Одразу після повернення з Вашингтона прем’єр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу несподівано заговорив у поміркованих тонах. Він сказав, що ще дасть шанс міжнародним санкціям, тому не буде нападати на цю країну «найближчими днями чи тижнями». І це при тому, що днем раніше він і чути не хотів про відстрочку, або навіть згоду з боку свого випробуваного покровителя. Напередодні поїздки ізраїльська газета «Гаарец» писала: «Слон та мураха зустрінуться у Вашингтоні на критичному саміті. Але, стривайте, хто тут слон, а хто мураха? Хто супердержава, а хто під її патронатом? Новий розділ пишеться в історії народів. Ніколи раніше маленька країна не диктувала супердержаві, ніколи раніше слон не нагадував мураху, і навпаки. Жодна провінція Римської імперії не наважувалася говорити Юлію Цезарю, що йому робити, жодне плем’я навіть не мріяло примусити Чингісхана діяти на користь власних племінних інтересів. Тільки Ізраїль робить це».
Обставини для візиту Нетаньягу до Вашингтона були найсприятливіші. По-перше, президентська кампанія, в якій гроші і симпатії ізраїльського лобі є беззаперечною умовою для успіху. По-друге, щорічний з’їзд цього лобі — Американсько-ізраїльського комітету громадських справ (АІПАК), де вищі посадові особи включно з президентом США звітують про виконане за рік і беруть нові підвищені зобов’язання, де суперники чинної влади на виборах доводять, що вони будуть більш віддані інтересам Ізраїлю, а переважна більшість членів конгресу приходить туди, щоб убезпечити своє персональне політичне довголіття.
Сам Нетаньягу мав усі підстави відсвяткувати 20-річний ювілей своїх викриттів ядерних амбіцій Ірану. Мало хто зараз пригадає, що саме 1992 року іще молодим заступником міністра закордонних справ він оголошував, що Тегеран матиме ядерну бомбу до 1999 р...
Іще до появи на подіумі президента Обами та його конкурентів на виборах їхні довірені особи зійшлися у клінчі на втіху аудиторії: дочка республіканського віце-президента Ліз Чейні викривала Обаму, що той «більше стримував дії Ізраїлю, ніж був зосереджений на стримуванні Ірану». Екс-конгресвуман Джейн Гарман — від Обами — апелювала до вже наданої Обамою безпрецедентною військовою допомогою Ізраїлю.
Не є секретом, що Обама лишається противником нападу на Іран. І у виступі на АІПАК, і на прес-конференціях до і після переговорів йому вдалося — у наших вітчизняних термінах — пройти між краплями. І — що важливо — виголосити кілька цікавих месиджів. Ще напередодні цих подій в інтерв’ю виданню «Атлантік» Обама сказав з приводу небажаності атаки на Іран: «Чи потрібно вдаватися нам до цього необережного кроку, який може надати Тегерану статус жертви?» Цим президент фактично визнав: доказів щодо намірів Тегерана отримати ядерну зброю, щоб представити світовій спільноті на виправдання нападу, і досі не існує. Усвідомлюючи, що суспільна підтримка такого нападу вкрай низька, Обама уже після того, як зірвав оплески ізраїльських лобістів заявами про те, що Тель-Авів має право сам вирішувати, що робити задля гарантування своєї безпеки (вважай, не питати дозволу Вашингтона на атаку), заговорив про неминучі жертви для народу Америки. «Коли я бачу, як недбало деякі говорять про війну, я згадую про втрати на війні (...) про відправку наших молодих чоловіків і жінок на війну», — сказав він днем пізніше, узявши на озброєння уже відомий «іракський синдром». Але й далі залишається загадкою, що говорив (пообіцяв) Обама Нетаньягу за зачиненими дверима, щоб той погодився ще почекати...
Нетаньягу, в свою чергу, використав увесь відомий пропагандистський арсенал і улюблені історичні порівняння: у промові нагадав, як уряд США не хотів бомбував нацистські концтабори під час Другої світової війни, а під час переговорів подарував Обамі подарункове видання «Свитку Естер» із нагадуванням про легенду плану винищення євреїв перськими правителями... Щодо історичних паралелей, то допитливий дослідник може виявити багато цікаво ще геть не в біблійних часах. Зокрема, що відомого звинувачення Ірану у планах «стерти Ізраїль з мапи світу» (як відомо, вигадка американського лобіста Алана Дершовітца, до речі, найнятого адвокатом для екс-президента Кучми у справі Гонгадзе). 1957 року посол СРСР в Ізраїлі Олександр Абрамов висловив обурення директору східноєвропейського департаменту МЗС Ізраїлю Ешелю з приводу висловлювання прем’єра Бен-Гуріона про те, що «Радянський Союз має намір стерти Ізраїль з лиця землі». «Де, коли і хто говорив щось подібне?», — зажадав відповіді посол згідно його телеграми в центр. Той у відповідь пояснював, що в радянській пресі і в заявах керівників лунала фраза, що політика Ізраїлю призведе до його загибелі. «Це не погроза, а попередження, навпаки, це прояв доброзичливості», втовкмачував Абрамов своєму візаві.
Того ж року посольство в Ізраїлі повідомляє Москву про прибуття близько восьми тисяч переселенців із Польщі: «Серед них є колишні співробітники польського міністерства внутрішніх справ, держбезпеки і військової розвідки, видатні вчені, зокрема, фізики-атомники й відомі бактеріологи». У той час Ізраїль уже мав домовленість із Францією про передачу ядерного реактора і угоду про співробітництво із США. Іще цікавіші події травня 1963 р. Радянський посланник в Ізраїлі Ліхачов повідомляє, що на президентському прийомі до нього підійшла міністр закордонних справ Голда Меїр, щоб запевнити у мирних намірах: «Ми за мир, і готові у будь-який час підписати угоду про всеохоплююче і повне роззброєння, потопити в морі всі види озброєнь. Явно натякаючи на ноту Радянського уряду про оголошення Середземномор’я безатомною зоною, Меїр сказала, що Ізраїль зараз більше хвилює не атомна зброя, якою не володіє і навряд чи матиме найближчим часом будь-яка середземноморська держава (крім Франції), а питання звичайних озброєнь, за допомогою яких, за її словами, арабські держави вже зараз можуть знищити Ізраїль». Присягання Меїр про готовність потопити в морі усю зброю збіглася в часі із жорстким листом американського президента Дж.Кеннеді прем’єру Ізраїлю Бен-Гуріону: у разі, якщо той не допустить американських інспекторів на ядерний об’єкт в Дімоні, «нашу підтримку Ізраїлю буде серйозно підірвано». Пізніше він пише подібного листа уже новому прем’єру Ешколу... Вбивство Кеннеді звільняє Тель-Авів від необхідності відповісти. А вже 1965 року радянський МЗС повідомляє в ЦК: «Один із керівників компартії Ізраїлю тов. Сне поінформував посла в Тель-Авіві про свою розмову із радником прем’єра Ізраїлю Гаріелем, який заявив про намір Ізраїлю виробляти власну атомну бомбу».
Як бачимо, навіть така невеличка історична розвідка геть не в біблійні часи свідчить не на користь щирості Тель-Авіву...
Тим часом, в Європі керівник зовнішньої політики Євросоюзу Кетрін Ештон несподівано взяла та й відповіла на лист секретаря ради національної безпеки Ірану Саїда Джаліля. І не просто відповіла, а запропонувала новий раунд переговорів, про час яких готова негайно домовитися. Можливо, такій оперативності посприяло припинення Тегераном постачань нафти до Європи, що призвело до стрибка ціни. У шантажі Тегеран важко звинуватити, адже він просто не став чекати до липня, коли ЄС мав намір накласти ембарго на іранську нафту, забезпечивши перед тим альтернативні поставки. Туреччина уже пропонує свою територію для переговорів у рамках групи 5+1: США, Британія, Франція, Росія, Китай і Німеччина. Наявність Берліна у цій компанії не може не викликати іронічної посмішки з огляду те, якими стахановськими темпами вона добудовує в порту Кіля новітню ударну субмарину, здатну нести крилаті ракети з ядерними боєголовками. Щоб найближчим часом передати її Ізраїлю. Вартість диво-субмарини — 700 млн. доларів, третину з яких надає сам німецький уряд...
