З вагомих причин — геополітичних, історичних, а також економічних, після закінчення холодної війни зовнішню політику країн Європейського Союзу щодо Східної Європи було сконцентровано на Росії. Зокрема Німеччина 20 років, що минули, зміцнювала добрі відносини, які вже існували на той момент між Берліном і Москвою, за допомогою тісних дружніх зв’язків своїх лідерів із політичними вождями СРСР, а згодом Російської Федерації. Довгий час це здавалося виправданою стратегією. За аналогією з тим, як ключ до подолання поділу Німеччини та Європи понад 40 років знаходився в Москві, Кремль і згодом видавався вирішальним партнером для стабілізації пострадянського простору, що трансформувався.
Проте прихід до влади Путіна 1999 року призвів до неухильного підриву нормативних основ західної політики в Східній Європі. Деяким політикам, наприклад, Джорджу Бушу, Жаку Шираку, Сильвіо Берлусконі й, у першу чергу, німецькому канцлерові Гергарду Шредеру вдалося, щоправда, збудувати особисті взаємини з новим російським президентом. Але одночасно в Росії почався процес усе більш очевидної деградації її протодемократичних інститутів — ЗМІ, парламентів, судів, органів регіонального та місцевого врядування, партій.
Нова динаміка внутрішньої політики країни відбилася й у зростаючій підтримці авторитарних тенденцій за межами Росії. Як приклад можна назвати перетворення 2002 року заснованої 1996-го неформальної Шанхайської п’ятірки на офіційну міжнародно-правову Шанхайську організацію співпраці (ШОС) — своєрідний посткомуністичний клуб диктаторів і євразійський АНТИ-НАТО.
Хоча економічна співпраця Росії та ЄС під час президентства Путіна різко зросла за обсягом, охоче поширюване представниками німецької промисловості формулювання «до змін через торгівлю» («Wandel durch Handel») не дало відповідних плодів. У певному сенсі ця тактика навіть розвинула динаміку, протилежну цьому гаслу. Внесок Заходу в нове економічне піднесення Росії в певному сенсі стабілізував російський авторитаризм на федеральному та регіональному рівнях. І хоча у вищому ешелоні влади російсько-західні відносини розвивалися успішно, наміри російських і західних дипломатів все частіше конфліктували між собою в різних регіонах світу, починаючи з Близького Сходу й закінчуючи Латинською Америкою.
Найвиразніше розбіжність між видимістю та дійсністю нових російсько-західних відносин під час правління Путіна виявилася в розходженні думок щодо майбутнього колишніх радянських республік. Наприклад, 1999 року Росія підтвердила на саміті ОБСЄ в Стамбулі взяте ще 1994 року зобов’язання вивести свої війська з Придністров’я. Виведення російського контингенту з територій Молдови Захід виставив умовою для ратифікації Договору про звичайні збройні сили в Європі (ДЗЗСЄ). До сьогоднішнього дня, проте, Росія зберігає в Придністров’ї військову частину в кількості понад 1000 осіб і тим самим надає сумнівній псевдодержаві підстави для її існування. У відповідь на подальшу відмову західних держав ратифікувати ДЗЗСЄ російський уряд у свою чергу скасував виконання цієї угоди.
Ще більш показовим є приклад Грузії. В березні 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті в першу чергу Німеччина та Франція, оглядаючись, в тому числі, й на Росію, перешкодили приєднанню України та Грузії до Плану дій з підготовки до членства в НАТО. Замість цього можливість майбутнього вступу до НАТО України та Грузії було зафіксовано в завершальній декларації про підсумки зустрічі. У подальші тижні російською реакцією — явно на ці події — стало загострення риторики Москви проти Києва, й особливо проти Тбілісі, й активізація заходів, що підривають суверенітет Грузії, таких як роздача російських паспортів мешканцям Абхазії та Південної Осетії. У свою чергу президент Грузії Михайло Саакашвілі в серпні 2008 року відреагував на завуальоване поступове привласнення Росією Південної Осетії та Абхазії необачною військовою авантюрою.
Росія, як відомо, відповіла непропорційно потужніше на грузинський напад на південноосетинську столицю Цхінвалі. Мимохідь Москва також розмістила свої війська в Абхазії, в набагато ціннішому грузинському чорноморському регіоні, хоча там і не було військової ескалації. Росія аж до сьогоднішнього дня відкрито порушує пункти угоди про перемир’я від серпня 2008 року присутністю своїх військ в Абхазії та Південній Осетії. Де-юре, вона визнала «незалежність» обох бунтівних республік, фактично ж вона перетворила їх на російські протекторати.
Сьогодні неоімперськи налаштована частина російської еліти здається на якийсь час задовольнила свої апетити. Від Білорусі та Грузії до України, Узбекистану та Киргизстану Росія за минулі два роки зберегла або відновила свій прямий чи опосередкований вплив. Знову набуте задоволення Кремля станом справ у своєму «задньому дворі» здається важливою, якщо не вирішальною, причиною нещодавнього послаблення напруги у відносинах Москви з Вашингтоном, Брюсселем або ж Варшавою. Але, як показують заворушення в Мінську в грудні 2010 року, сьогоднішній статус-кво в колишньому СРСР має скороминущу природу. В середньотерміновій перспективі ймовірні, особливо в державах-членах «Східного партнерства» ЄС, нові внутрішньополітичні струси. Неважко передбачити, що такий розвиток знов ускладнить відносини цих держав із Росією. У гіршому разі це означатиме й кінець сьогоднішньої «відлиги» в російсько-західних відносинах.
На цьому тлі необхідність перегляду західної політики у Східній Європі очевидна. Росія, звичайно, й надалі буде ключовою державою на пострадянському трансформаційному просторі. Але тривале зближення між Росією та Європою потребує іншої стратегії, ніж колишнє безуспішне панібратство з політичними та економічними лідерами Росії. Тісні особисті зв’язки між західними та російськими політиками хіба що сприяли частковому пом’якшенню напружених ситуацій, наприклад, під час бомбардування НАТО в Сербії 1999 року, помаранчевої революції 2004 року чи російсько-грузинської війни 2008 року. Але вони не змогли запобігти пов’язаній із цим політичній конфронтації Росії з Європейським Союзом та США. Метою Заходу мав стати стійкий альянс, який базується на основних європейських цінностях, із Москвою в результаті нової демократизації Росії. Таким чином, доводиться констатувати, що «доктрина Шредера» не принесла очікуваних результатів.
Можливі альтернативи досі існуючій політиці в Східній Європі лежать на поверхні: рефокусування співпраці з Росією на неурядові організації, продемократичні ЗМІ та академічні установи. Окрім цього, необхідна глибока геополітична переорієнтація Заходу. Головний напрямок західної політики в Східній Європі має бути зміщений на напівдемократичні колишні республіки СРСР, такі як Україна, Молдова та Грузія. Відповідні пропозиції було розроблено останніми роками експертами як по цей, так і по інший бік Атлантичного океану. Але й досі такі нові підходи лише частково дійшли до свідомості західних лідерів. Бракує визнання того, що попередня політика провалилася з багатьох поглядів. Назрів момент для нової східної політики Німеччини, а також Європейського Союзу в цілому.
Газета Die Zeit, Німеччина, 17 березня 2011 р., авторизований переклад з німецької
Андреас УМЛАНД — доцент кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», працівник Центрального інституту з вивчення Центральної та Східної Європи (ZIMOS) у Айхштетті, Баварія, редактор книжкової серії «Радянська і пострадянська політика та суспільство» (SPPS) видавництва «Ібідем», Штутгарт/Ганновер.
