Світова економіка вже одного разу бачила крах глобалізації. Епоха золотого стандарту з її мобільністю капіталу та вільною торгівлею раптово наблизилась до завершення в 1914 році, й її не змогли повернути до життя після Першої світової війни. Чи станемо ми свідками аналогічного глобального економічного розпаду?
Це не надумане питання. Хоч економічна глобалізація принесла безпрецедентний рівень добробуту розвиненим країнам та мала сприятливі наслідки для сотень мільйонів бідних робітників у Китаї та інших країнах Азії, вона побудована на неміцному підмурку. На відміну від внутрішніх ринків, які, зазвичай, спираються на внутрішні регулюючі та політичні інститути, глобальні ринки поки що погано оснащені. Так, не існує ані глобального антимонопольного органу, ані глобального кредитора останньої інстанції, ані глобального регулятора, ані глобальних гарантій, ані звичайно ж, глобальної демократії. Іншими словами, світові ринки страждають від слабкого управління, а отже й від низької легітимності в очах людей.
Останні події загострили актуальність цих питань. Виборча кампанія в Сполучених Штатах підкреслила слабкість підтримки вільної торгівлі в наймогутнішій державі світу. Іпотечна криза показала, як відсутність міжнародної координації та регулювання може посилити природну крихкість фінансових ринків. Зростання цін на продукти харчування виявило зворотну сторону економічної взаємозалежності без глобальних трансфертів та компенсаційних схем.
Тим часом, зростання цін на нафту привело до підвищення транспортних витрат, що примусило аналітиків задуматися про те, чи підходить до кінця епоха переміщення виробництва за кордон. Звичайно ж, існує загроза зміни клімату, що насувається, яка цілком може бути найсерйознішою загрозою, з якою коли- небудь стикався світ.
Тож якщо глобалізація знаходиться в небезпеці, хто є її реальними ворогами? Був період, коли глобальні еліти могли втішати себе думкою, що опозиція світового торгового режиму складається з агресивних анархістів, корисливих протекціоністів, профспілкових працівників та неосвіченої, хоча й ідеалістично налаштованої молоді. Тим часом, вони вважали себе прогресивно мислячими, тому що розуміли, що підтримка процесу глобалізації була найкращим засобом проти убогості й нестабільності.
Але на зміну цьому самовпевненому відношенню прийшли сумніви, питання та скептицизм. Залишилися в минулому демонстрації протесту й масові рухи проти глобалізації. Натомість зростаюча кількість традиційних економістів ставлять під сумнів нібито безперечні переваги глобалізації.
Пол Семюелсон — автор одного з кращих підручників з економіки післявоєнної епохи — нагадує своїм колегам-економістам, що Китай, цілком можливо, має вигоду з глобалізації за рахунок США; Пол Кругман — один з найвидатніших теоретиків з питань міжнародної торгівлі — заявляє, що об’єми торгівлі з країнами з низьким рівнем прибутків вже не настільки незначні, щоб не впливати на нерівність; Алан Блайндер, колишній віце-президент Федерального резерву США, занепокоєний тим, що переміщення виробництва за кордон призведе до безпрецедентних змін для робочої сили США; Мартін Вулф — оглядач Financial Times та один з найбільш відвертих прихильників глобалізації — пише про своє розчарування в результатах фінансової глобалізації, а Ларрі Саммерс — голова Казначейства США та «містер Глобалізація» адміністрації Клінтона — розмірковує про небезпеку ослаблення національних правил та норм і необхідність міжнародних трудових стандартів.
Хоча ці побоювання не можна порівняти з фронтальним наступом з боку Джозефа Стігліца — лауреата Нобелівської премії з економіки, проте вони, являють собою дивну зміну інтелектуального клімату. Більш того, навіть ті, хто ще не зовсім занепав духом, часто істотно розходяться у думках відносно напряму, в якому на їхню думку, має рухатися глобалізація.
Наприклад, заслужений прихильник вільної торгівлі Джагдіш Бхагваті та Фред Бергстен — директор Інституту міжнародної економіки Петерсона, які виступають на підтримку глобалізації, відкрито заявляють, що критики сильно перебільшують проблеми глобалізації та недооцінюють її переваги. Але їхні дебати відносно достоїнств регіональних торгових угод (Бергстен — за, Бхагваті — проти) є такими ж палкими, як їхня незгода з вищезазначеними авторами.
Жоден із цих інтелектуалів, звичайно ж, не проти глобалізації. Вони хочуть не повернути процес глобалізації назад, а створити нові інститути та механізми компенсації на національному або міжнародному рівнях, які зроблять глобалізацію більш ефективною, справедливою й стійкою. Їх пропозиціям в області економічної політики часто бракує ясності (якщо вона взагалі існує), між ними не спостерігається практично ніякого консенсусу. Але конфронтація з приводу глобалізації явно перемістилася з вулиць на сторінки фінансової преси та кафедри дослідницьких центрів.
Дуже важливо, щоб прихильники глобалізації зрозуміли це, оскільки вони часто поводяться так, наче «інша сторона» все ще представлена протекціоністами й анархістами. Сьогодні питання вже не в тому: «ви за чи проти глобалізації?», а у тім, «якими повинні бути правила глобалізації?» Реальними противниками для прихильників глобалізації сьогодні є не молоді люди з камінням у руках, а такі ж інтелектуали, як вони самі.
Протягом перших трьох десятиліть після 1945 року система управління засновувалася на бреттонвудському консенсусі — неглибокому мультилатералізмі, який дозволив політикам зосередити увагу на внутрішніх соціальних потребах та рівні зайнятості, одночасно надавши можливість відродження й процвітання глобальній торгівлі. На зміну цьому режиму в 80 х та 90 хроках прийшла програма більш глибокої лібералізації та економічної інтеграції.
Ця модель, як нам сьогодні відомо, є нестійкою. Щоб вижити, глобалізації необхідний новий інтелектуальний консенсус. Світова економіка відчайдушно потребує нових Кейнсів.
Дені РОДРІК — професор політекономії Школи управління ім. Джона Ф. Кеннеді при Гарвардському університеті, перший лауреат премії ім. Альберта Хіршмана Ради з досліджень у соціальних науках. Його остання книжка називається: «Одна економіка, багато рецептів: глобалізація, інститути та економічне зростання».
