Завтра Надзвичайний і Повноважний Посол Фінляндії в Україні пані Лаура Рейніля завершує місію в нашій країні. Завдяки діяльності пані Рейніля українці більше дізналися про Фінляндію і відчули цю країну ближчою. Зі свого боку, фінський посол із зацікавленістю сприймала Україну та українців. Вона стала добрим другом газети, відвідувала всі фотовиставки «Дня» і цікавилася нашими книжковими проектами. Тому читачам «Дня», напевне, буде цікаво дізнатися, які враження про Україну фінський посол забере із собою. Пані Рейніля уважно — не лише як посол, але і як людина — вдивлялася в наше життя, цікавилася українською історією, знайомилася з різними прошарками українського суспільства, намагалася зрозуміти і допомогти. Хоч їй — як і багатьом іншим іноземцям — нелегко було зрозуміти логіку деяких, суто «українських», зигзагів політики й економіки. Адже їх не розуміє більшість українців!
— Ви працювали в Україні кілька років. Чи встигли ви звикнути до країни і її громадян?
— Абсолютно звикла і особливо до українців — ви дуже приємні люди. Український народ багаточисленний — набагато численніший від нашого народу. Однак, на відміну від інших великих народів, українці не акцентують свою численність і не мають звички робити з цього чинника аргумент. Як це буває в інших великих країнах — там часто чекають, що з ними всі повинні якось особливо рахуватися. Українці ж — товариські, скромні люди. І ще одна, дуже позитивна з моєї точки зору, риса — українці часто не підозрюють про свої позитивні якості.
— Що найбільше відрізняє середнього українця від середнього фіна? І що може бути джерелом цієї різниці?
— Можливо, найбільшою відмінністю є ставлення народу до законів своєї держави. У нас практично всі дорослі люди знають правила життя і бізнесу і чинять відповідно до цих правил. В Україні також, можливо, знають правила, але використовують залежно від обставин, від партнера, від свого службового становища. У Фінляндії ж на одне і те ж питання за будь-яких обставин буває одна і та ж відповідь. У нас однакове ставлення не тільки до законів, але й одне до одного — до найрізніших членів суспільства. Всі фіни рівні як перед законами, так і у всіх інших відношеннях. Звичайно, є бідні і багаті, талановиті і не талановиті — різні люди. Але такого провалля між окремими прошарками суспільства, як у вас, не існує.
Візьмімо найвищий прошарок Фінляндії — уряд. Звичайно, там є своя охорона, застережні засоби, етикет, але людину не здивує, наприклад, якщо вона зустріне президента країни на вулиці. Я також можу зустрітися на вулиці зі своїм президентом або міністром закордонних справ і просто сказати: «Привіт!», у відповідь почувши те ж саме. Тобто ієрархічні відносини досить спрощені, а це так чи інакше об’єднує, зближує народ.
Ще одна відмінність: фіни дуже дбайливо ставляться до середовища, в якому вони живуть, до природи. У нас ніде не можна побачити стільки сміття, скільки, я, на жаль, бачу в Україні.
— Яку рису українського суспільства ви вважаєте найгіршою?
— Це, можливо, те, що люди не розуміють тієї простої істини, що без компромісів неможливо обійтися — завжди і на всіх рівнях суспільства. І ще — якщо ви щось вирішили, то треба десять разів відміряти, а не відмовлятися на наступний день. Вирішили — значить треба робити те, на чому зупинилися. Варто також уникати тривалих сумнівів і не боятися відповідальності й ініціативи при розв’язанні будь-яких проблем. Треба безжалісно виривати коріння того життя, в якому від людей нічого не залежало, коли вони не могли самостійно вирішувати навіть свої особисті питання. Можливо, що все це є спадковістю не тільки рад, але і кріпацтва, якого в Фінляндії не було.
— Ви чудово знаєте, як псують життя українцям ті громадяни нашої країни, які хочуть повернутися в лоно якщо не СРСР, то, принаймні, в Російську Федерацію. Відомо також, що значну частину своєї історії фіни прожили у складі Російської імперії. Моє питання: чи є сьогодні у Фінляндії русофіли?
— Сьогодні про це у Фінляндії не думає ніхто.
— Але відразу після відділення, після революцій, такі люди все ж були?
— Мабуть, такі люди і настрої мали місце до так званої Зимової війни. Взагалі, 1939 рік справді згуртував націю — всі прагнули зберегти свою незалежність, культуру, традиції. Саме тоді суспільство зрозуміло, в чому наші загальнонаціональні інтереси, наші цінності — власна територія і незалежність. Ми можемо пишатися також тим, що під час Другої світової війни ми належали до тієї малої жменьки європейських держав, територія яких не була окупована тими чи іншими військами. І дуже добре розуміємо важливість того, щоб ми завжди були господарями у своїй країні.
— Ми захоплюємося фінами саме за те, що вони, будучи частиною Російської імперії, фактично відстояли свою незалежність — мову, право, свободу селян тощо. Адже тоді фіни мали більше громадянських прав, ніж росіяни! Як ви вважаєте, за час вашого перебування в Україні чи змінилися українці?
— Блискучим показником змін на краще є Оранжева, або Помаранчева революція. Надзвичайно важливо те, що тепер люди не бояться відкрито виражати свої думки, процвітають дискусії, критика — це надзвичайно важливі чинники, без яких узагалі не може бути демократії. Це і є головна зміна в українському суспільстві. Адже свобода мислення веде також до нововведень, які, у свою чергу, сприяють розвитку економіки.
— Розкажіть, будь ласка, нашим читачам про роботу дипломата в чужій країні, зокрема в Україні.
— Найголовніша наша місія — стежити за змінами у країні. В цих процесах можуть брати участь також дипломати: підкидати ідеї, вказувати — дуже делікатно — на помилки. У Вашій країні ще багато чого треба зробити і обговорити.
— Який механізм впливу іноземних дипломатів на справи країни, в якій вони акредитовані? Припустімо, ви бачите небезпечну помилку в роботі державного механізму, але як можна втрутитися? Через ЗМІ?
— Це важлива і цікава частина роботи дипломата, особливо у країні, яка перебуває у стані змін. Тут є різні можливості, наприклад, висловлювання своїх думок при зустрічах з політиками, з представниками різних міністерств. Використовуються також ЗМІ, дискусії тощо. Однак найзмістовніші дискусії проходять з політиками наодинці, без присутності преси. Одним із шляхів є також залучення закордонних експертів для обміну досвідом.
— Чи має право дипломат вільно подорожувати по країні, в якій він акредитований? Чи обов’язкова при цьому охорона? Питаю тому, що мала приємну можливість зустрітися з пані Лаурою на симфонічному концерті в Царському саду. Можливо, в кущах сиділа охорона?
— В Україні дипломати повністю вільні. І для подорожей по країні не треба ніяких дозволів, не враховуючи, звичайно, заборонених зон і об’єктів. Під час Оранжевої революції і в подальший час я вільно ходила Києвом у будь- який час. Чому я мала боятися? Як відомо, тоді не було розбито жодного вікна!
— Відомо, що деякі дипломати, акредитовані в Україні, купили собі тут квартири або дачі — для того, щоб мати можливість приїжджати в цю країну і після закінчення терміну служби. Ви не маєте намір зробити те саме? — Я не належу до числа таких людей — у мене немає дачі і в Фінляндії. А дачі, я переконана, тут купують лише ті іноземці, які вже мають дачі десь в іншому місці. Якщо ж я захочу приїхати в Україну, то мені знайдеться тут місце у друзів. Я вже отримала на майбутнє декілька пропозицій.
Загалом увага українців мене дуже зворушує. Ось недавній випадок. Мене запросили на музичний концерт у вашому прекрасному парку, де грали, як виявилося, твори і фінських композиторів. Диригент був такий люб’язний, що публічно, з естради, присвятив своє виконання мені, моїй діяльності! Це був дуже зворушливий і красивий подарунок, який ще раз підтверджує, що українці дуже схильні робити приємне іншим людям!
— Те, що ви допомагали людям в Україні, відомо. Був це обов’язок дипломата чи людини?
— Швидше людини. Тому що посол — також людина. Проте тут багато обмежень. Зокрема, не можна допускати, щоб його, посла, діяльність дратувала місцеву владу, це б було втручання у внутрішні справи. Але допомагати, наприклад, безпритульним дітям послу дозволяється.
— Мені відомо, що Вам знайома історія Свято-Михайлівської парафії, прихожан якої зараз примушують або відректися від побудованого ними храму, або перейти до складу промосковської Української православної церкви. Не могли б Ви розповісти про це нашим читачам детальніше?
— З проектом зведення Свято-Михайлівського храму я познайомилася багато років тому, коли працювала в посольстві Фінляндії в Москві — ще в радянські часи. Тоді група українців хотіла отримати дозвіл на будівництво православної церкви і каплиці в київському парку радянсько-фінської дружби. Мене це вразило — йшов 89-рік, радянська атеїстична влада ще була в повній силі, а тут люди намагаються побудувати храм. Як дипломат я, звісно, нічого не могла зробити, щоб допомогти. Єдине, що було мені доступно, це передати їх лист предстоятелю православної церкви Фінляндії архієпископу Карелії і всієї Фінляндії Іоанну. Спасибі йому, він відгукнувся — звернувся з листом до виконкому Дарницької районної ради народних депутатів Києва, в якому, зокрема, писав: «для мене невимовною радістю був би той день, коли я міг би взяти участь в освяченні цього святого храму в парку співдружності наших народів».
Коли я приїхала працювати до Києва, то дізналася, що українській общині все-таки вдалося побудувати церкви в цьому місці. Але, на жаль, люди, які були ініціаторами і співучасниками будівництва не можуть їх використовувати. Вони звернулися до Європейського суду з прав людини, і я рада, що Європейський суд ухвалив рішення з цього питання в червні цього року.
Оскільки Європейський Союз приділяє велику увагу захисту прав людини, а Україна є членом Ради Європи, то відновлення прав віруючих, порушення яких було визнано Європейським судом, — в інтересах української влади й українського суспільства.
— Релігійна карта Фінляндії досить строката — там існує декілька християнських конфесій. Які відносини між різними церквами вашої країни? Чи можливо собі уявити, що одна з церков раптом почне розширювати свої церковні володіння за рахунок інших? Взагалі, яким чином вирішуються релігійні конфлікти? Чи втручається в ці справи держава? В Україні, як усім добре відомо, найбільше клопоту — з православними церквами. Яке місце в суспільстві має Православна церква Фінляндії? Хто її прихожани — лише росіяни?
— У нас, звичайно, менше церков, ніж в Україні. Православна ж церква Фінляндії (під омофором Константинопольського патріарха) має переважно фінських прихожан.
Міжцерковні відносини у нас чітко регулюються законодавством. Так, наприклад, лютеранські єпископи затверджуються урядом (з подачі церков). А в іншому — церкви повністю самостійні. Але є два дні на рік, коли влада — президент, члени парламенту й уряду — приходить до церкви: на День Незалежності країни і в день відкриття Парламенту. В ці дні відбувається екуменічна служба в головному Лютеранському соборі. Присутні лютерани, православні, католики, представники інших протестантських церков.
— Ми вже майже звикли до того, що деякі церкви України більше нагадують політичні партії, ніж об’єднання віруючих у Бога людей. Чи політизовані церкви Фінляндії? І наскільки?
— Можливо, в минулому було більше єпископів і пастирів, що цікавилися політикою. Але сьогодні церкви мало беруть участь в політичних справах. Зате вони активно займаються моральними, етичними і соціальними проблемами — евтаназією, абортами, моральністю суспільства, бідністю тощо. Також у годину скорботи, під час стихійних лих або аварій, дуже помітна роль церков — вони організовують гідний всезагальний траур.
— Ви виїжджаєте з України і, можливо, надовго. Чи мали ви можливість хоча б трохи познайомитися з нашою країною за межами Києва?
— До останнього часу це було вельми важко — не було ні хороших путівників, ні спеціальної літератури. І мене дуже радує те, що в останні роки це змінилося на краще — сьогодні можна знайти досить хороші путівники по країні. Наприклад, зовсім недавно ми з моїм батьком відвідали Батурин і Ніжин. Тоді я вперше зустріла українських туристів, які подорожували самостійно (приватним чином).
Мені взагалі було надзвичайно приємно зустрічатися і дискутувати також зі студентами — щоразу це було прозріння. Ті ж самі вельми сильні враження отримали спікер нашого Парламенту і наш губернатор Національного банку (колишній член комісії Євросоюзу) при зустрічі зі студентами київських університетів. Це світле майбутнє України, і слід надати їм належні рівні можливості.
Газета «День» бажає пані Лаурі щасливої дороги і гостинних країн, в яких у майбутньому вона працюватиме! Чекаємо у Києвi!
