Цей рік, ймовірно, стане найгіршим для глобальної економіки з часу Другої світової війни, з очікуваним падінням зростання, за оцінками Світового банку, до двох відсотків. Навіть країни, що розвиваються, які все робили правильно — проводили більш зважену макроекономічну і регулятивну політику, ніж США — відчувають вплив кризи. Незважаючи на значне скорочення експорту, Китай продовжить своє зростання, однак повільнішими темпами, ніж це було за останні роки — 11—12% щорічно. Доти, доки не будуть вжиті заходи, криза додасть у ряди збіднілих додатково близько 200 млн. людей.
Ця глобальна криза вимагає глобальної відповіді, але, на жаль, відповідальність за заходи у відповідь залишається на національному рівні. Кожна країна прагнутиме розробити свій пакет стимулюючих заходів, щоб максимізувати їхній вплив на своїх власних громадян — не глобальний вплив. При оцінці розміру стимулюючих заходів країни балансуватимуть вартість відносно власних бюджетів з отриманням вигоди у вигляді швидшого зростання і рівня зайнятості в своїх власних економіках. Оскільки деякі вигоди (більшість з яких відноситься до маленьких відкритих економік) отримають інші, стимулюючі заходи, ймовірно, будуть менше й гірше сплановані, ніж вони могли б бути. Саме через це необхідно прийняти скоординований на глобальному рівні пакет стимулюючих заходів.
Це одне з найважливіших питань, що повинна поставити Експертна комісія ООН із глобальної кризи, яку я очолюю і яка нещодавно подала свій попередній звіт до ООН.
У цьому звіті підтримуються багато ініціатив G-20, однак він також закликає до сильніших заходів, орієнтованих на країни, що розвиваються. Наприклад, у міру того, як визнається той факт, що майже всім країнам потрібно прийняти пакет стимулюючих заходів (зараз ми всі є кейнсіанцями), у багатьох країн, що розвиваються, для цього немає ресурсів. Таких засобів немає і в існуючих міжнародних кредитних установ.
Однак, якщо ми хочемо уникнути чергової боргової кризи, деяку суму, а можливо навіть велику кількість грошей, необхідно надавати на безвідплатній основі. У минулому допомога супроводжувалася широкими «умовами», деякі з них посилювали обмежувальну монетарну і бюджетну політику — саме зворотне тому, що потрібно зараз — а також нав’язували фінансове дерегулювання, що стало однією з основних причин поточної кризи.
У багатьох частинах світу існує сильний негативний образ, пов’язаний зі зверненням до МВФ, і цьому є об’єктивні причини. Незадоволення наявне не лише в позичальників, але також і в потенційних постачальників фондів. Джерела ліквідних фондів сьогодні перебувають в Азії і на Близькому Сході, однак навіщо цим країнам вкладати гроші в організації, в яких їхній голос обмежений і які часто просували політику, протилежну їхнім цінностям і вірі?
Багато з управлінських реформ, запропонованих МВФ і Світовому банку — що стосуються переважно процедури виборів їхніх голів — зрештою надійшли на розгляд. Однак процес реформування протікає повільно, а криза не чекатиме. Тож дуже важливо, щоб допомога надавалася за кількома каналами, в доповнення або замість МВФ, включаючи регіональні установи. Можна створити нові можливості кредитування, з управлінськими структурами, що відповідали б більшою мірою потребам XXI століття. Якщо це вийде зробити швидко (я вважаю, що це можна зробити швидко), такі можливості можуть стати важливим каналом розподілу фондів.
На саміті в листопаді 2008 року лідери G-20 пристрасно засуджували протекціонізм і взяли на себе зобов’язання не вживати таких заходів. На жаль, дослідження Світового банку показує, що 17 з 20 країн фактично вжили нових протекціоністських заходів, найпомітніші в США, з умовою, включеною в пакет стимулюючих заходів, — «купуй американське».
Проте вже давно визнано, що субсидії можуть бути так само деструктивними, як і тарифи — і навіть менш чесними, оскільки в багатих країн більше можливостей собі їх дозволити. Якщо коли-небудь і існувало єдине ігрове поле в глобальній економіці, то його більше немає: істотні субсидії і рятівні заходи з боку США змінили все, можливо, безповоротно.
Навіть фірми в розвинених індустріальних країнах, що не отримали субсидію, мають несправедливу перевагу. Вони можуть брати на себе ризики, які інші не можуть, розуміючи, якщо вони зазнають невдачі, зможуть отримати допомогу. І хоч можна зрозуміти внутрішні політичні імперативи, що привели до субсидій і гарантій, розвинені країни повинні усвідомлювати глобальні наслідки і надавати компенсаційну допомогу країнам, що розвиваються.
Однією з найважливіших середньострокових ініціатив, висунених комісією ООН, стало створення глобальної економічної координаційної ради, що координуватиме не лише економічну політику, а також оцінюватиме проблеми та інституційні проломи, що заважають. У міру поглиблення спаду деякі країни, наприклад, можуть постати перед загрозою банкрутства. Однак досі не існує адекватної структури для вирішення таких проблем.
Використання долара США як резервної валюти — головна причина поточної глобальної фінансової кризи — вичерпує себе. Китай висловив занепокоєність, і голова центрального банку Китаю приєднався до закликів комісії ООН створити нову глобальну резервну систему. Комісія ООН вважає, що розв’язання цього старого питання — порушеного понад 75 років тому Кейнсом — життєво важливе, якщо ми хочемо отримати сильне й стабільне зростання.
Такі реформи не стануться за одну ніч. Однак вони взагалі не зможуть відбутися, якщо роботу над ними не буде розпочато зараз.
