У світі відбувається глобальне розділення за принципом «є комп’ютер чи ні». Назвiмо це комп’ютерним розділенням. Декілька місяців тому на Саміті, що проходив на Окінаві, ведучі світові промислові країни організували Оперативну групу по комп’ютерних можливостях (ОГКМ) для передачі інформації та технологій в сфері комунікацій бідним країнам. Але чи дійсно так легко передати комп’ютерні технології? Більше того, чи будуть уряди в бідних і посткомуністичних країнах покладатися на можливу чарівну силу комп’ютерів і виправдовувати тим самим відсутність послідовних стратегій росту?
Кажуть, що поки посткомуністичні країни та країни, що розвиваються, не підхоплять комп’ютерну «революцію», їхні економіки будуть ще більше відставати. Насправді, інтеграція в світову економіку дає найкращі надії на ріст. Але всесвітня інтеграція не може бути досягнута тільки за рахунок інформаційних технологій. Дійсно, думка Білла Гейтса з Microsoft полягає в тому, що бідним країнам необхідні здорові стратегії розвитку, а не просто великий стрибок до кібернетичного простору.
Адже бідність, недорозвиненість і недостатній розвиток є результатами макроекономічної політики в галузі промисловості, перекошеного розподілу прибутків і помилкової ринкової інфраструктури. Із усіх вищезгаданих позицій інформаційні технології можуть позитивно вплинути тільки на ринкову інфраструктуру.
Без сумніву, комп’ютерне розділення виключає iз сьогоднішньої комп’ютерної революції більшість світового населення за віком, прибутком і місцем проживання. Для того, щоб отримувати користь від Інформаційних і комп’ютерних технологій (ІКТ), будь-яка економіка вимагає, в доповнення до складної телекомунікаційний інфраструктури, наявності базових досягнень в поширенні початкової письменності та середньої технічної освіти. Це так звані попередні умови для успішного трансферу технології. Ліберальний регулюючий режим також сприяє успіху. Отже, ясно, що ініціатива ОГКМ не є винятковим єдиним інструментом розвитку. Уряди також повинні діяти.
На жаль, дії урядів звичайно більше перешкоджають, ніж допомагають. Деякі посткомуністичні країни та країни, що розвиваються, здійснюють цензуру над Інтернет за допомогою додаткового оподаткування і/або обмеження доступу. Таким чином, коли міжнародні організації роблять інвестиції в комп’ютери в країнах, що розвиваються, вони повинні ідентифікувати перешкоди поширенню ІКТ, котрі створюються урядами, а також витрати для подолання цих перешкод. Більш того, трансфер технологій не безкоштовний. Технічні знання, необхідні для запуску ІКТ, будуть передаватися інвесторами тільки в тому випадку, якщо витрати будуть відшкодовані. Поки що навіть якщо уряди все роблять правильно, прибуток від ІКТ для країн з низьким прибутком обмежений і складно передбачуваний.
Зараз експорт інформаційних технологій пропонує в основному обіцянки. «Хай-тек» забезпечує 28% регіонального експорту Східної Азії та тихоокеанських країн. Середній рівень експорту для всієї Південної Азії становить 4%, на Індію припадає найбільша частка — 10%. Експорт програмного забезпечення Індії, дійсно, перевищив $4 мiльйони в 2000 році, що склало близько 9% всього експорту Індії. В Латинській Америці та Карибських островах експорт інформаційних технологій становить до 12% усього промислового експорту. Внаслідок експорту мікрочипів (який склав 38% всього експорту), економічний зріст Коста-Ріки досягнув в 1999 році 8,3%, що є найвищим показником в Латинській Америці.
Внутрішній попит в посткомуністичних країнах, що розвиваються, сильно відстає, оскільки люди зазвичай дуже бідні, щоб купувати товари і послуги інформаційних технологій. Стриманий попит значною мірою є результатом того, що бізнес в бідних країнах потребує цих технологій, тільки якщо в компанії є освічені кадри, яких в фірмах бідних країн або немає, або вони не потрібні.
Щоб усе це змінити, необхідно змінити фінансування освіти. У країнах з високим прибутком суспільні витрати на навчання досягли в 1997 році 5,4% ВНП, у країнах середнього прибутку цей показник становив 4,8%, а в країнах з низьким прибутком він дорівнював всього 3,3%, в Малі — 2,2%. Індія, яка витрачає на освіту 3,2% ВНП, ранжується нижче, ніж середній показник по Африці, яка лежить нижче Сахари. Більш того, суспільні витрати на навчання часто регресивні. У Непалі найбагатша частина населення отримує в чотири рази більше, ніж складають суспільні витрати на навчання найбіднішої частини населення.
Недостатні навички, включаючи письменність, а також нерозвинена інфраструктура можуть відкинути революцію інформаційних технологій назад. Рівень письменності складає в Центральній Африканській Республіці 68%, в Індії — 57%, в Південно-Африканській Республіці — 16%. В Африці число телефонних ліній — 14 мільйонів — навряд чи може порівнюватися з кількістю телефонних ліній в будь- якому з великих міст світу. Інтернет не може бути для вас корисним, якщо до нього не можна підключитися он-лайн. Для забезпечення позитивних результатів від інвестицій в ІКТ політики повинні сфокусувати увагу на інтегрованому розвитку, телекомунікаційнiй інфраструктурі та освіті як основі для поступового трансферу технологій.
Закони про приватну власність, оподаткування та відкритість так само важливі для розвитку Інтернет, як і для будь-якого іншого аспекту розвитку. Інституційні та політичні прорахунки обмежать можливість країн, що розвиваються, отримати прибуток від інвестицій в технології в тому ж розмірі, як і розвинені країни, навіть за умов забезпечення комп’ютерами в дійсно оптимальній кількості.
Оскільки точних даних поки що немає, зарано говорити про те, що ці ускладнення є обмежуючими чинниками. Але ясно, що інформаційні технології принесуть прибуток тільки у разі дотримання ґрунтовних стратегій розвитку. Невдача інших «чарівних пілюль» для розвитку повинна примусити кожного замислитися перед тим, як покладати безмежні надії на те, що може дати Інтернет.
Бріджит Гранвілль — керівник Міжнародної економічної програми Королівського iнституту міжнародних відносин в Лондоні; Керол Скотт Леонард — співробітник Міжнародної економічної програми Королівського iнституту міжнародних відносин.
