Що спільного між «оксамитовою революцією» в колишній Чехословаччині й останніми подіями в Україні? Вочевидь, що їх основною рисою було прагнення народів жити в державах, де з повагою ставляться до свободи і закону. Письменник, дипломат Роман Лубківський недавно відвідав Прагу, де відбулася його зустріч з колишнім президентом Чехії Вацлавом Гавелом — одним із головних учасників оксамитової революції у своїй країні. Пан Лубківський повідомив чеського революціонера, що його номінували на почесне членство в Науковому товаристві імені Тараса Шевченка — високоавторитетній найдавнішій організації в Україні. Деталями спілкування з Вацлавом Гавелом поділився з «Днем» Роман ЛУБКІВСЬКИЙ.
— Відзначу, що всеукраїнське значення та науковий престиж у світі Товариство набуло під керівництвом Михайла Грушевського, активну участь у його роботі брали Іван Франко та Володимир Гнатюк. А дійсними членами в різні роки були Альберт Ейнштейн, Андре Мазон, Олексій Шахматов, Ян Бодуен де Куртене, Ватрослав Ягіч, Томаш Гарріг Масарик. Погодьтеся, гарне товариство. І славною традицією стало обирати почесними членами діячів, які зробили значний внесок у поступ науки, освіти та культури, утвердження ідеалів гуманізму, в розвиток демократії, в справу розуміння між народами та культурами.
— Останнім часом погляди українців частіше скеровані в бік Польщі та рідше — у бік Чехії…
— Вацлав Гавел прокоментував це дослівно так під час останньої нашої зустрічі: «Солідарність з Україною в нас хоч і широка, однак її не так видно. У нас люди не стоять на площах, як у Польщі, всі в помаранчевих шапочках. Тут такого немає, й це пов’язане з історичними традиціями та вихованням. Чехи здебільшого схильні споглядати, чекати, як усе вирішиться, і при цьому зберігати власну думку. При цьому, однак, не можна сказати, щоб офіційне ставлення Чехії до подій в Україні відрізнялося від ставлення Польщі. Само собою, Польща тут відіграє набагато важливішу роль, ніж Чеська Республіка, та принципово наші позиції подібні». Неможливо було очікувати іншого відгуку від Гавела стосовно подій в Україні. Знаю його багато літ. Кілька років я працював Надзвичайним і Повноважним послом України в Чехії. А після повернення додому, треба визнати, більше зустрічалися на теренах України. То він був у Львові проїздом, бо прямував до тернопільського містечка Зборів, де є могили чехословацьких воїнів. То відвідав новостворений музей Грушевського. Саме тоді оглянув виставку, присвячену взаєминам Михайла Грушевського з Томашем Гаррігом Масариком — першим президентом Чехословацької Республіки... Гадаю, можна стверджувати, що між українськими та чеськими лідерами завжди були контакти. Це засвідчує і той факт, що Вацлав Гавел нещодавно написав короткого вітального листа Вікторові Ющенку, який я передав особисто.
Аналізували ми й оксамитову революцію в колишній Чехословаччині. Вацлав Гавел говорив про подібність із подіями, що відбулися в нас. Ось запис його думок: «Подібність є у великому та для багатьох несподіваному підйомі спільної волі. У цьому пафосі прокидаються в людях і в суспільстві жертовність та солідарність, люди виходять на вулиці, тримаються разом і знаходять свої символи. Вони поводять себе мирно й саме тому викликають занепокоєння. Всі вже знають цю фотографію: якась дівчина в Києві дає квітку озброєній людині. Ця фотографія сьогодні прийшла з України, а у 1968 році подібні надходили від нас. Коли на нас напали країни Варшавського пакту і в нас громадськість не мала жодної зброї, це був такий конфлікт фантазії й жартів з тотальною матеріальною силою. У цьому вбачаю подібність українських подій і наших, що відбулися 15 років тому. Але бачу й важливу різницю. У нас спочатку люди повставали, а потім вже їхні представники чи речники дістали завдання займати посади й формувати уряд, тобто все реалізовувалось аж до персональних змін. В Україні навпаки. Спочатку була суперечка щодо осіб, які фальсифікували вибори, й саме це підняло хвилю народного обурення. Це головна відмінність, є, звичайно, й інші, адже в Україні панують інші, ніж при комунізмі, але ще значною мірою посткомуністичні відносини. Багато в чому це якась спадщина, особлива посткомуністична суміш економічних інтересів, кланових інтересів, певним чином поєднання економічної сили з політичною, що прикривається формальною демократією. Тобто формально існують інституції парламентської демократії — преса, засоби масової інформації до певної міри вільні, та приховано маніпульовані, хоч і набагато делікатніше, ніж було колись».
До речі, учасником нашої розмови була ще радіожурналістка зі «Свободи» Оксана Пеленська. Саме вона запитала: «Чи можуть демократичні зміни в Україні вплинути на політичну ситуацію в Європі?» На що Гавел відповів (цитую докладно, з диктофона, бо, впевнений, що це буде цікаво читачам): «Впродовж 15 років розвалюється комунізм, а з ним — і весь біополярний поділ світу, увесь цей час народжується новий порядок. До нього належить визначення нових ідентичностей і формування їхніх взаємних відносин. В Україні з міжнародного погляду якимсь способом проявляється питання, чи є там центр цивілізаційних кіл, якийсь переділ і куди він провадить. Це не означає, що те, що лежить на Сході, є менш цінним, ніж на Заході. Звичайно, що ні. У майбутньому це будуть, сподіваюсь, цілком рівні ідентичності. Для того, щоб вони жили в мирі, потрібно знати, де одна починається, а друга закінчується. Повинні існувати окреслені кордони. Адже більшість війн починається поблизу кордонів. Згадую, як багато років тому розмовляв з одним видатним політиком, який мав великий вплив на події у світі, й він запитав мене: до кого належить Україна? Чи вона на Сході, там, де лежить Росія, чи на Заході? Я йому тоді сказав, що це б мали передусім вирішувати українці. Та хоч як би вони визначилися, десь такий кордон між двох ідентичностей проходити мусить. А потім вже потрібно будувати добрі контакти між цими двома ідентичностями. Майбутнє — сподіваюсь, демократичне по суті — керівництво України, якщо буде схилятись до західних структур і якщо Україна схоче стати членом Європейського Союзу чи НАТО, то саме з цих причин ще більше важливо, щоб майбутнє керівництво країни дбало про її східну частину, щоб новий уряд був і урядом громадян східних теренів, щоб уряд розумів специфіку цих великих промислових регіонів». Впевнений, що ці думки Гавела знаходять відгук та розуміння, збігаються з думками широкого кола українців.
— І тому спілкуються не лише лідери країн. А й діячі культури та науки, хоча останнім часом культурні контакти дещо послабилися.
— Можливо, справді, дещо послабилися, а можливо, преса не так часто про це пише. Особисто я готую антологію сучасної чеської поезії. У моєму упорядкуванні також вийде книжка наукових та публіцистичних статей посла УНР в Чехословаччині Максима Славінського. Мій далекий попередник був людиною широкого політичного та творчого діапазону. Перекладав твори європейських письменників українською мовою, разом з Лесею Українкою з німецької переклав поезії Генріха Гейне.
Важливою для нашої спільної історії та сучасності вважаю діяльність у Празі президента Карпатської України Августина Волошина. Знаменно, що в часи незалежності йому посмертно присвоєно високе звання Героя України. Видатний релігійний, державний та громадський діяч загинув як жертва тоталітарного режиму, залишивши світлу пам’ять у серцях чехів, словаків та українців.
Працюючи послом, я домігся від СБУ України копії тюремної справи Волошина. У ній, окрім записів про допити та смерть, міститься політичний заповіт Августина Волошина, в якому він закликає любити Україну та всіма силами відстоювати її інтереси.
Нещодавно, і це вельми позитивне явище, у Львові запрацювало Генеральне консульство Чеської Республіки на чолі з Міланом Яндерою. Нещодавно ми з ним побували в селі Вовків Пустомитівського району в музеї Корнила Устияновича; там представлена невелика експозиція про життя та діяльність Франтішка Ржегоржа, який мешкав на теренах України. У другій половині ХIХ століття цей чоловік часто спілкувався з Іваном Франком, товаришував з ним, зустрічався з багатьма представниками польської інтелігенції.
У Львові колись була величезна чеська громада. Чеські архітектори розбудовували Львів, тут творили музиканти, художники, вправні ремісничі — чехи за походженням. Знання усіх цих фактів важливе для глибшого знайомства між нашими країнами. До речі, Вацлав Гавел гаряче підтримав ідею організації у Празі виставки про помаранчеву революцію. Вона яскраво продемонструє діапазон контактів між оксамитовою революцією та нашими проривами до демократії.
Варто сказати й про величезну кількість людей, які виїхали в Чехію на заробітки. Хто повертається, а для когось вона стає другою Батьківщиною… Особисто я шалено люблю Прагу й ще 2002 року написав вірша, який став на диво пророчим:
«Я тебе собі вимислив
І зіткав із фантазій,
Кожен порух твій вичислив
Під час диких інвазій.
Ти весну свою виснила
Здобула і прославила;
Ти сама себе визнала
В імені Гавела.
Ти храмом прадавнім
Гуситської слави
Привіталась зі Славнем
Моєї держави.
У спекотному серпні
Пекучого літа
Почув я кроки безсмертні
У соборі Святого Віта —
…І зробив крок назустріч…»
