В Україні багатьох здивувала відмова президента Росії Дмитра Медведєва поїхати до України для участі в заходах, присвячених 75-й річниці Голодомору, а також його заяви, що в Україні заради досягнення одномоментних кон’юнктурних політичних цілей «наполегливо мусується теза про «цілеспрямований голодомор-геноцид українців». Чи ускладнює відносини між Києвом і Москвою цей крок російського президента, який називає у відкритому листі трагедію так званим «голодомором»? Чому українська дипломатія вважає, що сьогодні тема Голодомору ще не вичерпана? Позицію Києва з цих питань, а також щодо вступу України до НАТО роз’яснював 18 листопада слухачам радіо «Эхо Москвы» (echo.msk.ru) Надзвичайний і Повноважний посол України в Росії, перший заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України Костянтин Грищенко. Пропонуємо вашій увазі фрагменти діалогу українського посла з російськими слухачами.
...Звичайно, розчарування відчувається у Києві. Хотілося б, щоб цього дня ми могли бути разом, разом віддати данину пам’яті мільйонам українців, людям іншої національності, які стали жертвами сталінського терору, від якого страждали не тільки Україна, але й інші регіони колишнього Радянського Союзу. Відрадно, що, нарешті, в Росії стали замислюватися про те, що ці жертви заслуговують не просто згадки, а серйозних досліджень і увічнення їх пам’яті, незалежно, знов-таки, від якоїсь політичної складової.
...Йдеться про те, що в так званий Великий голод дійсно страждали всі. Дійсно, були мільйони жертв у найрізноманітніших регіонах колись великої країни. Зрозуміло одне: винен в цьому той режим, який був при владі і який ніяк не асоціюється в Україні ні з нинішньою Росією, ні з росіянами. Ми хочемо одного: ми хочемо, щоб було визнано факт надлюдського поводження з колосальною кількістю людей — кількість загиблих сумірна зі середньоєвропейською країною сучасної Європи. І навколо цього, здавалося б, варто було об’єднатися, об’єднатися в тому, щоб погодитися, що ми маємо пам’ятати про минуле, для того щоб ніколи не допустити повторення в майбутньому. Власне, у цьому весь сенс.
...Це (згадка Голодомору в лапках. — Ред.) викликає жаль, і мені здається, що тут погану допомогу керівництву країни, Росії надають ті, хто бачить у самій темі Голодомору якусь загрозу, адже неодноразово і послідовно політичні діячі України різного рівня однозначно заявляли, що тут не йдеться про якусь міру відповідальності або про асоціації з сучасною Росією, чи то будь-якою іншою державою. Мова йде про встановлення історичних фактів і відповідальності того режиму, який приніс незліченні страждання всім народам, які входили в Радянський Союз.
...Сама концепція нашої дискусії з питань Голодомору потребує дуже уважного підходу. Адже до цих питань, не секрет, різне ставлення у самій Україні. В країні існують різні погляди, і, напевно, це тема, яка, передусім, є темою внутрішньою, українською. А коли ми говоримо про визнання самого факту, ми хочемо привернути увагу до найбільшої трагедії XX століття. Адже до того, як Україна порушила цю тему, ніхто про неї не говорив тут. Не говорили в інших пострадянських країнах. Або якщо говорили, то побіжно. А я гадаю, що мільйони людей, які загинули, заслуговують на те, щоб до них ставилися гранично шанобливо. І коли ми використовуємо термін «геноцид» в сучасному контексті, ми маємо порівнювати його з тими жахливими цифрами, жахливими цілеспрямованими діями, які призвели до трагедії десь 75 років тому. Тут дуже важливо не переходити в суто політичну площину, а завжди пам’ятати про те, що це колосальна гуманітарна трагедія, трагедія, яка стала невід’ємною частиною колективної пам’яті й українського народу, і впевнений, згодом буде колективною пам’яттю і тих, хто постраждав у цей час в інших регіонах також.
...Упевнений, що підхід, при якому будуть об’єднані зусилля вчених з різних країн, тих, хто займається цією проблематикою, заслуговує не тільки на увагу, але й на широку підтримку. В кінцевому результаті, конференція з приводу Голодомору проводиться на регулярній основі — і в Києві, і в інших країнах. Але давайте не забувати, що ніхто, напевно, і не згадав би сьогодні про цю трагедію, якби цю тему не підняла Україна.
...Питання не в пальмі першості. Питання в тому, що треба завжди пам’ятати про те, що було трагічним. Чи були це політичні репресії 20-х років, Великий голод, Голодомор, чи це був сталінський великий терор 1937-го — 1938-го років, ми не маємо права про це забувати. Якщо ми це забудемо, завжди виникне бажання знайти можливість або причини для того, щоб, нехай і в менших масштабах, але використати ці методи в майбутньому — нехай не тут, нехай в іншому регіоні. А тому просто закривати очі на те, що сталося, намагатися десь це сховати під килимком, я вважаю, що в сучасному світі просто неприйнятно та недопустимо.
...Українська дипломатія вважає, що сьогодні ця тема ще не вичерпана. Власне обговорення цієї теми є актуальним якраз у цих трагедіях, які недавно пережило людство, і ті задачі, що стоять сьогодні перед усіма нами щодо запобігання трагедіям, щодо вирішення проблеми забезпечення людей мінімально необхідним рівнем того ж продовольства. Людське до них ставлення не примушує згадувати про те, що сталося раніше. Існує досить широка підтримка в міжнародних організаціях відносно того, щоб ця тема була на порядку денному і Генеральної асамблеї, й інших міжнародних організацій.
...Я впевнений, що ми зобов’язані просто вийти на якесь загальне розуміння історичного минулого — в цьому випадку нашої загальної трагедії, тому що вона насправді наша загальна трагедія, трагедія тих, хто загинув на Поволжі, на Північному Кавказі, до речі, дуже багато серед них також було українців етнічних. Але ми не ділимо тут людей за національною ознакою, ми просто хочемо, щоб ця сторінка нашої загальної пам’яті не була забута.
...Питання полягає не стільки в ПДЧ і, в цілому, не в НАТО. Питання полягає в тому, яким чином забезпечити стабільність та безпеку на широкому терені Євроатлантики.
...Не секрет, що сьогодні більшість мешканців України, громадян України не є активними прихильниками вступу України до НАТО. І сьогодні мова, як про це заявляє керівництво України, не йде про вступ безпосередньо до Альянсу. Мова йде про приєднання до плану дій, яке може привести, а може й не привести до реалізації планів повної євроатлантичної інтеграції України в систему колективної безпеки, яка називається НАТО.
...Ймовірно, ПДЧ не повинен бути взагалі предметом якихось хвилювань або емоційного занепокоєння. Оскільки сама назва говорить тільки про те, що це план дій або план заходів щодо наближення відповідних сторін соціально-економічного життя та військової структури, структур безпеки до стандартів, які дозволяють говорити про відповідність цих стандартів тим, які прийняті в Альянсі. Виникає дивна ситуація. Коли, скажімо, Росія товаришує з кожним із членів НАТО, але в той же час боїться НАТО в цілому. Неначе ти товаришуєш з усім класом, але коли всі збираються разом, ти чомусь боїшся. Чому, власне кажучи, це має обов’язково нести в собі загрози?
...Сьогодні є чітке розуміння у всіх політичних сил — приєднання до НАТО можливо тільки через референдум, де така пропозиція отримає підтримку більшості громадян України. Поки цього не буде, питання про членство України в НАТО не стоїть.
