Щоразу, заправляючи бензобак вашого компактного європейського авто або американського позашляховика, ви платите стільки ж грошей, скільки російський шкільний вчитель заробляє на місяць. І щоразу, коли ви платите, ви фінансово підтримуєте архаїчний і неефективний режим, що вважає своїм основним продуктом енергію, а не інформацію.
У 2006 році Росія головує у «великій вісімці», і почала вона цей рік із газової війни проти України. Володіючи майже абсолютною монополією на поставку газу, Росія вирішила, що має право диктувати ціни. Але Україна володіє майже абсолютною монополією на його транзит, тому Росії довелося припинити цей конфлікт, щойно рівень поставок газу в Західну Європу знизився.
Сучасна економіка покладається не на монополії, а на конкуренцію. Сьогодні росіяни споживають конкурентоспроможну продукцію: продукти Nestle, автомобілі Mercedes, голівудські фільми. Проблема в тому, що Росія все це сама не виробляє. Росіяни оплачують це споживання за допомогою доходів від продажу газу та нафти. Державні та приватні багатонаціональні компанії видобувають паливо в Росії та продають його в Європу й у Північну Америку. Уряд частково перерозподіляє доходи, збираючи податки та виплачуючи зарплату. Ціни на газ зростають і, відповідно, зростають зарплати росіян. Це призводить до інфляції, оскільки, крім палива, Росія мало що виробляє. Для боротьби з інфляцією уряд вкладає чималу частину доходів у стабілізаційний фонд.
Однак оскільки Кремль не довіряє своїм власним акціям і облігаціям, стабілізаційний фонд вкладає гроші в західні цінні папери. Таким чином уряд втрачає шанс модернізувати російські міста, дороги, лікарні й університети. Але інфляція все одно продовжує зростати, а разом із нею зростають і ціни на нерухомість. Відсоткові ставки іпотечних кредитів надзвичайно високі. Жоден державний службовець, офіцер або професор не може собі дозволити придбати навіть найскромніше житло, якщо тільки він не має додаткового (і часто нелегального) джерела доходів. Більшість людей таких джерел доходів не мають.
Росія демонструє нам жорстоку правду нашого часу: антиліберальні держави можуть розвиватися нарівні з відкритими і навіть швидше за останні. Країнам, що володіють багатими запасами нафти, потрібен вихід на світовий ринок для продажу нафти з метою експорту свого капіталу, а також імпорту технологій і фахівців. Серед сьогоднішніх членів ООН є країни з великими запасами природних ресурсів, у яких існує небезпека приходу до влади недемократичних режимів.
У 1980 році Михайло Горбачов попереджав про можливість швидкого виснаження нафтових запасів Радянського Союзу. Однак разом із перебудовою, розпочатою Горбачовим, у країну прийшли західні технології та способи управління, що допомогли підвищити об’єми видобутку нафти на небувалий рівень. Із нізвідки почали з’являтися нафтові магнати, такі як Михайло Ходорковський.
Технології працюють скрізь, а ось керівники повинні дотримуватися усталених традицій і місцевих суспільних зв’язків. Якщо «культурний» компонент настільки важливий, навіщо ділитися доходами з людьми на зразок Ходорковського, які мислять по-західному? Тому не варто дивуватися, що сьогодні на чолі компанії Ходорковського ЮКОС і ще однієї великої компанії «Сибнефть» стоять інші люди, які перебувають у кращих відносинах із владою.
Керівники іноземних компаній, схоже, не звертають на це жодної уваги. Навпаки, деякі з них, наприклад, колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер, який нині є головою дочірньої компанії «Газпрому», що здійснює будівництво газового трубопроводу по дну Балтійського моря, допомагають Росії розширити її нафтові імперські плани на Європу.
У сьогоднішньому дивному світі країни з архаїчним і сучасним державним устроєм залежать одна від одної. Таким чином, росіяни продають нафту в обмін на знання. Імпортовані технології здаються не дуже дорогими, якщо переводити їх у ціну бареля нафти, тому в Росії відчувається брак власних геологів і хіміків, не кажучи вже про економістів і юристів. Росії потрібна тільки злагоджена банда політиків.
Насправді подібній країні свої фахівці не тільки не потрібні, а й небезпечні. У моменти прозріння російські політики признаються, що Росія, на їхню думку, дуже добре освічена. Вони нещодавно виявили те, що їхні арабські колеги знають уже давно: режиму, що живе за рахунок нафти, набагато дешевше та безпечніше купувати фахівців, ніж виробляти їх. Ось чому на чолі російських університетів стоять заскнілі консерватори, вчені потрапляють під суд за обвинуваченням у технічному шпигунстві, тоді як колишні шпигуни КДБ підписують контракти на багато мільярдів доларів. Неурядові організації влада зустрічає з підозрою та переслідує їх, а нове законодавство, схоже, спрямоване на їх знищення. Політичні партії створюють і закривають за указом анонімних кремлівських чиновників. Вибори або відміняють, або фальсифікують.
Антиліберальне суспільство може досягти економічного зростання, але не може користуватися його плодами. Схема розподілу доходів приносить користь населенню тільки в тому випадку, якщо її контролюють демократичні інститути. Російський стабілізаційний фонд втілює собою нестійке поєднання жадності та страху втрати влади, характерне для антидемократичних режимів.
Країни «великої вісімки», які залежать від поставок газу, нафти та від багатонаціональних компаній, вимушені вислуховувати багато просторікувань свого теперішнього голови Володимира Путіна. Однак самовпевненість російських правителів може переповнити чашу терпіння Заходу. Джерела енергії, альтернативні російським, не є єдиним способом зниження цін. Світова спільнота давно вже виробила способи зниження споживання, що приносить шкоду. Елегантні дами, наприклад, більше не купують шуб із натурального хутра. Багато європейців і американців залюбки платять великі гроші за раніше недорогу каву в ім’я дотримання принципів «справедливої торгівлі».
Чи може такий самий підхід застосовуватися й до газу в вашій плиті? Століття тому ідея деколонізації звучала так само безглуздо. Але суспільна самосвідомість така ж важлива сьогодні, як і раніше.
Олександр ЕТКІНД — викладач Кембриджського університету
