Провідний науковий співробітник Московського центру Карнегі, член Наукової ради, доктор історичних наук Лілія Шевцова добре відома в російських і міжнародних експертних колах. Її книжки «Єльцинська Росія» і «Росія Путіна» видано англійською мовою. Вона займається політологією, політичними й інституційними трансформаціями в Росії, новітньою історією Росії. Чи може Росія відновити свою колишню роль і позиціонувати себе як новий полюс світу в протистоянні зі США? Чи можливе відродження двополюсного світу й яку роль при цьому буде вимушена відігравати Україна. Про це «Дню» розповідає російський експерт.
— Чи існує загроза відновлення двополюсного світу в зв’язку з тим, що Росія перетворюється по суті на енергетичну наддержаву?
— Вважаю, найближчим часом, попри всі невдачі Сполучених Штатів, зокрема в Іраку, попри те, що гегемонізм Америки похитнувся, я не бачу жодних підстав говорити про те, що структура світу, єдиний порядок світу, який засновується на одному полюсі — американському, — зруйнований. Ми можемо говорити про майбутнє, не виключено — якщо Європейський Союз відчує в собі набагато більше амбіцій і розв’яже свої внутрішні проблеми, я не виключаю, через якісь п’ятнадцять-двадцять років, починаючи з нинішнього моменту, ми побачимо двополярну систему світу, яка складатиметься з Америки і Європи. Але серйозно говорити про те, що Росія з її енергетичним потенціалом може претендувати на другий полюс, гадаю, було б не просто наївно, а було б серйозною помилкою. І, до речі, я не знаю серйозних людей навіть у Москві, які вважають, що Росія з її енергетичним ресурсом, навіть з претензіями на роль енергетичної наддержави, може бути реально другим світовим полюсом. Є розмови про те, що Росія — енергетична наддержава, але ось такої ув’язки з біполярністю — до цього, мені здається, не додумаються навіть сміливі націоналісти й державники. Якщо ж державність Росії оцінювати кількістю родовищ нафти й газу, а також її здатністю виробляти енергоресурси, у такому разі значно більше підстав для наддержави матиме не Росія, а Саудівська Аравія, яка виробляє нафти принаймні набагато більше, ніж Росія.
— Ви, напевно, знаєте, що французький президент Жак Ширак любить багато говорити про багатополюсність світу...
— У Ширака своєрідна концепція світобудови. Вона є відомим продовженням голлізму, коли Франція мала свої особливі інтереси в атлантичному співтоваристві. І навіть у певний момент припиняла своє членство в деяких структурах НАТО. Тому Ширак продовжує, скажімо так, особливий шлях Франції всередині атлантичного співтовариства. Але йдеться про відмінності інтересів, які не зачіпають реально стратегічних інтересів Заходу. І тому його розмова про багатополюсність дуже часто є формою пошуку Францією розв’язання тактичних проблем. Наприклад, саме Ширак свого часу в 2003 році спокусив Путіна приєднатися до так званої коаліції небажаючих (Франція, Німеччина і Росія). Саме французький президент доклав неабияких зусиль, аби залучити Путіна до цієї коаліції. І в результаті саме Ширак і Шредер використали Росію для здійснення своїх внутрішніх інтересів. Ширак — для розв’язання своїх внутрішньопартійних проблем, консолідації своєї влади за рахунок антиамериканізму, а Шредер переміг на виборах також за рахунок антиамериканізму. Але не відомо, що отримав Путін. Росія і Путін від цієї коаліції нічого не отримали.
— А як ви гадаєте, Індія, Китай, чи можуть ці країни якось вплинути на формування багатополюсного світу?
— Була єдина стратегічна концепція, свого часу висловлена Євгеном Прімаковим щодо багатополярності. Він виходив з того, що Захід, а також Росія, Китай, Індія можуть стати своєрідними полюсами в міжнародній світовій системі. Але досі ні Індія, ні Китай подібних амбіцій не висловлювали. І концепція Прімакова канула в Лету, тому що більше в офіційній риториці Росія ніколи не поверталася до ідей багатополярності. Росія, щоправда, повернулася до ідей багатовекторності. Але багатовекторність — це інше. Це — політика кішки, яка гуляє сама по собі. Це спроба знайти компроміс між зовнішньополітичними цілями і скромними ресурсами. Багатовекторність — це, власне, політика своєрідного прагматизму — блукання Росії в різних напрямках без претензій на полюс. Цікаве висловлювання Сергія Лаврова минулого року, спочатку навесні перед Пітерським самітом G8, а потім у грудні на прес-конференції. Так ось, Сергій Лавров, а за ним і Сергій Іванов висунули кілька нових принципів. Перший — наприкінці весни Сергій Лавров заявив, що Росія хоче бути мостом між різними цивілізаціями й не належати до жодної з них. Ідеї, висловлені ним у грудні, також не менш цікаві. «Росія є членом геополітичного трикутника нарівні з Європейським Союзом і Америкою»,— зазначив він. І водночас російський міністр висловив ще цікавішу ідею, яка перекреслює решту: нині не час для громіздких союзів, а час для мережевої дипломатії. А мережева дипломатія — це та ж кішка, яка гуляє сама по собі. Сьогодні ти з однією країною, завтра — з іншою. Крім цього, потім вони разом з Сергієм Івановим висунули ідею про те, що Росія з ОДКБ (Організацією договору про колективну безпеку) повинна співробітничати з НАТО. Росія висунула НАТО таку пропозицію: чому б не налагодити діалог, особливо при розгляді проблем Афганістану. Але про що говорить уся ця низка. Тут і претензія на роль моста, і на роль не полюса, я підкреслюю, а члена трикутника нарівні з Америкою і ЄС. І ніде немає претензії на абсолютну самостійність. Фактично можна сказати, що Росія зараз шукає поняття, які певною мірою обґрунтували б її провисання в цивілізаційному просторі, коли вона не належить до жодного з полюсів. У неї немає сил для того, аби претендувати на свій полюс відкрито. Тому звідси і з’являються ідеї моста та ідея членства в геополітичному трикутнику. Однак на офіційному рівні немає претензій: ні Путін, ні Сергій Лавров, ні Іванов, ні будь- хто інший не претендують, аби висловити думку про те, що Росія — знову полюс.
— Ви також, напевно, знайомі з ідеями Жака Атталі, який пропагує мондіалізм. Наскільки реальне втілення в життя ідей світового управління?
— Так, Атталі давно і без особливого успіху пропагує свою ідею. Є й інші прихильники мондіалізму у нас в Росії. Але це маргінальні концепції, які радше є інтелектуальними вправами, що не мають жодного зв’язку з реальністю. У реальності ж існує поки однопорядковий, однополюсний світ з провідною роллю Америки, яка неефективно і неуспішно виконує цю роль. І яка має дуже багато проблем зі своїм гегемонізмом. Навіть Європа, яка критикує Америку за гегемонізм, не має наміру претендувати на роль другого полюсу. І в чому це виражається? У тому, що Європа не хоче брати на себе ніяких зобов’язань, скажімо, щодо НАТО, посилати війська до Афганістану. Вона віддає це право Америці.
— Яким ви бачите місце України в такому геополітичному розкладі? Буде вона ближче до Європи чи потраплятиме під орбіту Росії?
— Вам, звичайно, видніше, що саме відбувається з Україною. Але, якщо ми візьмемо і подивимося гіпотетично на ситуацію щодо України, на її географічне положення, на її останні політичні тенденції, на те, що відбувалося, починаючи з моменту помаранчевої революції в Україні, на те, як на Україну дивиться Захід і Європа, то можемо дiйти висновку, що Україна в геополітичному масштабі має коротку перспективу й більш тривалу. У короткостроковій перспективі, гадаю, Україна буде вимушена сумніватися і рухатися у просторі між об’єднаною Європою та Росією і провести свого роду політику двовекторності або свою багатовекторність. Це абсолютно раціональна і прагматична політика. Вона викликана тим, що у вас немає остаточної єдності з приводу того, чи хочете ви входити до структур ЄС чи НАТО. У вас триває політична боротьба і ще не завершений пошук національного й історичного консенсусу. Але також це пояснюється тим, що Україна ще перебуває в перехідному стані й багато в чому залежить від Росії, принаймні в енергетичному й економічному значенні. Тому раціональною політикою для України буде одночасно рухатися в двох напрямах — проводити і здійснювати політику партнерства і відносно Росії, й відносно Заходу. Але абсолютно очевидно, що партнерство відносно Росії є партнерством тактичного плану, коли Україна, вочевидь, консолідуватиметься, аби набагато більше й глибше інтегруватися в європейську спільноту. Можливо, спочатку не обов’язково у вигляді безпосереднього членства. Існують й інші форми асоціації, інтеграції. Наприклад, є форма, яку використовує Швейцарія. Це — форма асоціативного членства. Тому я переконана, що Україна разом з Білоруссю і Молдовою рано чи пізно в подальшій перспективі наближатимуться до орбіти європейського співтовариства. І тут украй важлива роль України в наступному. Було б бажаним, аби Україна не стала санітарним кордоном між Європою й Росією, а, навпаки, полегшила б Росії зближення з Європою. І тому я не виключаю, що амбіційні українські політики у разі, якщо у вас позитивно відбуватиметься розвиток, можуть попрацювати й пограти з ідеєю: Україна — міст між Європою та Росією. Але міст, який зближує, притягує Росію до Європи. Ось це, очевидно, одна з амбіційних цілей, яка в майбутньому може бути в України.
