Нещодавня тристороння зустріч президента Сполучених Штатів Барака Обами з лідерами Пакистану й Афганістану ознаменувала початок прогресу в координації трьома країнами співпраці в боротьбі з ісламськими бойовиками з метою унеможливити проведення терактів на пакистанській і афганський території. Американський президент визначив Афганістан і Пакистан головним потенційним джерелом терористичних загроз для США. Саме тому на ці держави зараз переносяться військові та дипломатичні зусилля Вашингтона з Іраку.
Власне, військова операція проти талібів, що узяли під контроль долину річки Сват в північно-західній прикордонній провінції Пакистану, почалася раніше, але минулого тижня вона досягла своєї кульмінації. Приводом для армійського втручання в зоні впливу пуштунських племен, де облаштувалися талібські бойовики, стало порушення угрупуваннями «Талібану» угоди з урядом Пакистану, згідно з якою, Ісламабад погодився ввести в районах, підконтрольних радикальним ісламістам, суди шаріату в обмін на припинення будь-яких дій. Фундаменталісти ж, скориставшись ситуацією, вирішили за допомогою талібів повалити місцеву владу.
Схоже, що після зустрічі з президентом США Обамою пакистанське керівництво вирішило здійснити безпрецедентний наступ на «Талібан». Серйозність намірів Пакистану засвідчив виступ президента цієї країни Асіфа Алі Зардарі на американському телеканалі NBC, де він визнав, що «бойовики — це свого роду ракове захворювання... І тепер нам треба разом знайти спосіб, як вилікуватися від нього». Проте лікування від раку ісламізму не мусить пошкодити здорові клітини пакистанського суспільства. Адже якщо пакистанські війська потенційно здатні перемогти військовими засобами «Талібан», то вони мають паралельно з цим зосередити увагу на допомозі й поверненні додому майже мільйона цивільних осіб, котрі змушені були тікати з місць інтенсивних воєнних дій.
Зараз не можна однозначно відповісти на запитання, чи вистачить цього разу в пакистанського керівництва політичної волі та бажання покінчити з «Талібаном». Адже, як вважають західні експерти, якщо говорити про цивільний пакистанський уряд Юсуфа Рази Гілані, то відповідь буде позитивною. Якщо ж ми маємо на увазі пакистанську службу безпеки та частину армійського керівництва, то радикальні ісламісти для них є корисними у їхніх стратегічних цілях. Зокрема, в боротьбі з Індією за Кашмір. І чого не спостерігається в Пакистані, то це твердого й беззастережного наміру пакистанського керівництва назавжди покінчити з ісламським радикалізмом в будь-якій його формі. Можливо, цей намір і з’явиться, проте досі він не є помітним.
За ситуації, яка нині склалася у Пакистані, все залежатиме від того, якою мірою пакистанський уряд і вірні йому офіцери зможуть здійснювати контроль армії. Відомо, що до цього часу за пакистанською армією не числилося жодних успіхів у її спробах зупинити «Талібан». Можливо, це відбувалося через те, що хтось саботував такі спроби, або ж тому, що значна частина армії вже «інфікована» ісламізмом, або тому, що вона погано озброєна й підготовлена. Проте, якщо нинішня операція буде неефективною і значні пакистанські території залишаться в руках «Талібану», його приховані прибічники в розвідслужбах та інших силових структурах відчують, що сила на їхньому боці. І в такому разі вони можуть ризикнути вийти з тіні й розпочати відкритий громадянський конфлікт з керівництвом Пакистану.
Очевидно, що адміністрація президента Обами за будь-яку ціну прагнутиме переломити ситуацію в Пакистані. Так, днями спеціальний посланець США в Афганістані й Пакистані Річард Холбрук давав свідчення в Конгресі щодо політики Америки в цих двох країнах. На слуханнях у сенатському комітеті з закордонних справ було запропоновано надати протягом наступних чотирьох років Пакистану 7,5 млрд. доларів на боротьбу з екстремістами, зокрема, з «Талібаном» і «Аль-Каїдою».
Втім, скептики висловлювали занепокоєння з приводу того, наскільки раціонально й за направленням витрачатимуться ці гроші. А деякі члени комітету висловлювали сумнів у тому, що будь-яка армія може здобути перемогу в боротьбі з партизанським силами в рельєфі Афганістану. Сенатор-демократ Роберт Кейсі-молодший запитав у Холбрука чи не могла б Індія послабити напруження з Пакистаном, що дало б змогу пакистанській армії зосередити більше уваги на боротьбі з ісламськими екстремістами.
Розглядаючи питання стосовно того, чи дійсно пакистанський уряд і пакистанські військові взялися за боротьбу з талібами по-справжньому, необхідно відзначити, що подібне можливе тільки якщо пакистанські еліти повною мірою відчують свою зацікавленість у вирішенні протистояння з талібами. А також якщо пакистанські еліти відчують, що їхня зона відповідальності цілком збігається або принаймні є не меншою, ніж зона повноважень. Це, власне, є класичною формулою управління будь-яким процесом і стосується й окремих країн, їхніх еліт в сенсі регіонального й глобального політичного контексту. Роблячи невеликий відступ, можна сказати, що подібна криза існує на сьогодні і в Україні, коли відсутність збігу зони відповідальності з зоною повноважень кількох прошарків владних еліт призвело до надзвичайно потужної внутрішньої кризи.
Історично склалося так, що найпотужнішою і найорганізованішою елітою в Пакистані є військова, куди входять і пакистанські спецслужби. Практично весь час існування пакистанської держави цей прошарок не лише мав надзвичайні повноваження та ресурсне забезпечення, а й був чудово освічений. На відміну від військових більшості країн регіону, а можливо, й світу, кожен пакистанський офіцер обов’язково мусив мати дві освіти, як внутрішньо пакистанську військову, так і другу освіту, отриману в Європі або в Сполучених Штатах, загального характеру.
Відтак пакистанські військові відчували себе в тому ж сенсі елітою, як і лицарство середньовіччя у більшості країн Європи чи Близького Сходу (до цієї культури, до речі, історично належить і Пакистан). Останнім же часом глобальні та регіональні процеси змістили елітне позиціонування цього прошарку, зменшили їхній вплив на соціум, причому, як з боку деструктивних терористичних організацій на кшталт «Аль-Каїди» і «Талібану», так і з боку цивілізованого світу, котрий в боротьбі за демократизацію і світськість Пакистану, як то кажуть, разом із водою вихлюпнув і дитину. Цебто справжню владу Пакистану.
Відповіддю було як неодноразове встановлення військової диктатури, так і фактично формальне відсторонення військової еліти від вирішення багатьох питань, котрі виходили за межі їхніх практичних повноважень. І не лише для того, щоб таким чином покарати суспільство й світову громаду за утиск своїх прав, а фактично за реальної неможливості виконувати надзвичайно складні функції у такому надскладному регіоні. Саме зустріч президента Сполучених Штатів Барака Обами з лідером Пакистану і надала певні гарантії підтримки Америки і її партнерів у боротьбі із тероризмом, гарантії ресурсної підтримки й підтримки в загальнополітичному глобальному процесі. Це вписується повністю у нинішню стратегію США діяти не лише військовою силою, а й розумною політикою і підтверджує те, що нинішня адміністрація президента Барака Обами цілком реалістично дивиться на світові проблеми і готова брати участь не лише в силовому їхньому вирішенні, а й у партнерстві з реальними політичними й силовими структурами в кожному конкретному регіоні.
І в цьому сенсі можна бути цілком впевненими, що подібну місію буде застосовано й до Індії, для того, щоб дійсно, як було відзначено вище, якщо не повністю припинити, то максимально зменшити протистояння Пакистану з Індією і цим самим не лише надати допомогу пакистанцям, а й у цілому розрядити небезпечну конфронтацію, котра відбувається вже протягом багатьох десятиліть і, власне кажучи, вже абсолютно нікому не потрібна, крім, можливо, певних учорашніх політичних сил, на шталт СРСР, котрий давно розпався, і нових деструктивних сил на зразок талібів і «Аль-Каїди». І якщо на цьому шляху адміністрації президента США вдасться досягти хоча б посередніх успіхів, то проблему з наступом «Талібану» й «Аль-Каїди» в цьому регіоні може бути вирішено.
