маси можуть не мати такої гідності, як раціональне керівництво, з ким уряд міг би вести переговори.
Таким чином, поки що для партії може бути передчасним святкування успіху своєї адаптивної стратегії. Китайський уряд припинив демократичні тенденції на цей час, але нинішня стратегія, можливо, просто відстрочила неминуче.
Міньсинь ПЕЙ — старший співробітник фонду Карнегі «За мир у всьому світі» й автор книжки «Перехідний період Китаю в тупику»
