На даному етапі в міжнародній боротьбі проти депресії корисно зупинитися й оцінити те, наскільки консервативною була політика, здійснена світовими центральними банками, казначействами й урядовими бюджетними управліннями. Майже все, що вони зробили — збільшення витрат, зниження податків, зміна структури капіталу банків, купівля небезпечних активів, операції на відкритому ринку й інші розширення грошової маси, — йшло шляхом політики, яка намітилася майже 200 років тому, що належить до часу ранніх днів Промислової революції і, таким чином, до перших порухів ділового циклу.
Точкою відліку є 1825 рік, коли перелякані інвестори почали інвестувати свої гроші в безпечну готівку, а не в небезпечні проекти. Роберт Бенкс Дженкінсон, Другий граф Ліверпуля й Перший лорд казначейства короля Георга IV, просив Корнеліуса Баллера, губернатора Державного банку Англії, перешкоджати падінню цін фінансових активів. «Ми віримо у ринкову економіку, — аргументував лорд Ліверпуля, — але не тоді, коли ціни, які встановлює ринкова економіка, призводять до масового безробіття на вулицях Лондона, Брістоля, Ліверпуля та Манчестера».
Державний банк Англії діяв: втрутився у процес на ринку й купив облігації за готівку, збільшуючи ціни фінансових активів і розширюючи грошову масу, потім позичив за невелику майнову заставу банкам, що знаходяться в хиткому становищі, таким чином заявивши про свій намір стабілізувати ринок і про те, що спекулянти мають остерігатися.
Відтоді щоразу, коли уряди значною мірою відсторонялися й дозволяли фінансовим ринкам самостійно знаходити шляхи виходу з панічного стану — згадуються, передусім, 1873 і 1929 роки у Сполучених Штатах — ситуація надзвичайно погіршувалася. Але щоразу, коли уряд втручався або заміняв банк приватних інвестицій, аби підтримати ринок, справи йшли більш обнадійливо. Наприклад, американський уряд, по суті, авторизував J.P. Morgan діяти як центральний банк країни після паніки 1893-го та 1907-го; створив Трастову корпорацію з подолання кризи на початку 1990-х; разом із МВФ підтримав Мексику 1995-го та східно-азіатські економічні системи у 1997—1998 роках.
Принаймні небагато сучасних урядів готові зараз дозволити фінансовим ринкам лікувати себе самим. Такий крок був би справді радикальним.
Уряд Обами, як і голови центральних банків і фінансові влади інших країн, таким чином, діють дуже консервативно саме тоді, коли вони вводять у дію програми дефіцитних витрат, підвищують обсяги урядових облігацій, гарантують погашення небезпечного приватного боргу і скуповують автокомпанії.
Я розумію те, що вони намагаються зробити, і мені не хотілося б переглядати їхні дії. Вони всі докладають усіх зусиль, і я знаю, що якби я був на їхньому місці, я зробив би більше помилок, ніж вони: інші помилки — ймовірно, але великі — напевно.
Проте, я маю одне велике питання. Американський уряд особливо, але й інші уряди також, глибоко залучили себе до промислової та фінансової політики під час цієї кризи. Вони зробили це, не вибудовуючи технократичних установ, таких як Реконструктивна фінансова корпорація 1930-х і Трастова корпорація з подолання кризи (RTC) 1990-х, які відігравали ключові ролі в більш ранніх епізодах екстраординарного втручання уряду в індустріальні й фінансові галузі економіки та виявилися відносно ефективними, уникнувши корупції та пошуку оренди. Влада керівників під час минулих криз була приборкана новими установами, заснованими законодавчою дією.
Саме таким чином фундатори Америки, такі як Джеймс Медісон і Александр Гемільтон, бачили ефективність системи. Вони з підозрою ставилися до виконавчої влади та вважали, що у президента має бути радше менше контролюючої влади, ніж у різних королів Георгів того часу. Все ж сьогоднішня криза призвела до заснування таких фінансових інститутів.
Так цікаво: чому американський Конгрес не дотримувався моделі реконструктивних фінансових корпорацій RFC/RTC, дозволяючи промислову й фінансову політику Джорджа В. Буша і Барака Обами? Чому не мають технократичні установи, такі як МВФ, більш значущої ролі у цій кризі? І що ми можемо зробити для того, щоб відновити міжнародні установи управління фінансовою діяльністю зараз, аби зробити їх кращими з можливих?
Дж. Бредфорд ДЕЛОНГ — професор економіки Каліфорнійського університету в Берклі, а також партнер Національного бюро економічних досліджень США
