Ревна боротьба Кремля з «помаранчевою» загрозою завершилась успішно — «помаранчевий» сценарій в Росії тепер цілком імовірний. Починаючи з 2004 року, профільні владні інститути й афілійовані з ними громадські та експертні організації вкладали в створення «помаранчевої» загрози всю душу, всю силу свого таланту. Копітка праця не пропала марно: «помаранчеві» тепер є, і з ними можна починати битися що є сили. Можливо, добре бюджетована боротьба з «оранжадом» на руку обслуговуючому владу персоналу, проте справжнім господарям Кремля вся ця мишача метушня точно ні до чого.
Скупчення ОМОНу в центрі міста не сприяє успішному бізнесу, хай навіть західні партнери і байдужі до факту нанесення побоїв опозиціонерам. Якби можна було обійтися без ексцесів, без них обійшлися б. Але це вже фірмовий стиль влади. Створити проблему, щоб потім її вирішити, розпочати проект і, не закінчивши його, розпочати ліквідацію наслідків — оце фірмовий стиль.
Але найбільша проблема в тому, що «помаранчева» опозиція є дзеркальним відображенням путінського режиму, злою пародією на нього.
«Другая Россия» ідеологічно всеїдна? Так, а хіба сучасний Кремль має якісь явні ідеологічні переваги, якщо говорити не про лозунги, а про політичну практику?
«Другая Россия» тільки й прагне допастися до влади? Ну, а їхні опоненти прагнуть цю владу не віддавати. Мотив однаковий, просто люди з різних позицій на проблему дивляться.
«Другая Россия» неоднорідна за своїм складом? Те ж саме можна сказати й про путінську адміністрацію (в широкому розумінні цього слова), цей апаратний ковчег, у якому вміщуються і Чубайс, й «інфернальні чекісти». Кремль сам створив умови для зростання «помаранчевих» настроїв. Ображатися наразі нема на кого.
Донедавна існувало два види опозиції: «статусна» і «андеґраундна». Першу складали думські партії, а також окремі політики й суспільні діячі, які в різні часи мали хоч якесь відношення до влади. Перебування в опозиції не заважало їм відчувати себе частиною російської еліти та користуватися відповідними перевагами. Політика була окремо, а життя — окремо: вранці — в облаштований з любов’ю офіс, а ввечері — на засідання якого-небудь клубу чи на радіо. Перетікання у владу й назад не вартувало великих зусиль: історія лідерів СПС, які добре попрацювали в органах виконавчої влади, тому підтвердження. Комуніст Юрій Маслюков мандрував із Думи в уряд і назад, не відчуваючи особливих політичних незручностей.
«Статусна» опозиція була не лише кадровим резервом Кремля, а й важливим елементом збереження політичної системи.
Пускалися в дію не тільки люди, а й ідеї. В обмін на портфелі лідери «статусної» опозиції зміцнювали владу, додавали їй певної стійкості та простору для маневру. За великим рахунком, це був клуб, всередині якого, звісно ж , були конфлікти та сварки.
Опозиційний «андеґраунд» радше був засобом самовираження, захисною реакцією на несправедливо влаштований світ. Навряд чи пенсіонери з «Трудовой России» або молодики з якого-небудь радикального угруповання всерйоз вірили, що можуть змінити режим або прийти до влади. Про отримання дивідендів і йтися не могло. Опозиціонери з «андеґраунда» просто протестували, часто знаходячи на мітингах і пікетах не лише політичних соратників, а й особистих друзів.
До певного моменту «статусна» опозиція і «андеґраунд» були за визначенням ворожі одне одному. Їм не те щоб об’єднуватися, говорити наразі не було про що.
Так би вони й жили в паралельних світах, якби влада не почала міняти їх місцями. Зводити та приборкувати тих, хто звик до м’якого крісла і шанобливої телекамери. Вибудовувати виборче законодавство таким чином, щоб нелояльні елементів не мали б і надії поборотися за збереження свого статусу. Встановлювати правила гри, за яких лояльність слід доводити щодня і щогодини. Можливість комфортного опонування було фактично скасовано.
Водночас ішов процес звеличення позасистемної опозиції. Її накачували всіма можливими способами, демонструючи всю небезпеку для чинної політичної системи. Безглузді, порівняно з порушенням, тюремні строки, показна жорстокість під час припинення акцій прямої дії — все це було свідченням страху (справжнього чи показного) влади. Бояться — отже, шанують. Зі способу соціальної адаптації опозиційний «андеґраунд» перетворився на реальну політичну силу.
У тих, хто боровся без жодного розрахунку на успіх, з’явилася надія.
От десь на середині «статусна» опозиція і «андеґраунд» зустрілися, щоб сформувати прообраз великої «помаранчевої» сили. Із цього ще може нічого й не вийти — політичні таланти лідерів опозиції добре знані й особливого оптимізму їхнім прихильникам вселяти не повинні. Немає поки й значущої соціальної бази — іронія відносно кількості учасників «маршів незгідних» має певне право на існування (інше питання, що їх стає дедалі більше, а мітинги в Москві кінця 1980-х з меншого починалися). Проте немає сумніву в тому, що тепер вже влада почне ще старанніше протидіяти «оранжаду». Можливо, це дозволить «Другой Роcсии» збирати вже по- справжньому великі мітинги.
Перемогти «помаранчевих» влада може, лише частково демонтувавши створену систему контролю над усім чим можливо.
Саме лише спрощення та пом’якшення виборчого законодавства могло б значно змінити ситуацію в опозиційному таборі. Можливо, найближчими роками ми дізнаємося, що нинішні мешканці Кремля люблять більше, — владу чи її атрибути. «Шашечки» чи їхати.
