Як і передбачали експерти, на «Марш мільйонів» зібралося значно менше учасників. Напередодні письменник Борис Акунін написав: «Чотири причини не ходити завтра на демонстрацію: 1. Дратує безглузда назва «Марш мільйонів». 2. Мітинги й демонстрації нічого не дають. 3. Не хочеться слухати все ті ж таки промови все тих-таки ораторів. 4. Узагалі набридло базікання. І одна причина піти: Якщо вийде мало людей, отже, кремлівські мали рацію, коли вирішили: достатньо нас трохи налякати, трохи посаджати — і ми принишкнемо». Російська опозиція не принишкнула, але децибели її голосу явно зменшилася, й для цього є об’єктивні й суб’єктивні причини.
Перші виявилися ще взимку. Протестний рух охопив лише Москву, якоюсь мірою Санкт-Петербург. У решті великих міст кількість тих, хто виходив на мітинги, була від кількох сотень до десятків. Провінція залишилася глухою до протестів, хоча живе набагато гірше, ніж ситі за російськими мірками дві столиці. Іншими словами, протестний рух не мав тоді й тим паче тепер масової підтримки.
Без цього живильного грунту він рано чи пізно мав почати сходити нанівець. По-перше, дещо переляканий спочатку Кремль швидко оговтався, почав арешти й погрози, щоб залякати найбільш слабонервних. Слід прямо сказати, що в чомусь своїх цілей досяг. І в міру того як ставало зрозуміло, що швидкого відступу влади чекати не доводиться, більше того, вона огризається й готова до масових репресій, брати участь у мітингах і демонстраціях люди просто не хотіли. І не можна їх за це засуджувати, адже вони не професійні борці з режимом. У них абсолютно інші спеціальності.
По-друге, й це є найголовнішим, протестувати проти підтасовувань і нечесних виборів можна. Але далі що? Ось на це запитання лідери російської опозиції відповіді й не дали. Таврувати, писати сатиричні плакати на Володимира Путіна й партію шахраїв і злодіїв — справа приємна й цікава. Але цей вид творчості не замінює ідеологію й чітку програму дій після повалення, якщо воно ще станеться, бандитської влади. І на запитання: «Якщо не Путін, то хто?» виразної відповіді так і не прозвучало. Річ навіть не в персоніфікації майбутнього опозиційного лідера, а в його політичному профілі. Немає такого лідера й немає його профілю. І більша частина російських громадян це чудово розуміє, навіть якщо відверто й не говорить про це. Ця мовчазна більшість просто не ходить на мітинги й не голосує за опозиційних кандидатів.
Тепер про суб’єктивні причини. Опозиційний рух дуже роздроблений. У ньому представлені всі, хто невдоволений нинішньою російською владою, від лібералів до націоналістів і ортодоксальних більшовиків. Природно, що вони більше заклопотані боротьбою один з одним, ніж протистоянням з владою. Їм практично неможливо домовитися навіть заради однієї мети — повалення режиму. Про яку позитивну програму в таких умовах може йтися. Тим паче що кожен лідер опозиційної групки, іншого слова й не підбереш, не хоче поступатися іншим. Нічого не нагадує з нашої недавньої історії? До речі, цей негативний результат в Україні добре відомий у Росії, й багато хто побоюється його повторення.
В міру того як мітингова хвиля перевалила свій гребінь і пішла заднім фронтом, на перший план дедалі більше виходять радикали. А це перша ознака того, що опозиційний рух втратив позитивний орієнтир. Як наслідок від нього починають відвертатися ті, кого так голосно називають креативним класом. Люди, які належать до нього, прагматичні й цураються будь-якого виду радикалізму, хоч лівого, хоч правого. Їм революції не лише не потрібні, а прямо протипоказані.
Криза російського опозиційного руху стала очевидною і його лідерам. Борис Нємцов у Санкт-Петербурзі на презентації своєї нової книжки зізнався: «Мені вже 53 роки, я вже не хлопчик. Мені, чесно кажучи, вже набридло вулицями від ОМОНу бігати. Час уде йти до парламенту й там працювати, як це й заведено в цивілізованих країнах». Ще різкіше висловилася в ефірі радіостанції «Эхо Москвы» журналіст Юлія Латиніна. Вона висловила думку, що «на сьогоднішній день мітинги себе зжили, тому що ми не барани».
У спробі змінити такий стан справ деякі лідери, й серед них Ксенія Собчак, пропонують від мітингів перейти до іншої форми політичного протистояння. В ефірі радіостанції «Эхо Москвы» вона говорила про участь у місцевих виборах, аби так званими малими справами заробити авторитет у народу. Зокрема, опозиція підтримує на виборах мера міста Химки під Москвою екологічну активістку Євгенію Чирикову. І зараз усі зусилля московських опозиціонерів спрямовані на протидію фальсифікаціям, підтасовуванням і просуванню кандидатури Чирикової.
Проте є одне дуже велике питання. За всієї, здавалося б, виграшності такої стратегії, вона від початку приречена на крах. Мало бути обраним у мери, в депутати місцевого органу влади. Треба дійсно щось зробити. А ось цього якраз влада й не дасть. Буде використано найпростіший метод — фінансового придушення. Адже всі гроші сходяться в Москві, а потім у ручному режимі розподіляються. Кому хочемо — даємо, а як нема, то й дарма. У результаті опозиційні мери й депутати нічого не зможуть зробити, якщо не здадуться владі, буде ще більше розчарування в опозиції.
Так вийшло, що в Росії й Україні опозиція не має іншої можливості змінити владу, крім виграти парламентські вибори. Слід чітко показати, чим вона відрізняється від шахраїв, злодіїв, бандитів і, нарешті, займатися не політиканством, а чорновою й важкою роботою для об’єднання всіх опозиційних сил. Переконати маси, що боротьба за українську мову, проти придушення свободи слова настільки ж важлива, як за пільги чорнобильців або нормальний Податковий кодекс. Не заявляти, як на Податковому майдані, що ми політикою не займаємося, а, навпаки, в першу чергу виставляти політичні вимоги. Як у царській Росії, боротьба за восьмигодинний робочий день була не економічною, а політичною.
І найголовніше — єдність. Якщо виходять до Верховної Ради чорнобильці, там же мають бути афганці, дрібні торговці. Якщо застрайкував один ринок через наїзди рейдерів, то через солідарність мають страйкувати й інші. Завтра й за їхніми робочими місцями прийдуть. Як у Західній Європі. Таку мову влада розуміє. І коли зрозуміє, що з нею борються не одинаки, а сотні тисяч, то сама втече з однією думкою скоріше проскочити хутір Михайлівський або Козачу Лопань.
Тоді з’явиться можливість на чергових, а цілком імовірно й дострокових, парламентських виборах дійсно щось змінити. Принаймні в Україні.
