Одним із методів звільнення суспільства від соціальної спадщини тоталітарного минулого є люстрація — законодавче усунення від політичного життя осіб, які працювали в минулому в органах держвлади або співробітничали зі спецслужбами. До речі, фрази на кшталт: «він же колишній комуніст» або заклики обнародувати архіви спецслужб періодично звучать і в українському політикумі. Тому для українського читача може видатися цікавим досвід застосування закону про люстрацію у Польщі, яку багато хто вважає за взірець для України. Особливо, якщо взяти до уваги те, що у Польщі реформи не підміняються розмовами про них узагалі і словесною політизацією минулого зокрема.
ВАРШАВА: Контролюйте минуле, і ви будете управляти майбутнім. Цей афоризм Оруелла десятиліттями був джерелом натхнення для комуністів. Тепер він пустив коріння у посткомуністичній Польщі. Однак антикомуністи в уряді, які прагнуть його застосувати, досягли успіху лише в тому, що розправилися зі своїми власними прихильниками.
Нещодавно польський віце- президент Януш Томашевський був звільнений з тієї простої причини, що особливий суддя направив його справу до суду у справах про «люстрацію». Томашевський був і залишається прекрасною людиною, яка належить до колишньої опозиції, і його співпраця з комуністичними спецслужбами видається малоймовірною. Сам він відкидає будь-які звинувачення у співпраці. Проте він був змушений піти у відставку, оскільки його колеги з правого крила пост-комуністичної партії «Солідарність», яка нині при владі, вирішили, що будь-хто, просто звинувачений особливим суддею (навіть ще до визнання провини), повинен покинути свою посаду в уряді, парламенті чи в органах правосуддя.
Люстрація у Польщі — справа нова. Парламент ухвалив цей дивний закон рік тому. Тепер люди повинні заявляти про свою співпрацю із секретними службами до 1990 року, якщо вона мала місце. Особливий суддя потім перевіряє правдивість їхніх заяв. Якщо ж хтось бреше, або є двозначності, то справа подається до особливого суду. Та єдиний вирок, який може бути винесений особливим судом, — це насильне усунення від громадського життя на певний час. Цей закон застосовується до членів парламенту і уряду, до суддів та інших службовців правоохоронних органів, які добровільно погоджуються на перевірку.
З моменту прийняття закон зазнавав різкої критики. Він був введений у дію через десять років після переходу до демократії, так що архіви спецслужб очевидним чином неповні і не обов'язково правдиві. Більше того, закон не зумів дати адекватного визначення складників колабораціонізму.
Мені б хотілося додати ще два заперечення. Дозвольте почати із співпраці. Польща не була Східною Німеччиною з її всюдисущою Штазі. У Польщі випадки колабораціонізму були досить нечастими і сумнівними. Члени комуністичної партії за визначенням не могли бути колабораціоністами, а «дрібна рибка» з опозиції, яка займалася співпрацею з органами спецслужб, знала недостатньо багато для того, щоб становити небезпеку.
Проте новий закон свідчить, що будь-хто, хто був у контакті з таємною поліцією, є колабораціоністом. Тому я також маю заявити, що перебував у контакті зі спецслужбами, і не тільки під час в'язничного ув'язнення 1968 року. У 1966 році співробітники таємної поліції зробили мені пропозицію, від якої, на їхню думку, я не міг відмовитися: якщо я погоджуся на співпрацю, то вони скинуть мене з парашутом в Англії і організують моє навчання в Оксфорді. Потім вони зв'язалися б зі мною і пояснили, що робити у ролі секретного агента. Я просто розсміявся їм в обличчя, і цим справа закінчилося. Так, я спілкувався з ними, і, таким чином, мені не варто намагатися стати міністром або членом парламенту. На мій погляд, зараз це здається смішним, однак це не смішно для політиків, які не знають, чи займалися вони, згідно із законом, співпрацею, чи ні.
Вигадуючи таку почвару, люди з колишньої опозиційної Солідарності (які породили цей закон) змішали в купу два різні поняття: декомунізацію і люстрацію. Після 1989 року поляки не бачили реальної декомунізації, і це турбує багатьох в AWS (Виборчому Альянсі Солідарності), який є найбільшим угрупованням у польській правлячій коаліції. Однак тепер просто надто пізно переводити назад стрілки годинника і починати громити комуністів. Якщо вірити опитуванням громадської думки, то найбільш популярною правою партією країни нині є партія колишніх комуністів. Польський президент, який переміг Лєха Валенсу за результатами голосування, — також колишній комуніст.
Однак каталізатором спроб люстрації є не просто почуття помсти. Це політика, тож іронія долі полягає в тому, що ухвалений закон тепер обертається проти його творців. У молодих політиків просто за віком не було можливості для співпраці, посткомуністів не можна звинувачувати у співпраці, оскільки неможливо критикувати людину за зв'язок із власною партією. Тому єдиними політичними жертвами цього закону будуть члени відносно невеликої групи активістів Солідарності — як це і відбувається зараз.
Коли б не починали уряди порпатися в минулому диктатур, що зазнали поразки, повсюди — від Південної Африки до Чилі і Східної Європи — постає більш загальна проблема. У демократичних країнах люди сваряться, потім вони починають переговори і йдуть на компроміси. У демократичних країнах деяких тем уникають, або принаймні вважають їх приватними проблемами якраз тому, що їх не розв'язати шляхом компромісів. Такими темами є історія і пам'ять. І Німеччина, і Франція були свідками подібних дебатів після закінчення Другої світової війни, але політики (здебільшого) намагалися утримати їх поза політикою (а іноді навіть і поза судовим переслідуванням). Комісія з довіри і примирення (елегантне розв'язання проблеми, вироблене у Південній Африці) також намагалася, вельми героїчно, деполітизувати розслідування політичних злочинів минулого.
Будучи істориком, я знаю, що минуле ніколи не буває однозначним, і найбільш невизначеною є людська поведінка. У суспільстві, в якому переважна більшість населення співробітничала пасивно, відрізнити активну співпрацю від пасивної — складно. Вважається, що демократія має захистити нас від розбрату всередині суспільства; політизація пам'яті штовхає до таких розбратів.
Ухвалений закон про люстрацію дав молодим політикам до рук батога, яким можна бити старших колег за їхню поведінку в період сталінізму — і, можливо, просуватися по службі, віднімаючи посади у старших конкурентів. Дійсно, спогади про минуле притягують усе більше уваги. Серйозні газети докучливо торочать про звірства ГУЛАГу. Телебачення використовує зустріч між польським і німецьким президентами, зустріч примирення, для того щоб знову некритично представити німців у вигляді кровожерних тварин. Політики, інтелігенція, журналісти зосереджуються на минулому, в той час як суспільство думає про майбутнє і про те, як заробити грошей. У Польщі такий розкол посилюється і стає загрозливо недемократичним.
