Не так давно американський політичний аналітик порівняв втрату Францією впливу в Європі після того, як французькі виборці проголосували проти європейського конституційного договору на референдумі 2005 року, з капітуляцією Франції в 1940 році. Зухвала аналогія, але чи вдала? Поразка 1940 року виявила крихкість французької демократії і втрату віри в здатність країни протистояти зовнішнім загрозам. Відкинувши європейську конституцію, Франція продемонструвала страх перед глобалізацією.
Набагато кращою аналогією для відмови від європейської конституції є неприйняття в 1954 році договору зі створення Європейського оборонного співтовариства. В обох випадках була зроблена велика історична помилка. Франція значною мірою була ініціатором обох договорів, домоглася їхнього прийняття своїми європейськими партнерами, і в кінцевому результаті наклала вето на власну ініціативу.
Так чому в 1954 і 2005 роках французи — в одному випадку Національні збори, а в іншому електорат — відкинули пропозиції, початок яким поклала Франція? Метою обох проектів було створення справді наднаціональної Європи. Договір про створення Європейського оборонного співтовариства привів би до утворення єдиної європейської армії, в яку увійшли б навіть німецькі війська. Оборонний договір був би також підкріплений планами створення Європейського політичного співтовариства, головні характеристики якого мали б визначатися конституційною комісією, що складається з членів національних парламентів. Ця комісія була б попередницею Конвенції з питань майбутнього Європи 2003 — 2004 років, що розробила під головуванням колишнього президента Франції Валері Жіскар д’Естена конституційний договір.
Політичне співтовариство 1950- х років, прийняти яке Франція переконала п’ятьох своїх європейських партнерів, повинне було поглинути Європейське об’єднання вугілля й сталі та Європейське оборонне співтовариство. Воно повинне було мати дипломатичні й військові повноваження, а також законодавчі збори на зразок сьогоднішнього Європейського парламенту, також, як конституційний проект ЄС 2005 року, розширив би повноваження Європейського парламенту й заснував би посаду Європейського міністра закордонних справ.
Але сьогодні, як і тоді, страх і сумніви перемогли. Політичні партії, що мобілізували опозицію Європейському оборонному співтовариству, побоювалися ремілітаризації Німеччини та загрози суверенітету Франції. Сьогодні тим, хто проголосував проти Європейської конституції, вдалося затаврувати Європу як «загрозу». Вони роздули тему нашестя «польських сантехників», поставивши під сумнів два головних досягнення Європи: створення єдиного ринку, що безсумнівно сприяло зростанню французької економіки, і розширення ЄС, що сприяло демократичним перетворенням у нових країнах-членах.
Але негативний результат референдуму у Франції буде мати набагато серйозніші наслідки, ніж відмова від Європейського оборонного співтовариства. У 1950-х роках міністри закордонних справ шести країн-основоположників цієї ідеї швидко звернулися до свого бельгійського колеги Поля-Анрі Спааку за свіжими пропозиціями. Внаслідок інтенсивних дискусій між шістьма державами, і особливо — Францією й Німеччиною, Римський договір був розроблений і підписаний через два роки після фіаско з Європейським оборонним співтовариством.
Для порівняння: через два роки після референдумів у Франції та Нідерландах немає навіть ознак «плану Б», незважаючи на запевнення французьких політиків, які допомогли мобілізувати опозицію європейської конституції. Франко-німецький локомотив Європи зламався, і процес ратифікації зупинився, хоча країни-члени, які ще повинні будуть ратифікувати договір, могли б завершити процес ратифікації.
Втрата Францією впливу в Європі більше не поставлена на карту, бо поняття впливу передбачає, що найважливішою турботою країн-членів ЄС є переслідування власних національних інтересів. Якби головною метою в Європі було отримання переваги над іншими, це створило б постійний конфлікт. Реальність полягає в тому, що Європа рухається вперед, але поступово, крок за кроком, шляхом взаємного компромісу.
Справжнє питання полягає у збереженні довіри до Франції та її здатності залишатися рушійною силою в Європі. Один журналіст нещодавно висловив думку, що особлива роль Франції у Європі пояснюється її «центрованістю», маючи на увазі, що французи однаковою мірою відкриті по відношенню до світу й прив’язані до власної нації. Вони успішно беруть участь у ринковій економіці, одночасно намагаючись зберегти егалітарну соціальну модель.
Відмова від конституції ЄС заплямувала цей образ збалансованої Франції. Дійсно, самі французи перші нарікають на своє безрадісне положення, винайшовши нове поняття — la declinologie — для опису цієї втрати впевненості в собі.
Більш того, неприйняття конституції дало нову підставу для євро-скептицизму в інших країнах- членах. Треба визнати, що зростання популізму в Європі — не справа рук французів; націоналізм йде корінням глибоко в історію Європі й має багато причин. Але результати референдуму у Франції посилили страхи урядів інших європейських держав, що будь-яка нова пропозиція з їхнього боку, щодо поновлення процесу прийняття європейської конституції, може зазнати поразки перед лицем внутрішньої і загальноєвропейської опозиції.
Однак зведення європейських прагнень до цілей Realpolitik не стане відповіддю на сьогоднішню кризу. Європейцям необхідно визнати, що сила в єдності, і що європейську інтеграцію не можна гарантувати без загальної конституційної структури, яка сприяє створенню загальної самосвідомості. Доти, доки ми не почнемо мислити поняттями європейського суверенітету, а не хвилюватися про ризик для національного суверенітету, подолати сьогоднішню кризу не вдасться.
Ноель ЛЕНУАР — колишній французький міністр у справах Європи.
