Днями Європейська Комісія ухвалила нову стратегію розширення ЄС, яка включає спеціальний звіт щодо інтеграційної можливості цієї організації. Передбачається, що нинішня стратегія розширення, яка базується на консолідації, обумовленості і взаємовідносинах (consolidation, conditionality and communication), буде об’єднана з кращими способами і засобами забезпечення спроможності ЄС інтегрувати нових членів. Як відомо, наразі три країни мають статус кандидатів: Туреччина, Хорватія та колишня Югославська Республіка Македонія. Крім цього, потенціальними кандидатами на членство в ЄС є Албанія, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Сербія і Косово.
Комісар Єврокомісії у справах розширення ЄС Оллі Рен вважає, що до наступної хвилі розширення необхідно провести інституційні зміни в самому Євросоюзі. Крім цього, за його словами, потрібно підвищити якість процесу приєднання. Такі проблеми, як юридична реформа і боротьба з корупцією мають вирішуватися країнами претендентами на початковому етапі переговорів. «Процес вступу до ЄС — це не швидкісний поїзд типу Eurostar чи TGV. Це скоріше Східний експрес, для якого потрібно спочатку забезпечити якість обслуговування і комфорту, а вже потім набирати швидкість», — зазначив О. Рен. Деякі оглядачі, коментуючи доповідь Єврокомісії, вважають, що вона фактично закриває перспективу членства перед Україною та Грузією.
Чи справді йдеться про перегляд умов прийому нових країн до складу ЄС? Чи може нова доповідь вплинути на євроінтеграційні прагнення України? Що потрібно Україні, щоб досягти успіху на шляху інтеграції в європейські структури? Про це розповідає голова делегації Європарламенту по зв’язках з Україною Марек СІВЕЦЬ.
— Не існує прямого зв’язку між цією доповіддю і прагненням України вступити до ЄС. Я гадаю, що українська філософія щодо членства в ЄС має бути зовсім іншою. Давайте уявимо собі ситуацію: 450 млн. мешканців країн-членів Європейського Союзу мають обрати одну країну, щоб запросити її до свого складу. Це, насамперед, Туреччина, Хорватія і Сербія, Албанія, Молдова і Україна. Європейці проводять референдум. Чи думаєте ви, що Україна має шанс отримати пропозицію вступити до ЄС?
— Мабуть, не зараз...
— Я гадаю, що в України, у порівнянні з іншими претендентами, є найкращий шанс. Оскільки зараз у ЄС є дуже багато питань щодо Туреччини. А Україна, зважаючи на розміри країни, має реальний потенціал, ділові можливості для інтеграції. Що можна сказати про інтеграцію Албанії чи Балканських країн, які є важливою частиною Європи? Ці питання ще треба розглядати.
Україні потрібно бути готовою, поки стара філософія розширення не буде завершеною. І у вас є час, щоб зробити свою домашню роботу.
— Але що означає для України майбутня стратегія розширення ЄС, яка мінятиметься з абсорбції до здатності інтегруватися?
— Європа дуже близька до того, щоб «насититися» новими країнами. Адже сьогодні ситуація з розширенням нагадує паровий двигун потяга на залізничній колії. Ви додаєте вагон за вагоном, і, зрештою, цей потяг перестає бути корисним. Навіть коли він все одно рухається в правильному напрямку, він не спроможний протистояти глобалізації, виробляти загальну політику. Якщо говорити про спроможність інтегрувати, то для Європи головним викликом є зміни в середині ЄС. А це означає встановлення двигуна нового покоління, а тоді вже можна думати як додавати нову вартість.
— Якщо скористатися образним висловом Оллі Рена стосовно Східного експреса, то коли, на вашу думку, Україна зможе сісти на цей потяг? — Все, що стосується інтеграції, має бути максимально зорієнтованим на практику. Всі українські політики мають сказати українському народу: ми не збираємося змінювати свою країну для ЄС, а змінюватимемо країну для себе.
— Тому що європейці дають нам ноу-хау і підкажуть, як змінити наші закони, інститути. ЄС навіть хоче дати нам гроші для здійснення цих змін. Цього року ЄС пропонує 100 мільйонів євро, наступного року — 120 млн. євро. І буде значний прогрес. Питання стоїть в тому, як використати ці кошти. В умовах України 100 млн. євро — це те, що треба використати належним чином чи способом. Я знаю, як це було в Польщі. Якщо ви вкладете ці кошти правильно, то отримаєте відміні результати. Ви повинні зосередитися на реформах, які потрібно реалізувати всередині країни. А потім подивитися на Брюссель і спитати, що там думають про вас.
— Чи побачили ви саме таке розуміння і бажання серед колег в українському парламенті? Чи по справжньому зацікавлені, на вашу думку, в українському уряді реалізувати реформи у цьому напрямi?
— Це добре питання. Тому що українська еліта має взяти на себе ризик пропагування не дуже популярних реформ. Це дуже складно зробити. Але рано чи пізно ви маєте платити ціну за це. Чому є важливою підтримка євроінтеграційного курсу з боку однієї чи багатьох партій, включно з опозиційними? Досить легко бути в опозиції й сказати, що цей поганий уряд пропагує реформи, які не є популярними, тому треба його змінити. Я вважаю, що відповідальність має бути розділена між урядовою коаліцією та опозицією. Уряд має бути підтриманий опозицією в реалізації цих реформ. І, звісно, може статися зміна уряду. Одного дня пані Тимошенко стане прем’єр- міністром, і вона має бути підтримана Януковичем у цих питаннях. Якщо саме в цьому аспекті розглядати бажання, то я його поки що не бачу. Хочу, однак, наголосити, що тільки на даний момент. Але я вважаю, що ми перебуваємо на самому початку процесу формування багатопартійної підтримки. Вважаю дуже позитивним голосування у Верховній Раді по низці законопроектів по СОТ. Бо кількість голосів, віддана за ці законопроекти, була значно більшою, ніж численність урядової коаліції. Це означає, що в парламенті існує європейське мислення. Навіть під час проведення парламентських консультації з моєю делегацією я мав зустрічі з представниками різних партій. Я вірю, можливо, я надто оптимістичний, що такий підхід росте.
Наголошу, що бажання — це одне, а технологія — інше. Під час розмови з радниками прем’єр-міністра я сказав, що торгова марка України це — Президент Ющенко, якого визнають як реформатора і проєвропейськи налаштованого лідера. Якщо вашою торговою маркою є компетентність, практичний підхід, то об’єднайте сили з Президентом. Адже реформи — це свого роду товар. Маючи торгову марку, Україна зможе продати товар втричі дорожче. Тому я вважаю, що справжній національний підхід полягає ось у чому: Янукович має робити реформи, а Ющенко їх підтримувати. І при цьому уряд має бути підтриманий опозицією.
Можу нагадати, як було в Польщі. Ми підписали угоду про асоціацію з ЄС 1994 року. Тоді не було ніякої декларації з боку ЄС, що ми станемо членом цієї організації. Нічого не було. На той час прем’єр-міністром був представник лівих сил. 1997 року до влади прийшов представник правих сил. Через чотири роки, у 2001-му, його змінив представник лівих, при якому Польща вступила до ЄС. Тепер у нас при владі знову праві. Зміна уряду відбувається так часто, а інтеграція в ЄС має бути довготривалою справою.
— Тобто ви наголошуєте на тому, що прем’єр-міністр і Президент мають діяти узгоджено і злагоджено, щоб досягти успіху в інтеграції до євроструктур? — Так, абсолютно. Якщо ви спитаєте, чи можливо діяти без такої співпраці, можна, в принципі, сказати, що так. Але питання полягає в тому, щоб була ефективність. І, зрозуміло, що, об’єднавши зусилля, Україні легше буде досягти успіху. Але справжня перепона на шляху інтеграції лежить у менталітеті людей. Тому що люди звикли жити в певній штучній системі безпеки. Зарплата чи пенсії, більшою чи меншою мірою, їм виплачується, можливо, не така велика, якої б вони хотіли. Але в цілому існує якась стабільність. Реалізація реформ починає змінювати параметри стабільності. Як приклад, візьмемо обговорення реформи старої пенсійної системи. Багато людей побоюється, що нова система може привнести небезпеку. Отже, має бути хтось, хто скаже людям: «Давайте будемо разом ризикувати. Ми хочемо змінити це. Як політик, я обіцяю вам, беру на себе відповідальність, що при впровадженні нової системи ми отримаємо більше». Ось таким чином має крок за кроком мінятися підхід.
— Чи бачите ви з боку представників Януковича, що вони справді щиро хочуть розвивати і поглиблювати відносини з ЄС і не будуть спокушатися на входження до Єдиного економічного простору (ЄЕП)? — Повірте мені, не існує альтернативи Європейському Союзу. Як ви можете визначити переваги ЄЕП, в якій області ця структура може бути привабливою для українського народу, які рішення можна там отримати? Чи є це об’єднання культурно чи духовно ближче до ментальності українського народу? Де українці краще почуваються — в Пекіні чи в Парижі? У цьому полягає питання. Росія, зважаючи на її розмір і потенціал, може гратися. Нам подобається, що вони грають, бо це добре для нас і для них. Зараз немає ніяких підстав говорити про членство Росії в ЄС. Тим часом для України не має іншої альтернативи.
— Ви, мабуть, чули висловлювання одного з українських політиків, який сказав, що коли Янукович захоче вступити до НАТО, то Україна зможе справдi вступити до цієї організації.
— Це правда. Янукович має можливість для здійснення такого кроку. Він асоціюється як антизахідник, але водночас має репутацію ефективного менеджера. Якщо він пообіцяє щось щодо інтеграції й виконає це, то це буде надзвичайно великий успіх нової влади на шляху інтеграції. Я вірю, що Янукович і люди довкола нього бачать, що для їхнього бізнесу це краща страховка, чи гарантія, і можливість розвиватися в ЄС. Чесно кажучи, європейське законодавство є кращою гарантією для їхнього бізнесу, ніж інші гарантії. Саме тому вони віддають перевагу європейській інтеграції.
— Європейській, але ж не євроатлантичній...
— Дійсно, поки йдеться про євроатлантичну інтеграцію. Я вважаю, що одною із найбільших помилок Януковича на початку діяльності нинішнього уряду було оголошення, що Україна не збирається вступати до НАТО. Я не знаю, що ховалось за цією заявою, не знаю також, що він за це отримав і від кого? Але як можна говорити, що ми не хочемо до НАТО, тому що люди цього не хочуть? Чи завжди ви питали людей, чи розказували їм, яку вигоду в сфері безпеки отримає Україна, ставши членом Альянсу? Чи намагалися ви говорити з ними? Ні, ніхто й не пробував. А говорити, що людям не подобається ця ідея і ми проведемо референдум, щоб дізнатися, що вони дійсно не бажають цього, — це не спосіб вирішення проблем для країни.
Хочу нагадати, що люди є консервативними. Причому це властиво не лише Україні, а й іншим країнам. Завжди у будь-які часи важливі зміни здійснюються проти волі більшості людей. На початку потрібно йти на ризик, треба пропонувати щось, маючи базову підтримку, бо, звісно, ніхто не хоче чинити самогубства. Але робити це ефективно. А люди перевірять, чи це добре для них. Якщо так, вони полюблять вас, будуть писати пісні й складати поеми про вас. Якби ви запитали європейців, чи вони полюблять Шенгенський договір, вони спочатку б сказали, що хочуть захисту своїх кордонів. А тепер Шенгеська угода є великим успіхом. Те ж саме стосується євро.
Вам треба говорити про НАТО і про те, звідки походять загрози. Вони йдуть не від Росії чи США, а від міжнародного тероризму. НАТО — це організація, яка підтримує співпрацю між державами. Тому ви маєте сказати громадянам, що розглядаєте членство в цій організації як спосіб захисту їхнього бізнесу, майбутнього і дітей. Жоден з українських політиків не вів розмову про НАТО таким чином.
— Чому, на вашу думку, бо українські політики бояться втратити голоси виборців?
— Це брак лідерства, і не лише в Україні. Брак лідерства — хвороба світу, Європи та Польщі. Чи є зараз такі люди, як Шарль де Голль, Маргарет Тетчер чи Олександр Квасневський. Я мушу визнати, що Ющенко є лідером. Хочу сказати, що в українській еліті є багато представників, які мають великі шанси стати лідером. Але їм потрібно більше переконувати людей, ніж йти за вподобаннями людей. Бо якщо ви йдете за людьми, то ви стаєте не лідером, а популістом. Ніколи популізм не приносив процвітання і прогрес. Ніде цього не було.
— Днями Ільхам Алієв був у Брюсселі й обіцяв продавати Європі нафту, яка транспортуватиметься нафтопроводом Одеса — Броди. Як ви вважаєте, чи дійсно ЄС сильно зацікавлений в цьому проекті й тому слід очікувати прогресу в його реалізації?
— Я сподіваюсь на це. Справді, цей проект є можливим, і в Брюсселі вважають, що він може бути ефективним. Однак поки що немає нафти, немає попиту на цю нафту, і це дуже дорогий проект. Гадаю, ми маємо більше обговорювати міжнародну співпрацю щодо постачання енергії. А також думати про те, як уникнути загроз, які створює Росія як постачальник нафти. Адже мова йде про гарантування безпеки. А за це треба більше платити.
Що стосується нафтопроводу Одеса — Броди, я підтримую цей проект. Якби його реалізували, тоді ЄС почав би переговори з Росією щодо використовування цього нафтогону в рамках міжнародної співпраці. Росія не дуже любить обговорення таких проектів. Вона вже декілька разів закривала газопровід для України, а також один раз — для Польщі. Це не можна називати шантажем. Однак зрозуміло, що зброя ефективна, навіть коли ви її тримаєте під столом. Ви знаєте, що вона у вас є і як нею користуватися.
Я кажу не про моральність, а дух співпраці XXI століття. Росія не розуміє, що ця співпраця буде більш ефективною для неї, бо їй буде дешевше поставляти газ, отже, продавати більше енергоносіїв і, відповідно, отримувати більший прибуток. Європа має гроші й платить за ринковими цінами.
— Чому Європейський парламент не скаже свого слова у цих питаннях? Чи не дасть рекомендацій Єврокомісії вести більш узгоджену політику у сфері енергетики?
— З цього приводу у Європейському парламенті ми приймали чимало рішень. Зокрема, і щодо Росії, Грузії та постачання енергоносіїв. І ця історія ніяк не може закінчитися. Ми щомісяця обговорюємо цю проблему. Але досі наші декларації не є зобов’язуючими для Російської Федерації. Що стосується Еврокомісії, то вона отримує мандат від Ради ЄС, а також Європарламенту. Але непросто об’єднати зусилля всіх країн Євросоюзу, зважаючи на те, що деякі члени євроспільноти виявляють багато егоїзму. Наразі не існує єдиної енергетичної політики ЄС. Запропонована Австрією енергетична хартія пропонує правильні напрями щодо розвитку цього сектору. Але Росія не хоче її ратифікувати і підписати. Тому ми досі перебуваємо в старому світі, коли енергія була важливою міжнародною політикою. Але одного дня Росія заплатить неймовірно велику ціну за це. Бо росіяни споживають, отримують гроші, але не поліпшують країну. Натомість ми дуже серйозно думаємо про альтернативні джерела енергії. Зважаючи на технічні досягнення, які зараз існують, рано чи пізно станеться те, що було 30 років тому. Тоді арабські країни хотіли шантажувати споживачів, і в результаті виникла перша нафтова криза. Тепер кожен типовий двигун споживає одну четверту у відношенні до потужності. Отже, йдеться про підвищення ефективності використання енергоносіїв. Я бажаю самого найкращого містеру Путіну. Він розумна людина, яка має пам’ятати, що за ціни на газ і нафту, що будуть через 20 років, «засудять» Путіна за його політику.
