Через двадцять шість років після Ісламської революції, якраз коли Захід чекав, що Іран опам’ятається й стане прагматичнішим, режим президента Махмуда Ахмадінеджада, здається, схиляється у бік радикалізму. І згадуючи попередні революції, ми, можливо, можемо зрозуміти, що саме відбувається в Ірані сьогодні, оскільки нещодавні події в цій країні мають очевидні історичні прецеденти.
Багато революцій пережили первинний період «затишшя» після першої хвилі радикалізму, щоб потім випробувати новий спалах радикалізму 15—25 років поспіль. Так відбувається тому, що первинний період затишшя часто захмарюється корупцією і відхиленням від революційних цілей, після чого ідеалісти починають відчувати, що революція здає свої позиції. Вважаючи, що більш завзяте прагнення до революційних ідеалів є єдиним способом зміцнення своєї країни, такі ідеалісти намагаються надихнути «повернення радикалів», вступаючи в гострий конфлікт зі своїми прагматичнішими соратниками-революціонерами.
Мексиканська революція 1910 року розпочалася з повстання проти Порфіріо Діаса, що вилилося в селянські бунти та страйки робітників. Радикальну фазу революції можна вважати закінченою в 1920 році, коли владу захопив генерал Альваро Обрегон; він обмежив земельні реформи та добивався примирення зі Сполученими Штатами. Протягом наступних 14 років Мексикою правив Обрегон і його союзник генерал Плутарко Кальєс.
Потім, у 1934 році, невдоволення зростаючою корупцією змусило Кальєса знайти «чесного ідеаліста» на посаду президента, молодого кандидата, який бився за нього на початку революції, який, як йому здавалося, він міг тримати під контролем, і який водночас допоміг би уряду знову завоювати популярність. Цей «чесний революціонер», Ласаро Карденас, об’їхавши всю країну, заручився підтримкою населення й потім взявся за Кальєса, виславши його з Мексики.
Відомий своїми радикальними поглядами та своєю чесністю, Карденас відмовився жити в президентському палаці та удвічі врізував собі зарплату. Він також серйозно поставився до первинних цілей революції, розпочавши масштабні земельні реформи. У 1938 році — двадцять вісім років після початку революції — Карденас спровокував гостре протистояння зi США та Великою Британією, експропріювавши їхні нафтові компанії й націоналізувавши мексиканські запаси нафти. І лише в 1940-х роках, після того як Карденас пішов iз влади, Мексика ступила на більш консервативний політичний шлях.
За схожим сценарієм розвивалася Комуністична революція в Китаї, розпочавшись із десятиріччя боротьби iз середнім класом i інтелігенцією та аграрної реформи і досягши свого апогею в ході «Великого стрибка вперед» 1958—1959 років. Але остання кампанія, що мала катастрофічні наслідки, ослабила впливовість Мао; на початок 60-х років він здавався відсуненим на другий план, а силу набирали прагматики, такі як Ден Сяопін.
У цьому випадку також Мао почав турбуватися, що революція сходить із правильного шляху, і в середині 60-х років він зробив спробу повернути собі контроль над партією шляхом підготовки нового покоління радикальної молоді. Ці «хунвейбіни» розпочали Культурну революцію 1966—1968 років, метою якої стали більш консервативні елементи в лавах Комуністичної партії. Культурна революція підірвала китайське суспільство, але повернула кермо верховної влади в руки Мао й дозволила йому провести чистку з метою позбавлення від прагматиків.
Але хіба на цьому закінчилася боротьба прагматиків із радикалами? На початку 70-х років більш помірні політики отримали дивіденди від початого зближення зi США, кульмінацією якого став знаменитий візит Ніксона до Китаю в 1972 році. У наступному році Ден був реабілітований, а в кінці 70-х років, після смерті Мао, прагматики Дена встановили контроль над режимом.
То що ж ці історичні паралелі обіцяють Ірану? Період відносного спокою, що розпочався після смерті Хомейні в 1989 році, напевно, завершився. Обрання Ахмадінеджада означає початок нового витка боротьби в правлячій Ісламській республіканській партії. У ній зійдуться «чесні радикали» на чолі з Ахмадінеджадом, які користуються підтримкою молодого, вже другого покоління революціонерів, відомого як «Абадгаран» або «будівники», які мають велике представництво в Мажлісі, парламенті Ірану, й більше корумповані та прагматичні мулли, які очолюють партію, на чолі з головою Ради доцільності й колишнім президентом Хашемі Рафсанджані. Верховний лідер Аятолла Хаменеї виявиться в позиції центриста, цілком можливо, в зростаючій ізоляції і без сильної підтримки населення.
Як повинні реагувати на це лідери США та країн ЄС? Як показує історія, фази нових хвиль радикалізму тривають 5— 10 років, характеризуючись посиленням агресії до внутрішніх і зовнішніх ворогів.
Це не передбачає нічого хорошого для спроб поліпшити відносини з Іраном у найближчому майбутньому, тому західним країнам надзвичайно важливо, об’єднавшись, дати недвозначно зрозуміти, що будь-яке використання ядерної зброї або матеріалів Іраном чи пов’язаними з Іраном терористичними угрупованнями призведе до негайної відповіді, яка матиме страшні наслідки (Китай розробив власну ядерну зброю перед своєю Культурною революцією, головним чином, для стримування Радянського Союзу, однак ніколи не використав його).
Також здається доцільним запропонувати позитивні стимули, — включаючи визнання Ірану США і скасування санкцій — які можуть додати сили прагматикам у їхній внутрішньопартійній боротьбі, багато в чому, по суті, таким же чином, як реверанси Ніксона перед Китаєм допомогли пом’якшити радикалізм у Китаї й укріпили позиції прагматиків у Комуністичній партії.
Ніксон не вимагав від китайських лідерів забути про комунізм, а від Мексики — стати країною з конкурентною демократією, треба було лише нести відповідальність за свої дії й навчитися займатися бізнесом із США. Через п’ять десятиріч після революції Китай усе ще не є демократичною державою, а Мексика лише стає такою через дев’яносто років після своєї революції. Жодна з цих країн ніколи не мала повного взаєморозуміння iз Заходом. Але обидві стали країнами, з якими можна займатися багатьма видами бізнесу, й обидві все більше й більше інтегруються у світову економіку. Можливо, це і є єдина реальна мета при взаємодії з Іраном.
Джек А. ГОЛДСТОУН — професор державної політики в університеті Джорджа Мейсона, редактор книжок «Революції кінця двадцятого століття» й «Енциклопедія політичних революцій»
