Коли у липні минулого року настала 82 річниця з дня заснування Китайської Комуністичної партії, новий генеральний секретар партії, Ху Цзіньтао, мало не оголосив про цілу низку нових реформ. На церемонії святкування на честь оприлюднення конституції 1982 р., Ху нібито висловив зацікавлення у зміцненні конституційних захистів проти офіційних вторгнень у життя людей та в проведенні широкої юридичної реформи. Справді, з чуток він навіть розглядав велику внутрішньопартійну демократизацію, велику свободу преси, зміцнення некомуністичних політичних партій і дозвіл повернутися додому для дисидентів-засланців.
Такі оптимістичні погляди зміцнилися, коли китайські інтелектуали — навіть деякі офіційні вчені — почали писати і висловлюватися на користь переоцінки спірних висновків партії про історичні події (наприклад, різанину на площі Тяньаньмень). Так само спостерігався підйом у суспільному захисті на користь сільських робітників (які десятками мільйонів переселялися до міст Китаю), а також поширювалися заклики до істотних конституційних змін.
Наприклад, учений правознавець Чжао Сиюань почав писати про конституційну реформу, агітувати за неї й організовувати конференції на цю тему. Той факт, що Чжао затримали після різанини у Пекіні в 1989 р., що його виключили з партії, що він провів деякий час за кордоном, читаючи лекції, а тепер керує дослідницькою консультативною фірмою, як виявилося, не є перешкодою. Пан Чжао був досить обережний, щоб залишитися у межах кордонів помірного реформізму, і все ж він відкрито закликав до реформи у п’яти сферах управління: конституція, поділ влади, вибори, політичні партії та культура політики.
Зі свого боку Ху Цзіньтао та прем’єр Вень Цзябао нібито навіть уповноважили високопоставлений орган «Провідна група з перегляду конституції» зробити замальовки «радикальних змін», які розглянуть у березні 2004 р., коли відбудеться наступне пленарне засідання Народного З’їзду. Запропоновані зміни, за повідомленнями, становлять поправку, яка гарантує такі самі права на власність приватним підприємцям, як і державним підприємствам, конституційне право членів партії обирати своїх лідерів і навіть деякі кроки до багатопартійної політичної системи.
Очевидна терпимість партії щодо цих ідей приблизно виходила від самого Ху Цзіньтао. Коли Ху також скасував традиційну літню фракційну нараду за закритими дверима старих партійних старійшин, котра відбувається щороку на пляжному курорті Бейдай, з’явилася надія, що політична реформа справді може прорватися.
Та коли жодне з цих питань не було порушене у зверненні Ху до нації 1 липня, налаштовані на реформу китайці були явно збентежені. На розчарування багатьох замість возвеличення політичної реформи Ху Цзіньтао закінчив свою тьмяну промову, знову підкресливши хмуре поняття про «три представництва» — банальна теорія, висунена колишнім керівником партії Цзян Цземінем, яка дозволила бізнесменам вступати до партії.
Потім схильних до реформи інтелектуалів, таких як Чжао Сиюань, почали переслідувати агенти з Цивільного Бюро Безпеки, а членам партії, які відвідували конференції з питань юридичної реформи, організовані Чао, відділ пропаганди (цензори Китаю) зробив зауваження, щоб припинити обговорення «трьох заборонних питань» (політична реформа, внесення змін до конституції та переоцінка історичних подій). Було зрозуміло, що фургон реформи врізався у стіну. Справді, партія незабаром видала документ для «мозкових центрів», засобів масової інформації й університетів, що забороняв усі суспільні спори з цих питань.
Що ж сталося? Як часто траплялося в минулому, зусилля цієї останньої реформи уразило межі допустимої терпимості партії майже перед самим її проведенням. У Китаї це стара історія: заклики лібералістів до реформи закінчуються протидією консервативних членів партії — у цьому випадку політичної фракції Цзян Цземіня, який, хоч і не в постійному комітеті політбюро, усе ще очолює могутній центральний Військовий Комітет і має істотний вплив. Реформаторів примусили замовкнути в ім’я збереження стабільності. З початку 80-х рр. Китай зазнав на собі багато повторень цієї динаміки. Незважаючи на те, що насправді певний скромний залишок прогресу часто залишається після того, як закінчуються ці епізоди, колишнє політичне навколишнє середовище Китаю набагато суворіше і нетерпиміше сьогодні, ніж у середині 80-х рр.
Так, цей найбільш сучасний приклад reformus interruptus (реформа перервана) ще раз підіймає важливе для всіх питання, чи зможе взагалі Китай відчути «мирну еволюцію», принаймні, доти, поки при владі стоїть Китайська Компартія. Ця модель передбачає те, що партія може у рідкісних випадках проковтнути більше, ніж найменшу дозу політичної реформи, набагато менш пряму критику перед тим, як автоматично відреагувати проти них. Тоді як процес «мирної еволюції» пропонує кращу перспективу для змін у цій «народній республіці», що видозмінюється, проявлена партією неспроможність підтримати навіть найскромніші частини політичного виклику — навіть із новим поколінням лідерів при владі — не дає впевненості у перспективі часткової реформи. Невдача найостаннішого руху міні-реформи передбачає, що коли справа стосується політики (або влади закону), то вона все ще не досягла великого прогресу в тому, щоб затьмарити владу людей.
Китай може бути чимось на зразок дива економічної реформи, але доти, поки не відбудуться зміни в його ленінській урядовій системі, запозиченій у СРСР під час сталіністської ери, по-справжньому новий Новий Китай ніколи не виникне. Тоді як сподіваються, що Китай знайде який- небудь спосіб продовжити своє перетворення мирним шляхом, тривала нетерпимість Комуністичної партії до вільного вираження та її відмова дозволити людям навіть обговорювати публічно, як можна було б перетворити їхній уряд, не віщує нічого хорошого в майбутньому.
Орвілл ШЕЛЛ — провідний експерт з питань Китаю і декан в Університеті Каліфорнії в Берклі
