Де в Кувейті триває неформальне й вільне суспільне обговорення всіх новин і проблем — від глобальних до місцевих і побутових? У диваніях. Так називають посиденьки за кавою і солодощами, що відбуваються на спеціально для цього збудованих віллах невеликих груп кувейтян, що згуртувалися за інтересами, або, наприклад, друзів дитинства. І громадська думка у Кувейті формується саме тут. Кажуть, що коли емір шейх Ахмед Аль Джабер у далеких 40-х підписав угоду із британцями про заснування Кувейтської нафтової компанії ( у 1975 р. компанія стала стовідсотково кувейтською державною), він одразу поїхав на диванію, щоб відповісти на запитання підданих, наскільки такий крок поліпшить їхнє життя. Сьогодні важко навіть уявити, що в ті часи Кувейт був одним із найбідніших куточків світу і тримався лише на експорті перлин, та й цей бізнес почав занепадати через винайдення штучних перлин. Слід зазначити, що правляча у країні сім’я Сабахів є обраною іншими сім’ями на керування. І монарша родина пам’ятає про свою відповідальність. Коли у 1931 р. емір Мубарак ас-Сабах підвищив мито на експорт перлин, купці перенаправили торгівлю через порти Бахрейну, отож, державна скарбниця швидко спорожніла. Тоді емір приніс вибачення за помилкове рішення і повернув ставку мита на попередній рівень.
Емір Кувейту призначає прем’єр-міністра, має право розпустити парламент і відхилити будь-який закон, водночас, власні рішення він повинен погоджувати на сімейній раді (це називається «диваном») і отримувати згоду Національної асамблеї. Усе це заради досягнення консенсусу, що є в традиції держав Затоки — ухвалювати рішення не простою більшістю, а через прийнятність його для всього суспільства. Пошук суспільного консенсусу, до речі, існує і в практиці деяких європейських держав. Як розповідає колишній посол Швеції в Україні, нині представник генсека Ради Європи Аке Петерсон, «у таких питаннях як податки або оборона, у Швеції прагнуть досягнути максимальної згоди у суспільстві на певне рішення. Інакше не виключено, що наступний уряд або парламент це рішення просто скасує».
Тільки Його Високість емір має юридичну недоторканість. А досвід кувейтського парламентаризму свідчить про його ефективність у боротьбі з корупцією. Не раз депутати своїми резолюціями спричиняли розслідування корупційних дій (у результаті із покаранням) тих чи інших урядовців — як правило, через зловживання із державними фондами та призначення державних контрактів. Що важливо зазначити, у кувейтських депутатів попри фракційну приналежність (ліберали, ісламісти, націоналісти) відсутня така знайома нам кругова порука: якщо прокуратура направляє клопотання про позбавлення депутатського імунітету через кримінальне розслідування, парламент негайно його задовольняє. І, зрозуміло, найулюбленіше заняття депутатського корпусу — атаки на уряд із звинуваченням у бездіяльності, помилках і такому подібному. У місцевій англомовній пресі це так і визначають — дослівно — «смажити на грилі». Водночас, самих депутатів та ж преса часто звинувачує у популізмі, бажанні догодити своїм виборцям вибиттям із уряду чергової роздачі живих грошей. Минулого року цілу кризу спричинили звинувачення парламентської більшості на адресу кабінету міністрів у неефективному управлінні. І хоча емір попереджав депутатів, що «його терпець уривається» спостерігати, як у період глобальної кризи парламент паралізує роботу уряду, той не вгавав. Врешті, терпець Його Високості таки луснув, і він розпустив асамблею. Але це був той випадок, коли немає лиха без добра. До нового складу асамблеї було обрано одразу чотири жінки. Факт вельми значущий, бо донедавна той же парламент — здавалося, оплот демократії і прав людини — всіляко опирався наданню жінкам виборчого права. Щонайменше двічі правитель видавав рішення про виборчі права жінок, і двічі асамблея накладала вето. Врешті, завдяки наполегливості еміра питання було вирішене.
Ну, а щедру поживу для згаданих диваній надають засоби масової інформації. Кувейт уже традиційно всілякі іноземні моніторингові організації зараховують до переліку найвільнішої преси в Арабському регіоні. І це знову ж таки у заслугу ставлять емірові. Будь-яке щоденне видання арабською або англійською мовою не поступається за виглядом і змістом найякіснішому європейському виданню. Читача познайомляться не лише із розмаїттям місцевих новин, поглядів на всі поточні проблеми, а дадуть широку картину подій у світі із ретельним аналізом. Хоча, звісно, не без проблем. «Одного разу влада на покарання тимчасово закрила нашу газету, розповідала головний редактор газети «Аль-Анба» Бібі Аль-Маздрук. Але наша популярність тільки зросла від того. Після відновлення виходу я навіть подякувала за таку промоцію». Усі редактори провідних видань, з якими мені довелося поспілкуватися, в один голос запевняли, що «закритих» тем для преси не існує, рівно як і не бракує найполярніших точок зору на ту чи іншу проблему. Відомий далеко за межами країни публіцист і головний редактор газети «Араб таймс» Ахмед Аль-Джараллах пережив кілька невдалих, на щастя, замахів на життя. Каже, така плата за його особисту позицію і помста радикальних елементів.
Водночас, у Кувейті свобода висловлення міцно прив’язана до відповідальності за висловлене. Без перебільшення, суспільство тримається позиції, що медійний продукт — продукт, передусім, соціально значущий, а не комерційний — для отримання прибутку.
За що ж, буває, карають закриттям, штрафом і навіть ув’язненням журналіста і пресу в Кувейті? Якщо суд визнає медіум винним у наклепі. Або в порушенні норм конституції. Днями відбулися дві події, які є яскравими ілюстраціями цього. Суд першої інстанції засудив місцевого журналіста Мохамада Абдулу Кадера Аль-Джасема до кількох місяців ув’язнення (із відстрочкою до розгляду апеляції) за дифамацію (паплюження). Вирок винесли за позовом самого прем’єр-міністра шейха Нассера Аль-Мохамада. Відома організація «Репортери без кордонів» негайно розповсюдила прес-реліз, що його покарали за критику прем’єра, мовляв, він постійно писав, що той є некомпетентним і вимагав його відставки. Певна частка правди в цьому є. Журналіст дійсно роками воює проти нелюбого йому прем’єра. Але не він один такий. Як уже зазначалося, для багатьох депутатів «смаження» міністрів включно із главою кабінету є звичним заняттям. Їхні звинувачення на його адресу вільно ретранслює преса, погоджуючись або ні із висловленим. І за це ніхто не карає ані депутатів, ані журналістів. А родзинка справи Аль-Джасема в тому, що причиною позову на нього були звинувачення на адресу другої особи держави у «співпраці з іранською розвідкою». Ось це звинувачення він і мав би підтвердити доказами у суді. Якщо ж не зміг, даруйте, це вже наклеп чистісінької води. До слова, судовий захист від наклепу у пресі із покаранням зловмисника гарантований будь-якому громадянину незалежно від посади.
І майже у цей час трьох голосів не вистачило депутатам, щоб висловити недовіру міністру інформації шейху Ахмаду Абдуллі Аль Сабаху. А причиною було те, що в ефірі приватного супутникового телеканалу ведучий сказав, що бедуїнські (себто кочові, які зберегли патріархальний спосіб життя) племена у Кувейті мають подвійне громадянство, отож, їхня лояльність і інтегрованість в демократичний процес сумнівні. Ображені бедуїни влаштували вуличні протести. А їхні депутати зажадали «смаження» міністра інформації. Бо він особисто не покарав телеканал за це порушення конституції, яка вимагає плекати національну єдність. Преса мало не одностайно виступила на захист міністра, угледівши в спробі його відставки посягання на свободу слова. «Міністр не має повноважень закривати канал без рішення суду», нагадала газета «Арруях». «Парламент цим підриває діючий закон про пресу і обмежує її свободу», зазначила газета «Аль-Кабас». Водночас, оглядачі одностайно засудили горезвісні висловлення на адресу бедуїнів як «образливі, такі, що сіють розбрат». Дійсно, кувейтське суспільство(як і будь-яке інше) не є однорідним: є урбанізоване населення, і ті ж бедуїни, є суніти і шиїти... Кувейтці свідомі, що з огляду на історію регіону та поточні тенденції національну єдність слід захищати, інакше цим скористаються зовнішні сили (приклад Лівану, трагічна історія якого породила політологічний термін «ліванізація», у всіх перед очима). Кувейтці справедливо пишаються тим, що жоден (!) не став колабораціоністом під час іракської окупації, але тверезо оцінюють усі потенційні загрози своїй країні. Врешті, для міністра все минулося. Після голосування він звернувся до всього складу асамблеї із словами: «Хочу подякувати вам, моїм братам, за таке застосування справжньої демократії. Бо ми всі працюємо у вищих інтересах Кувейту».
Вся ця розповідь, сподіваюся, спонукає розважливого читача поставити наступні питання. Наскільки домінуючі в Україні олігархічні медіа відповідають суспільним запитам і в чому справжня мета їхньої діяльності? Чому в Україні, винахідники і виконавці сумно відомого телеподілу української мапи на сорти на виборах ще 2004 р. так і залишилися непокаране ними, попри клопотання профільного комітету Верховної Ради під головуванням Г.Удовенка? Ба більше, виявилися затребуваними на виборах 2010 р.? Чому звинуватити будь-яку посадову особу, включно із найвищою, так же легко, як висякатися, і це вже не спричиняє навіть суспільного резонансу, не кажучи про з’ясування правдивості у суді? Чому самозвані «захисники» національних інтересів із депутатськими мандатами не спроможуться зробити елементарної речі — бодай підготувати законопроект, який чітко поставив у рамки лобістську практику на користь іншої держави та попередив діяльність іноземних «агентів впливу» на владних щаблях, які відверто лобіюють державні рішення на догоду іншій державі. Чи не тому, що ці ж «захисники», у свою чергу, мають іншого замовника і кошти від нього для власного «свічного заводика» у вигляді НДО? Розумію, питання наразі риторичні.
